Сучасні тенденції соціально – економічного розвитку Ірану

     Аграрна галузь. За даними міністерства сільського господарства Ірану, в агровиробництві (від зайнятості в якому усе ще цілком або частково залежить третина населення країни) було створено 26% ВНП і 29,2% ВВП. Несприятливі природні фактори, зокрема суворий клімат і гірський рельєф, дозволяють використовувати в землеробстві лише близько 10% території. Приблизно 40% посівних площ складають зрошувані угіддя, з яких одержують основну частку сільськогосподарської продукції. Вода для поливу надходить з різних джерел, включаючи глибокі колодязі, водоймища, створені на річках Карачай, Сефидруд, Диз і Карун, струмки, а також традиційні іранські системи "кяризів" - підземних галерей, що збирають ґрунтові води з підніж гір.

       Велика частина посівних площ  відведена під зернові - пшеницю,  ячмінь і рис. Пшениця і ячмінь  вирощуються головним чином на  богарних (неполивних) землях у західних і північних областях країни, а рис - на зрошуваних полях на узбережжі Каспійського моря. До ведучих товарних культур відносяться бавовник, цукровий буряк, олійні культури і тютюн. У Хузистані створені дві державні плантації цукрового очерету. У зв'язку з ростом потреб міського населення, важливе значення набули фрукти, горіхи, овочі (картопля, цибуля й ін.), дині й інші культури. В Ірані виробляється багато пряностей (шафран, кмин), культивуються коренеплоди (лакричник), лікарські і камеденосні (трагакант, ферула смердюча і камеденосна) рослини, що йдуть в основному на експорт.

       Скотарством займаються як хлібороби,  так і кочівники, для яких  воно є основним джерелом існування.  Велику частину поголів'я овець  утримують кочівники, які переганяють череди залежно від сезону з гірських пасовищ на рівнинні і назад. Поруч з великими містами побудовані сучасні птахофабрики і молочні ферми. Уряд провів аграрну реформу. Більшість колишніх маєтків були поділені на частини. Проте розходження в розмірах земельної власності збереглися, тому що за рамки реформи були виведені великі механізовані ферми, до того ж влада заохочувала створення міцних товарних господарств на меліорованих масивах. Після революції проводилася активна агітація за подальший перерозподіл земель, і багато маєтків були захоплені селянами і сільськогосподарськими робітниками. Проте майже 1 млн. га площ, зайнятих селянами залишилися в їхніх руках. До середини 90-х років у 2,65 млн. господарств, розміром менше 50 га кожне, було зосереджено майже 85% усієї землі. Майже половину з них складали дрібні (до 2 га) господарства, у розпорядженні яких знаходилося лише 7% оброблюваних угідь. В оренду здавалося тільки 10% земель.

     Рибальство. Рибальство зосереджене в акваторіях Каспійського моря і Перської затоки. На комерційний промисел у їхніх водах встановлена державна монополія, але дозволене традиційне рибальство для задоволення сімейних потреб. У Каспійському морі значні улови осетрових риб. Іранська чорна ікра йде на експорт.

     Лісове  господарство. Ліси, націоналізовані ще з 1963, займають близько 18 млн. га, але лише 10% з них мають господарське значення. Щорічні заготівлі твердої деревини листяних порід у найбільш коштовних лісах, що ростуть на північних схилах Ельбурса, складають близько 1,8 млн. м3. Безладні вирубування в минулому привели до сильного виснаження запасів ділової деревини, однак знищення лісів продовжується і після їхньої націоналізації, і цей процес уже призвів до опустелювання деяких центральних районів.

     Транспорт. Автомобільні дороги. Загальна довжина автомобільних доріг складала 140,2 тис. км, з них швидкісних автомагістралей - близько 470 км, із твердим покриттям - 48,97 тис. км, інших доріг - 90,76 тис. км. Залізниці. Загальна довжина рейкових шляхів у країні складає 5600 км. До їх числа входять Трансіранська залізниця (1392 км), від Бендер-Торкемена на узбережжі Каспійського моря до Хомейні на узбережжі Перської затоки; Південна залізниця (937 км), від Тегерана до Хоремшехра; Північна залізниця (499 км), від Тегерана до Горгана; залізниця Тегеран-Керман (1106 км); залізниця Тегеран-Тебріз (743 км), з'єднана з транспортною мережею Азербайджану, а через неї з усім Закавказзям і Туреччиною. Залізниця Гермсар-Мешхед (зв'язує Тегеран з Мешхедом); у 1996 вона була продовжена до Серахса на кордоні з Туркменістаном; ця нитка споруджена відповідно до реалізації проекту зі створення в транзитного коридору, через який центральноазіатські держави одержать вихід до Індійського океану.

