Динаміка сучасних інтеграційних та дезінтеграційних процесів

     МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

     КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

     ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

     Факультет міжнародної економіки та менеджменту

     Кафедра міжнародного менеджменту

     Спеціальність 8103 – Міжнародна економіка

     Магістерська  програма - Управління міжнародним бізнесом

     Денна форма навчання, п’ятий курс

     Дисципліна: міжнародні стратегії економічного розвитку 
 

     Робота  на тему:

     «Динаміка сучасних інтеграційних  та дезінтеграційних процесів» 
 

     Студентки Селезньової Анни Валеріївни

     Групи №2

     Перевірила

Веремієнко  Тетяна Сергіївна 
 
 
 
 
 
 

Київ 2008

     Стан  розроблення інтернаціоналізаційної тематики дає змогу проводити  теоретичні дослідження та прикладний аналіз на засадах багатоваріантного  критичного осмислення теорій і моделей  відкритої економіки, міжнародної торгівлі, руху капіталів, прямих зарубіжних інвестицій, транснаціоналізації та інтернаціоналізації в цілому. У сучасних економічних дослідженнях практично відсутні такі, що орієнтують національні економіки на «ефективне самозабезпечення», а серед теорій, які безпосередньо стосуються взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку, домінує концепція ефективно функціонуючої «відкритої економіки», різні модифікації якої розроблені переважно західними вченими [1].

     Однією  з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів інтеграції, які справляють суттєвий вплив на всю гаму міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік, позначаються на змісті соціально-трудових відносин.

     Сучасним  процесам міжнародної економічної  інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

• динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об’єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;
• нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;
• розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

     Рис.1. Міжнародна економічна інтеграція. 

     Процес  міжнародної економічної інтеграції має взаємопов’язані мікро- і макрокомпоненти. На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації (ТНК) — групи компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що знаходяться в різних країнах, коли одна чи більше з цих компаній може значно впливати на діяльність інших, особливо в сфері обміну знаннями і ресурсами. ТНК функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, що розташована в одній конкретній країні, тобто провадиться скоординована політика і втілюється в життя загальна стратегія [1].

     В умовах, коли динамічно розвиваються процеси транснаціоналізації (на основі мікроінтеграції) і створюються  торговельні інтеграційні угруповання (зони преференційної та вільної торгівлі, митні союзи), національні економіки вступають у стадію локальної інтернаціоналізації. Відповідно доповнюються і кількісні показники рівня інтернаціоналізації (кількість ТНК, масштаби і результати їх зарубіжної діяльності; ефективність участі у торговельних блоках тощо).

     Об’єктивно  зумовлена логіка сучасного економічного розвитку динамізує процеси економічної інтеграції.

     Розвиток  форм регіональної інтеграції в умовах переважно глобальної орієнтації ТНК формує основу для переходу інтернаціоналізації до «полісистемної» стадії. Тріада світової економіки, у структурі якої перебувають країни з різним рівнем інтернаціоналізації, трансформується у тріаду системно взаємопов’язаних національних економік (рис. 2). 
 

     Рис. 2. Динаміка інтернаціоналізацій формування 
континентальних інтеграційних об’єднань 

     Дезінтеграційні процеси можуть мати як локальний (провінція Квебек у Канаді; Шотландія, Уельс, Північна Ірландія у Великобританії; Корсика у Франції; Каталонія та Країна Басків в Іспанії), так і глобальний (розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії, Ради економічної взаємодопомоги) характер. У системі взаємовідносин «національна економіка — економічний регіоналізм» важливе, по-перше, подальше поглиблене дослідження питань втрати країнами — учасницями інтеграційних угруповань частини суверенітету, доцільності й ефективності наднаціонального регулювання економічних процесів, а по-друге, — розуміння того, що дезінтеграція формує передумови розвитку інтеграції на нових кількісних і якісних засадах. Іноді виникають умови для повної, часткової чи розширеної реінтеграції, яка є на сьогодні практично не дослідженою в економічній науці, хоча має неабияке практичне значення. У разі повної реінтеграції йдеться про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання в попередньому складі на тих самих, що були до інтеграції, політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція спостерігається, коли об’єднуються окремі учасники інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах. Розширена реінтеграція характеризується включенням у відновлювані інтеграційні об’єднання нових учасників на тих чи інших засадах. Зрозуміло, що проблематика реінтеграції особливо актуалізується стосовно формування і розвитку взаємовідносин пострадянських та постсоціалістичних країн. Сучасна інтеграційна практика дає приклади майже кожного з видів реінтеграції (СНД, Балтійський союз, ЦЄЗВТ, ОЧЕС, ГУАМ тощо) [1].

