Аналіз та планування позикового капіталу

Автор: Пользователь скрыл имя, 03 Декабря 2011 в 01:35, курсовая работа

Описание работы

Процес розвитку підприємств супроводжується залученням значних фінансових ресурсів, що пов'язано з використанням різноманітних видів капіталу - власного, позиченого, залученого та вимагає подальшого вдосконалення бухгалтерського обліку їх формування і руху.

Содержание

ВСТУП 3
1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПОЗИКОВОГО КАПІТАЛУ ТОРГОВЕЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА 5
1.1.Позиковий капітал підприємства та форми його залучення 5
1.2. Формування оптимальної структури капіталу 21
1.3. Методичні підходи до обґрунтування потреби в позикових ресурсах підприємства. 39
2. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ ПОЗИКОВИХ РЕСУРСІВ ТА ОЦІНКА ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ НА ВАТ «КИЇВСЬКИЙ РАДІОЗАВОД». 49
2.1. Аналіз складу та структури позикового капіталу ВАТ «Київський радіозавод». 49
2.2. Аналіз ліквідності та платоспроможності ВАТ «Київський радіозавод» 63
2.3. Оцінка ефективності використання позикового капіталу ВАТ «Київський радіозавод» 69
3. ОБҐРУНТУВАННЯ ПЛАНОВОГО ОБСЯГУ ТА ФОРМ ЗАЛУЧЕННЯ ПОЗИКОВИХ КОШТІВ НА ВАТ «КИЇВСЬКИЙ РАДІОЗАВОД». 73
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ 77
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 83
ДОДАТКИ 87

Работа содержит 1 файл

КУРСОВАЯ!.doc

— 1.29 Мб (Скачать)
fy">      Представляє собою співвідношення позикового та власного капіталу підприємства.

      Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати ефектом фінансового левериджу  у процесі фінансової діяльності підприємства.

      Дія фінансового важеля полягає у  тому, що підприємство, використовуючи позичкові кошти, змінює чисту рентабельність власного капіталу і свої дивідендні можливості.

      Існують дві основні концепції ефекту фінансового важеля. Західноєвропейські фінансисти визначають ефект фінансового важеля як прирощення до чистої рентабельності власних коштів, що його отримало підприємство завдяки використанню кредитів чи інших позичкових коштів. Американські вчені трактують ефект фінансового важеля як відсоткові зміни чистого прибутку на акцію, викликані цією відсотковою зміною прибутку до сплати відсотків за кредит і податку на прибуток.

      Коли  підприємство бере борг — воно зобов'язується сплатити відсотки і в майбутньому  погасити суму боргу. Ці відсотки вираховують з оподатковуваного прибутку і збільшують його величину для інвесторів.

      Однак, чим більше боргів має підприємство у структурі свого капіталу —  тим вищий фінансовий ризик. Це означає, що, незалежно від рівня доходу від своїх операцій, підприємство повинно сплачувати як основну суму боргу, так і відсотки за нього, коли настає термін погашення.

      Отже, чим більше підприємство бере в борг — тим більше в нього фіксованих витрат і тим вища небезпека неспроможності покрити ці періодичні фіксовані платежі. Коли зростають борги — зростають і платежі відсотків. Та попри те, що вони забезпечують фінансовий важіль, усе ж зростає ризик, що відсотки за позики стануть високими стосовно прибутків підприємства.

      Якщо  в період загального спаду економічної активності підприємство згортає свою діяльність — знижуються його прибутки, що збільшує ймовірність несплати відсотків за позичковий капітал.

      Отже, фінансовий важіль — це "палиця з  двома кінцями". Якщо він вигідний у період економічного піднесення, то завдає збитків у період спаду економічної активності.

      Переваги  фінансового важеля треба зіставляти із фінансовим ризиком неплатоспроможності, який зростає. Настає момент, коли приріст  витрат на відсотки за позику перевищує  витрати підприємства від фінансового важеля.

      Фінансовий  важіль означає включення у структуру  капіталу підприємства боргу, який дає  постійний прибуток.

      Рівень  ефекту фінансового важеля вказує і  на фінансовий ризик, пов'язаний з підприємством. Оскільки відсотки за кредити належать до постійних витрат, нарощування фінансових витрат на залучені кошти супроводжується збільшенням сили операційного важеля і зростанням підприємницького ризику.

