Соціальне страхування

      У державі діяльність органів працевлаштування базується на тому, що перевагу слід віддавати насамперед працевлаштуванню на робочих місцях, потім професіональній підготовці й створенню додаткових робочих місць і, якщо ці заходи не забезпечили бажаних результатів, в останню чергу можна вдатися до надання фінансової допомоги. Необхідно врахувати, що діяльність органів працевлаштування базується на принципі забезпечення рівних можливостей незалежно від статі тих, хто шукає роботу.

      Як  бачимо, кожна країна має свою специфіку  державного соціального страхування  життєдіяльності людей. Показовим  є те, що в кожній із них набагато ефективніше страхується працездатність й життя людини, ніж це робиться в Україні, а ці держави досягли високого рівня зайнятості. Тому, безперечно, формуючи свою політику зайнятості, Україна повинна детально вивчити досвід її регулювання у розвинутих державах світу, врахувавши особливості національної економіки та менталітет українського народу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. НАПРЯМКИ ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ 

      Підвищення  якості адміністрування системи  збору соціальних внесків має особливо важливе значення для визначення розміру ЄСВ (єдиний соціальний внесок) і пропорцій його розподілу між роботодавцями і працівниками, а також перерозподілу між фондами соціального страхування.

      Ефективне вирішення комплексу цих завдань  надасть змоги усунути дублювання страховими фондами функцій, пов'язаних із реєстрацією страхувальників, формуванням та веденням інформаційної системи відомостей про застрахованих осіб, збором коштів, забезпеченням звітності, здійсненням контролю за повнотою та своєчасністю справляння внесків.

      Відтак - скоротити адміністративні видатки  фондів, розширити коло суб'єктів  соцстрахування та збільшити власні надходження, ефективніше використовувати  страхові кошти.

      Запровадження ЄСВ значно спрощує процедуру  взаємодії роботодавців із фондами. Зокрема, за розрахунками Мінпраці, після запровадження системи збору та обліку ЄСВ адмінвитрати роботодавців (на нарахування страхових внесків, оформлення платежів, підготовку та подання звітності, актів перевірок) скоротяться вдвічі. Загальна економія коштів роботодавців становитиме близько 1 млрд. грн. на рік.

      Створення Державного реєстру соціального  страхування, що міститиме інформаційну систему відомостей про платників  ЄСВ і застрахованих осіб, має  забезпечити повноту та надійність персоніфікованого обліку, доступність інформації для застрахованих осіб щодо набутих страхових прав, оперативність та адекватність призначення страхових виплат, цільове використання коштів соціального страхування. Оптимальним є розподіл та сплата ЄСВ у співвідношенні: 70% (роботодавці) та 30% (працівники).

      Це  посилить зацікавленість найманих працівників  до участі у соціальному страхуванні, змусить їх серйозніше ставитися  до сплати соціальних внесків - як до можливості забезпечити собі гідну пенсію та інші соціальні послуги.

      Але зміна чинного співвідношення має  відбуватися одночасно з відповідним  підвищенням заробітної плати, зокрема  шляхом перегляду розмірів мінімальної  заробітної плати та прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

      Сьогодні  немає об'єктивних підстав для зниження страхових тарифів (особливо з огляду на очікуване запровадження медичного страхування), тому доцільніше зробити перерозподіл існуючих тарифів між фондами.

      Затвердження  кількісних показників розмірів внесків  по окремих видах соціального страхування та ЄСВ має передбачати максимальне залучення та надання реальних повноважень усім сторонам соціального діалогу, зокрема, через включення цих питань до процесу розробки Генеральної угоди та при прийнятті відповідних законодавчих актів.

      Сучасна система загальнообов'язкового державного соціального страхування спрямована переважно на обслуговування найманих працівників і мало враховує специфіку  трудової та економічної діяльності самозайнятих осіб. Як наслідок, система  державного соцстрахування не отримує значних фінансових ресурсів для виконання поточних соціальних зобов'язань.

      Основними рекомендаціями є те, що Комітету з  питань соціальної політики та праці  потрібно врахувати пропозиції та зауваження, а Кабінету Міністрів - створити міжвідомчу робочу групу з розробки законопроекту щодо визначення розміру ЄСВ на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, до складу якої включити представників зацікавлених міністерств, фондів соціального страхування, соціальних партнерів, науковців.

      Запровадження єдиного соціального внеску в  Україні не призведе до порушення  фінансової стабільності фондів, а  пропозиції про розмір єдиного соціального  внеску та пропорції його розподілу  за видами соціального страхування  Кабінет Міністрів України вносить за поданням Мінпраці за результатами актуарних розрахунків фондів та за погодженням з організаціями роботодавців і профспілок.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВОК 

      Отже, розвиток страхового ринку України  можна поділити на три етапи. Перший етап охоплює 1991-1993 роки. Тут можна  виділити чотири основні чинники, які  сприяли розвитку на ринку повноцінних суб’єктів страхування.

      Чинник 1-й - створення відносно великих страхових організацій державного значення з широкою мережею периферійних філій, у тому числі й в Україні, що згодом перетворилися на самостійних юридичних осіб. Так виникли теперішні компанії “АСКА”, “Славія” та інші страховики. Нині зв?язки з московськими холдингами лишаються здебільшого у сфері перестрахування, хоча з кожним роком таких зв’язків дедалі менше.