     Ключовими в сучасних дослідженнях міжнародної  економічної інтеграції стають, таким  чином, взаємовідносини трьох детермінант: «національна економіка» — «транснаціоналізація» — «регіоналізація». Зазначимо, що дослідження проблеми «транснаціоналізація — національна економіка» є традиційними для сучасної економічної науки. Зокрема, це стосується впливу ТНК на економіку країни базування і приймаючих країн, регулювання діяльності ТНК на національному і міжнародному рівнях. У контексті нашого дослідження важливо зауважити, що економічна влада держави над підприємствами зазнає послаблень, коли такі економічні суб’єкти, як ТНК, здобувають справжню незалежність від своїх урядів. Проблеми «національна економіка — регіональна інтеграція» також розглядаються практично в усіх дослідженнях міжнародного економічного розвитку. Найважливішим тут є питання втрати країнами — учасницями інтеграційних угруповань частини економічного суверенітету, доцільності й ефективності наднаціонального регулювання економічних процесів.

     Водночас  практично нерозробленими є питання  взаємодії «транснаціоналізація —  регіональна інтеграція». Такі дослідження  започатковано (на рівні обґрунтованих  теоретичних моделей) північноамериканськими вченими у період створення зони вільної торгівлі «США—Канада» і НАФТА [2].

 З урахуванням, з одного боку, ключових світогосподарських тенденцій, а з іншого — потенціалу української економіки, стратегічними  пріоритетами її розвитку в даних умовах мають стати:

• системна інтеграція у світове господарство із забезпеченням реальної міжнародної конкурентоспроможності;
• ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована із внутрішньою структурною модернізацією та орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;
• спрямована на ліквідацію монопольної чи монопсонної залежності від окремих зарубіжних ринків міжнародна диверсифікація;
• становлення власних транснаціональних економічних структур із глобальним менеджментом;
• інтеграційна макровзаємодія із Європейським Союзом, Центральними і Східноєвропейськими угрупованнями країн;
• безпосередня участь у формуванні світової інституціональної інфраструктури через взаємодію з МВФ, Світовим банком, системою ГАТТ/СОТ, спеціалізованими урядовими і неурядовими організаціями в галузі зв’язку та інформаційного обміну, транспорту, енергетики, праці (МОП), торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), промислового розвитку (ЮНІДО), сільського господарства і продовольства (ФАО) та ін.;
• забезпечення належного рівня економічної безпеки з дійовими механізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон’юнктури та фінансових криз [2].

     Водночас  у межах зрілих регіональних інтеграційних  угруповань формуються економічні зв’язки  з пріоритетом наднаціональних інтересів, що сприяє вирівнюванню основних характеристик міжнародних ринків. Можна зазначити, що, з одного боку, регіоналізм, посилюючи ринкову уніфікацію розвитку національних економік країн — учасниць інтеграційних угруповань, прискорює процес глобалізації. Особливо це виявляється в умовах, коли регіональна економічна інтеграція набуває рис континентальної. З іншого боку, регіональні інтереси можуть відволікати країни від діяльності за багатосторонніми зобов’язаннями, що виходять за межі інтеграційних угруповань, а «закритий» регіоналізм породжує протекціонізм щодо третіх країн (груп країн). Формуються умови для розвитку конкуренції між окремими регіонами і континентами.