       Нині ведеться будівництво траси  від Мешхеда до Бафка, що через магістраль Бафк - Бендер-Аббас з'єднає регіони Ірану з узбережжям Ормузської протоки. Залізниця Кум-Захедан після завершення будівництва стане частиною міжконтинентальної магістралі, що з'єднає Європу і Туреччину з Індією. Таким чином, залізниця Захедан-Кветта (685 км) зв'яже Іран з Пакистаном.

       Внутрішні водні шляхи. Навігація здійснюється по озеру Урмия і річці Карун, яка через Шатт-ель-Араб з'єднується з Перською затокою. На озері Урмия між Шерефханом і Гольманханом курсують буксири з баржами. На річці Карун регулярні вантажні рейси виконує компанія "Месопотамія - Іран корпорейшен, Лтд", а інші фірми забезпечують щоденні перевезення на моторних баркасах.

       Найважливіші порти і судноплавні компанії. Головними портами є основний термінал для вивозу нафти на островах Харк, Хорремшехр, Хомейні, Бушир і Бендер-Аббас у Перській затоці і Чахбехар в Аравійському морі. Серед портів на Каспійському морі варто виділити Ензелі й Ноушехр. У пароплавстві лідируючі позиції займають Ірано-Індійська судноплавна компанія, Судноплавні лінії Ісламської Республіки Іран і Національна іранська танкерна компанія. Торговий флот у 2000 році нараховував 138 судів (водотоннажністю більше 1000 т) загальною водотоннажністю понад 3,5 млн. тонн.

       Цивільна авіація. Найбільшою авіакомпанією, зайнятою міжнародними перевезеннями, є "Іран ейр", внутрішніми - "Іран Ассемен ейрлайнз". Польоти у зону Перської затоки, Франкфурт, Лондон і Париж здійснює також компанія "Киш ейр". Головний міжнародний аеропорт країни - столичний Мехрабад. Поблизу Тегерана ведеться будівництво ще одного аеропорту. Уряд розробив плани модернізації наявних і спорудження нових аеропортів на місцях, але внаслідок падіння доходів від експорту нафти здійснення цих проектів уповільнилося. Усього в країні в 2000 році діяло 288 аеропортів, з них тільки 112 мали посадкові смуги з твердим покриттям.

     Енергетика. Іран володіє 16% світових запасів природного газу. Основні родовища розташовані на шельфі Перської затоки і на північному сході країни.

     У 2005 році Іран поставляв щорічно 7 млрд. кубометрів газу до Туреччини. В даний час ведеться будівництво газопроводу від родовища Південний Парс до заводу зі зрідження природного газу на острові Кіш у Перській затоці. Обговорюється будівництво газопроводу «Іран — Пакистан — Індія». У 2005 році був відкритий газопровід «Іран — Вірменія».

     Для розширення експорту газу може бути зроблена спроба відновити мережу газопроводів IGAT, в тому числі IGAT-1 потужністю 9,6 млрд. кубометрів на рік, побудований в 1970 році для здійснення поставок газу до Вірменії і Азербайджану, і IGAT-2 потужністю 27 млрд. кубометрів на рік, будівництво якого не було завершено у зв'язку з Ісламської революцією в 1979 році. Обидва газопроводи потребують реконструкції. Їх розконсервація може дозволити Ірану постачати газ через Україну в ЄС. В якості альтернативи розглядається розширення діючого газопроводу з Ірану до Туреччини і далі до Греції.

     У 2005 році в Ірані налічувалося 132 млрд. барелів доведених запасів нафти (близько 10% від світових запасів). Іран добуває 4,2 млн. барелів на добу, з них експортує близько 2,7 млн. ​​барелів. Іран був четвертим експортером нафти у світі (другим в ОПЕК), а також найбільшим постачальником нафти до Китаю.

     Згідно  з іранською конституцією, забороняється  продаж іноземним компаніям акцій національних нафтовидобувних підприємств або надання їм концесій на видобуток нафти. Розробку нафтових родовищ веде державна Іранська національна нафтова компанія (ІННК). З кінця 1990-х, однак, у нафтову галузь прийшли іноземні інвестори (французькі Total і Elf Aquitaine, малайзійська Petronas, італійська Eni , Китайська національна нафтова компанія, а також білоруський «Белнефтехим»), які за компенсаційними контрактами отримують частину видобутої нафти, а після закінчення терміну контракту передають родовища під контроль ІННК.