      На  практиці такі дослідження треба  використовувати при прийнятті  рішень про структуру капіталу.

      Оптимальна  структура капіталу являє собою  співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу підприємства і, як наслідок, — прибутки його акціонерів. Це співвідношення не є постійним, а змінюється з часом і під впливом певних факторів.

      Оптимальну  структуру капіталу кількісно визначити  неможливо. Однак, керівництво підприємства може знати приблизне її значення, вирахуване на підставі факторів впливу та власного практичного досвіду, яке  максимально наближає планову структуру до оптимального значення.

      Рішення щодо фінансування кожної інвестиції повинно узгоджуватись зі співвідношенням  зобов'язань та власним капіталом, тобто вони мають відповідати  оптимальному плану. Якщо реальне співвідношення зобов'язань і сукупної вартості капіталу є нижче планового — керівництво буде схильне фінансувати такий проект за рахунок кредитів. Якщо співвідношення зобов'язань до сукупної вартості капіталу перевищує плановий рівень, то підприємству вигідно збільшити величину власного капіталу для подальшого розширення. Як наслідок, реальні пропорції між зобов'язаннями та власним капіталом коливаються близько їх планових значень.

      Отже, знання механізму впливу фінансового  левериджу (важеля) на рівень прибутковості  власного капіталу і на рівень фінансового  ризику дозволяє цілеспрямовано керувати як вартістю, так і структурою капіталу підприємства.

      В теорії фінансового менеджменту  прийнято виділяти різні стратегії  фінансування поточних активів в  залежності від відношення фінансового  менеджера до вибору джерел покриття варійованої частини оборотних активів.

      Відомі  чотири моделі стратегіях фінансування поточних активів: ідеальна, агресивна, консервативна, компромісна.

      Ідеальна  модель побудована виходячи з понять «поточні активи» та «поточні зобов’язання». Термін «ідеальний» означає не в прямому значенні ідеал, а рівність поточних активів з короткостроковими зобов’язаннями. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів, тобто ця модель має такий вигляд:

      ДП = НА, де:  (3)

      ДП  – довгострокові пасиви

      НА - необоротні активи

      Довгострокові пасиви включають: власні кошти (статутний  капітал, додатковий капітал, резервний  капітал, нерозподілений прибуток) та запозичені (довгострокові кредити  банку, інші довгострокові позички).

      Необоротні активи включають: нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість (заборгованість за майно), відстрочені податкові активи, інші необоротні активи.

      В реальному житті ця модель практично не зустрічається через те, що вона найбільш ризикована, оскільки при несприятливих умовах (наприклад, коли треба розрахуватися зі всіма кредиторами одночасно) підприємство може опинитися перед необхідністю продажу частини основних засобів для покриття поточної кредиторської заборгованості. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів.

      Агресивна модель фінансування поточних активів  полягає в тому, що довгострокові  пасиви є джерелом покриття необоротних активів та постійної частини поточних активів, тобто їх мінімуму, який необхідний для здійснення господарської діяльності. В цьому разі варійована частина поточних активів в повному обсязі покривається короткостроковою кредиторською заборгованістю.

      З позиції ліквідності ця стратегія  також є ризикованою, оскільки в  практичній діяльності обмежуватися лише мінімумом на поточних активів не можливо. Агресивна модель фінансування поточних активів має такий вигляд [28]:

      ДП + НА + ПЧ, де:  (4)

      ДП  – довгострокові пасиви;

      НА – необоротні активи;

      ПЧ  – постійна частина оборотних  активів (норматив оборотних коштів).

      Консервативна модель передбачає, що варійована частина  поточних активів також покривається довгостроковими активами, Як правило, консервативна модель застосовується на початкових стадіях існування підприємства за умови достатньої величини капіталу власників підприємства і доступності довгострокових кредитів інвестиційного фінансування.

      В цьому разі короткострокової кредиторської заборгованості немає, відсутній ризик втрати ліквідності, тобто модель має штучний вигляд. В господарській діяльності такого не буває, щоб була відсутня кредиторська заборгованість.