     Логічним  результатом розвитку інтернаціоналізації  стане глобальна (світова) економічна інтеграція.

     Звернемося  до конкретних прикладів. Звичайно, що може буди актуальнішим за інтеграційно-дезінтеграційні процеси на тернах колишнього Радянського Союзу та створення нового інтеграційного об’єднання  - СНД.

     Значні  ускладнення, які виявилися під  час становлення колишніх радянських республік як незалежних держав, спонукали  їх до розуміння значущості взаємних зв’язків як кардинальної передумови виходу їхніх економік з глибокої кризи, подальшого динамічного розвитку. Крім того, розвіялися ілюзії щодо швидкої інтеграції відповідних господарських комплексів до світового та спільного європейського господарств, а це актуалізує ідеї поновлення міжреспубліканських зв’язків, хоча і на принципово іншій основі. Слід згадати й суворі реалії ринкової конкуренції на міжнародних ринках, які об’єктивно актуалізують взаємне значення та тяжіння членів СНД як ринків збуту для вироблених у них товарів.

     Разом з тим слід враховувати й те, що країни СНД не являють собою  безумовної природної, географічно-господарської  цілісності. Так, Далекий Схід за суто утилітарного підходу до вибору пріоритетів  має більше можливостей для спільних виробничих проектів з Японією, ніж з Україною, і навіть західною територією Росії, Калінінградська область — з країнами Балтії, Північної Європи, Польщею, Німеччиною, ніж із Середньою Азією, Уралом і тим самим Далеким Сходом.

     Помітним  гальмом для розвитку торговельно-економічних відносин у рамках СНД є загальна нормативно-правова неузгодженість, політичні суперечки, відсутність дисципліни банківської і договірних поставок та ін. Відмінності в цілях геостратегічного порядку, в темпах проведення ринкових перетворень, а також у підходах до змісту самої інтеграції стали додатковою перешкодою розвитку такого співробітництва.

     Але, як би там не було, участь у СНД, його економічних структурах, сама наявність  усіх цих інтеграційних, реінтеграційних  форм стали важливим позитивним фактором становлення нових незалежних держав, розвитку взаємовигідного економічного співробітництва між ними.

     В економіках країн СНД уже проявилися позитивні тенденції розвитку, вони адаптувалися до умов ринкових відносин. Це стає фактором однопорядковості їх соціально-економічних систем, потенційного узгодження спільних проектів соціально-економічного розвитку.

     Основними відмінними від інших регіональних об’єднань рисами та акцентами співробітництва  в рамках СНД могли б стати:

• інтенсивний розвиток виробничо-технологічної кооперації підприємств і галузей, які пов’язані традиційними зв’язками, що склалися в рамках єдиної держави;
• спільний вихід на ринки третіх країн з кооперованою продукцією, з великомасштабними будівельно-монтажними послугами;
• створення стратегічних трансєвропейських та євразійських транспортних коридорів, зокрема Євроазіатського транспортного коридору, з метою поєднання ринків країн Азії і Європи, значного збільшення транзитних товаропотоків;
• дослідження та освоєння космічного простору, проведення спільних досліджень в астрономії та астрофізиці;
• створення спільних фінансово-промислових груп на базі функціонально споріднених виробництв і підприємств, які можуть забезпечити роботи по різних технологічних циклах ви- 
  робництва;
• співробітництво у сфері екології та раціонального природокористування, розроблення й поширення екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, використання нетрадиційних джерел енергії;
• спільна розробка родовищ корисних копалин — сировинних паливно-енергетичних та ресурсів.

     Динамізація економічного співробітництва в  рамках СНД за сучасних умов стає важливим чинником їх розвитку. Розв’язання цього завдання може бути забезпеченим тільки за умов послідовного переговорного процесу, узгодження правових систем та регулятивних механізмів, ефективного втручання в економічні відносини держав суто ринковими засобами через механізм формування промислової й аграрної політики.