     Незважаючи  на свої колосальні запаси вуглеводнів  Іран відчуває дефіцит електроенергії. Імпорт електрики на 500 млн. кіловат-годин  перевищує експорт. Розроблена в  зв'язку з цим національна програма має на увазі досягнення рівня в 53 тисячі мегават встановлених потужностей. Програма передбачає розвиток гідроелектроенергетики та ядерної енергетики. Перша іранська атомна електростанція побудована в Бушері за сприяння Росії.

     Іран  є найбільшою країною Каспійського басейну та Азії у демографічному, економічному та військовому відношенні, яка впливає на політичний клімат у великому регіоні від Південної Європи до Азійсько-Тихоокеанського регіону. Іран є однією з найбільших нафтовидобувних країн світу, здатних безпосередньо впливати на динаміку світових цін на енергоносії. Він є другим експортером нафти серед країн-членів ОПЕК.

     Основними учасниками співробітництва у нафтохімічної  галузі, з однієї сторони виступають провідні західні компанії, підприємства Азійсько-Тихоокеанського регіону, з іншої сторони – міністерство нафти Ірану спільно з Національною Іранською Нафтопереробною Дистрибуційною Компанією (НІНПДК) та компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія), яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК, Іран).

     Протягом 2007-2008 рр. між керівництвом нафтогазової промисловості Ірану та міжнародними нафтовими компаніями, консорціумами  й корпораціями велись переговори та успішно укладались угоди про  розробку іранських нафтогазових родовищ: Бендере-Аббас – з інденізійською компанією „Стар Пертрогас” загальною сумою – 2 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 13, 14) – з нідерландською компанією „Шелл” (25 %) спільно із іспанською компанією „Репсол” (25 %) – загальною сумою – 4,3 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 22, 23, 24) – з турецькою нафтовою компанією, загальною сумою – 12 млрд дол. США; Голшан й Ферелдувс – з малайзійською компанією „СКІ Венчурес”, загальною сумою – 20 млрд дол. США; Азадеган із запасами нафти 4 млрд т – з нафтовими компаніями Японії, Китаю й Росії; Чашмехош – з іспанською компанією „Сапса”; Бангестан – з нафтовими компаніями „Тотал” й „Бритіш Петролеум”.

     В цілому, Іран експортує 30 % своєї нафти  до ЄС, 11 % – до Китаю, 26 % – до Японії, 9 % – до країн Африки, до країн  Південно-Східної Азії – 19 %.

       Інтереси США. У регіональній енергетичній політиці США пріоритет віддається політико-економічним відносинам з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів на Близькому та Середньому Сході. Енергетична складова політики США в Каспійському регіоні передбачає: розширення напрямів і шляхів транспортування енергоносіїв з регіону, використовуючи нафтогазові проекти: „Набукко”, „Баку-Тбілісі-Ерзерум” (БТЕ) та інші; лобіювання Транскаспійських газо- і нафтопроводів; сприяння доступу країн ЄС до родовищ газу і нафти Каспійського регіону з метою зменшення їх енергетичної залежності від Росії; переорієнтацію економіки і енергоресурсів країн Каспійського регіону на Захід.

     Складовою національної енергетичної політики США  у період адміністрації Дж. Буша було недопущення домінування Ірану в регіоні Близького та Середнього Сходу. Інструментом реалізації цього завдання було введення жорстких економічних санкцій проти Ірану.

     Обраний президент США Барак Обама  сьогодні намагається розробити  більш гнучку політику щодо Ірану. Можливі зміни у політиці США щодо Ірану відкривають більш сприятливіші можливості для країн ЄС, а також й для України відповідно розвитку співпраці з Іраном в енергетичній сфері.

     Інтереси  ЄС. Політика ЄС щодо Ірану визначається нагальною необхідністю пошуків нових джерел енергопостачання. В цьому контексті Європа докладає зусилля задля розвитку співпраці з Іраном, як однією з найбільш багатих на енергоресурси держав Каспійського регіону.

     Свідченням  такої політики є наступні чинники:

1. Імпорт нафти ЄС з Ірану у 2007-2008 рр. склав майже 30 %

Імпорт  нафти ЄС з Ірану у 2007-2008 рр. склав майже 30 % (Див. Рис. 2).

     2.  ЄС зміцнює свої позиції в  регіоні Перської затоки та  Каспійського басейну через реалізацію  нових геостратегічних проектів для підвищення своєї конкурентоспроможності у боротьбі за енергетичні ресурси регіону Близького та Середнього Сходу.

     3.  ЄС притаманна особливість до  затвердження у якості провідного  глобального гравця на Близькому  та Середньому Сході.