      Ця  модель має такий вигляд:

      ДП = НА + ПЧ + ВЧ, де: (5)

ВЧ –  варійована частина поточних активів

      Компромісна модель фінансування поточних активів  найбільш реальна. Сутність її полягає  її в тому, що необоротні активи, постійна частина поточних активів і приблизно  половина варійованої частини поточних активів покривається довгостроковими пасивами. При цьому чистий оборотний капітал визначається у вигляді різниці між довгостроковими та необоротними активами, тобто:

      ЧК = ДП – НА, де: (6)

      ЧК  – чистий оборотний капітал,

      Чистий  оборотний капітал також можна  відобразити таким рівнянням:

      ЧК = ПЧ + 0,5ВЧ (7)

      При компромісній моделі в окремі періоди  господарської діяльності підприємство може мати надмірні поточні активи, що негативно впливає на розмір прибутку. Водночас це дає можливість підтримувати ліквідність балансу підприємства на відповідному рівні.

      Компромісна модель фінансування поточних активів  має такий вигляд:

      ДП= НА+ПЧ+0,5ВЧ, де:  (8)

      ДП - довгострокові пасиви

      НА - необоротні активи

      ПЧ - постійна частина активів

      ВЧ- варійована частина поточних активів.

      Таким чином, можна зробити висновок, що з точки зору оптимізації прибутковості і ризику найбільш оптимальною є стратегія комерційного фінансування. Дана стратегія оптимально поєднує рівень прибутковості і середній рівень ризику, забезпечує достатньо високий рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства. Проте, виходячи з пріоритетності цілей фінансово-господарської діяльності підприємства на окремих стадіях його розвитку, оптимально може стати інша стратегія фінансування.  Взагалі, при виборі стратегії фінансування необхідно знайти бажане співвідношення між рівнем рентабельності і використання власного капіталу і рівнем ризику зниження фінансової стійкості підприємства, яка оцінюється величиною його чистого оборотного капіталу.

      Формування  оптимальної структури  шляхом визначення мінімальної вартості залучення капіталу.

      Вартість  капіталу — це ціна, яку корпорація має платити за залучення коштів інвесторів і кредиторів як джерел фінансування. Вона визначається процентною ставкою, яку необхідно сплачувати за використання капіталу. З погляду корпорації це мінімальна ставка доходу, яку мають принести інвестиції, щоб можна було розрахуватися з інвесторами і кредиторами.

      Кожна грошова одиниця, що використовується як капітал, тобто інвестується в  певні активи з метою отримання доходу, має формувати грошовий потік: що більший очікуваний майбутній грошовий потік, то цінніше придбаний актив (наприклад, акція). Звідси випливає визначення вартості активів як розміру прибутку, на який розраховують інвестори.

      Оцінювання  вартості капіталу за окремими його складовими полягає у визначення вартості власного функціонуючого капіталу, власного капіталу, що додатково залучається за рахунок емісії привілейованих акцій та за рахунок емісії простих акцій, банківського кредиту, фінансового лізингу, облігаційної позики та товарного кредиту. На основі отриманих результатів підприємство формую структуру позикового капіталу, обираючи найдешевші джерела та враховуючи потреби підприємства.

 

1.3. Методичні  підходи до обґрунтування  потреби  в позикових ресурсах підприємства. 

      Прогнозування обсягу фінансових ресурсів підприємства в розробці стратегії фінансування  може бути спрямоване на вирішення наступних завдань:

      -  розрахунок обсягу фінансових ресурсів, який є необхідним для забезпечення реалізації корпоративної стратегії;

      -    оптимізація структури джерел формування фінансових ресурсів;

      -  визначення мінімальної та максимальної меж можливої потреби в ресурсах, які обумовлюються ступенем необхідної фінансової гнучкості підприємства та можливими сценаріями його розвитку [22,с.21].   

      Для вирішення вказаних завдань використовуються універсальні методи фінансового прогнозування. Незважаючи на відсутність  загальновизнаної класифікації останніх, більшість науковців групує ці методи за такими критеріями, як ступінь формалізації прогнозування, тип факторної моделі та завдання моделювання [22,с.121].

Информация о работе Аналіз та планування позикового капіталу