      Чинник 2-й - створення комерційних страхових  організацій на місці розміщених в Україні установ Держстраху і Індержстраху СРСР. Цей процес відбувався поступово і певною мірою опосередковано.

      Оскільки  до кінця 1993 року Держстрах залишався  повністю державною організацією, то в умовах слабкого розвитку на той  час ринкового законодавства  він був істотно обмежений  у можливостях підписання страхових угод, отримання доходів від інвестиційної діяльності, впровадження ефективних форм мотивації праці тощо. Система тривалий час пропонувала підприємствам і населенню “застарілі“ страхові продукти до ринкового періоду. На державного страховика було покладено здійснення обов’язкового страхування, яке в більшості видів було збитковим. Великої шкоди завдавала гіперінфляція і неможливість з багатьох причин своєчасної компенсації і виплат громадянам за попередніми договорами змішаного страхування життя, які укладалися ще за радянських часів.

      Чинник  третій - створення страхових компаній комерційними, торгівельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами. 

Перші роки самостійності  української держави характеризувалися  заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, інших комерційних структур. Ці суб’єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування. Оскільки на страховому ринку ще не було великих надійних компаній, то структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх страховиків з метою власного обслуговування. Надалі страхові компанії такого типу почали працювати універсальніше, і не тільки в межах потреб своїх засновників.

      Чинник 4-й - створення "кептивних" страховиків при галузях, підгалузях, сферах виробництва.

      З розвитком ринкових відносин у різних сферах виробництва постала потреба у створенні обслуговуючої, комерційної інфраструктури. Тому поряд з виникненням банків, торговельних посередників, зовнішньоекономічних фірм почали засновуватись і страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характерною особливістю таких компаній був великий вплив на їхню роботу міністерств, відомств, державних корпорацій тощо.

      Окрім цих головних чинників на процес масового виникнення страхових компаній у 1990 - 1993 рр. впливали такі чинники:

- ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинутих країнах;

- засновницька робота профспілок, громадських організацій;

- участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися здебільшого з метою розвідки ринку, але після встановлення 20%-ої межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).

      Не  можна обминути й такий чинник, як створення страхових компаній з метою суто страхової діяльності - "гри на інфляції". Хоча зазначених компаній було не більше як 3- 5 відсотків ринку, вони у свій час завдали значної шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм належних коштів і підірвавши цим довіру громадян до страхових компаній.

      Отже, період 1990 - 1993 рр. Характеризувався бурхливим  зростанням кількості страхових компаній в умова невпорядкованого законодавства.

      Після виходу в травні 1993 року Декрету  Кабінету Міністрів України "Про страхування" (далі - Декрет) та створення восени 1993 року Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.

      Було  зареєстровано страхові компанії і  видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які вказані в ліцензії. Була запроваджена обовя’зкова звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов’язання і розмірами страхових резервів.

      Діяльність  страхового ринку  в умовах, визначених Декретом у період 1994 - 1995рр.можна схарактеризувати так.

      По-перше, це поглиблення спеціалізації роботи страховиків. Законодавчі обмеження за Декретом, а також ліцензійні та реєстраційні обмеження зумовили те, що страховики почали спеціалізуватися на певних видах ризиків, у певних галузях та сферах виробництва.

      По-друге, це розширення сфери страхування, поява  і розвиток нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків. Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності за виробничими ризиками. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції зумовлював значне поширення так званого змішаного страхування життя з урахуванням інфляції. Але оскільки цей вид страхування не мав достатньої законодавчої і методологічної бази, то після зупинення гіперінфляції в 1995 році численні страхові компанії збанкрутували і багато вкладників не отримали належних виплат.

      По-третє, законодавче регулювання страхової  діяльності значною мірою посилило фінансову дисципліну страховиків було запроваджено облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких ці резерви розміщувалися страховиками, упорядковано взаємовідносини страховика з його філіями та представництвами, встановлено необхідні форми спеціальної звітності. І найголовніше: розпочався нагляд за страховою діяльністю.

      Усе це сприяло зростанню обсягів страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.

      Третій  етап розвитку страхового ринку почався  із прийняттям Закону України "Про  страхування" весною 1996 року. Закон  установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів, посилив норми, що регулюють нагляд за страховою діяльністю, упорядкував види обов’язкового страхування. Це призвело до стабільного зростання валових показників діяльності страхового ринку. Дуже важливим є те, що розміри страхових резервів зростають вищими темпами, ніж страхові премії. Це показник підвищення рівня платоспроможності страховиків, їх фінансової надійності. позитивним у цілому є також зменшення обсягів страхових виплат та стабілізація кількості діючих договорів страхування. Перше свідчить про більш обгрунтований підхід страховиків до взятих зобов’язань, друге - про більшу вагомість і міцність договорів.

      Отже, у період становлення ринкової економіки  в Україні значною мірою зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Кінець 90-х років характеризувався збільшенням числа страхових договорів, стабілізацією кількості страховиків та їх спеціалізацією за видами страхування, розвитком перестрахувальних операцій. Особливо слід зазначити те, що ряд заходів як на законодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й організації страхового ринку зумовили постійне зростання розмірів страхових резервів. А це означає посилення фінансової надійності страховиків, рівня гарантійності виконання взятих ними зобов’язань.