Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

   Коротка  історична довідка   

       Територія Західного Поділля і Південно-Західної Волині адміністративне об'єднана у Тернопільську область України в 1939 році, яка знаходиться у західній частині Подільської височини. Територія краю охоплює 13,8 тис. км. квадратних, що становить 2,3 відсотка від загальної площі України, тут проживають понад 1 000 000 чоловік. Обласний центр місто Тернопіль, що засноване в 1540 році, в ньому мешкає біля 230 000 громадян. 

 Мінеральні ресурси в Тернопільській області мають місцеве значення. Це нерудні корисні копалини, насамперед, мінеральні будівельні матеріали (пісковик, вапняк, пісок, глина, гіпс, мергель та ін.). На основі використання цих корисних копалин розвивається промисловість будівельних матеріалів. Освоєння родовищ деяких копалин (гіпс) — може мати в майбутньому міжобласне значення.  

    Кліматичні ресурси Тернопільської області сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур лісостепової зони. Сприятливі умови для вирощування теплолюбних культур (виноград, абрикоси, персики та ш ) є у Придністров'ї, зокрема, на південних схилах Дністра.  

 Клімат на території області  має важливе значення для відпочинку  людей. Найсприятливішими для цього є заліснені території. Вони мають невеликі добові коливання температур повітря. Улітку ділянки лісу мають прозоре повітря, насичене фітонцидами, без пилу А взимку на них значна товщина снігового покриву, невелика швидкість вітру, що сприяє організації зимових видів відпочинку.    

 Для літнього відпочинку  найкращі кліматичні умови —  у південній частині області, особливо на берегах Дністра і його приток. У теплий період тут достатньо високі температури повітря, довгий купальний сезон (понад 90 днів), добра природна вентиляція території. Для зимового відпочинку умови тут малопридатні, бо взимку буває багато днів з похмурою погодою, туманами, сильними вітрами, сніговий покрив незначний (1-10 см).     

 Водні ресурси складаються з поверхневих і підземних вод Тернопільська область є територією із середнім забезпеченням водними ресурсами. Сумарні потенційні водні ресурси області становлять 1,4% від водних ресурсів України. На 1 людину припадає 1,4 тис м води на рік. Через територію краю протікають ріки Дністер, Горинь, Збруч, Серет, Стрипа. На окремих з них можна займатися водним туризмом.     

За запасами прісної води область  займає 15 місце в Україні.        

 Лісові ресурси мають в області ґрунто-, водоохоронне, рекреаційне значення   На промислову переробку поступає незначна кількість деревини.    

Це визначається невеликою кількістю  лісів в області та їхнім якісним  складом. Запаси деревини в Тернопільській області становлять 20,1 млн. м (0,2% запасів деревини в Україні). Видовий склад лісів такий хвойні породи— 16,7%, твердолистяні — 79,6%, м'яколистяш — 3,7% від загальної площі лісів.    

 Більшість лісових насаджень  (майже 54%) — молоді (до 40 років). Стиглі (60-100 років) і перестиглі (понад 100 років) ліси, які придатні для рубок, займають тільки 1/5 площі лісонасаджень. Лісове насінництво в області переведено на елітну основу. У лісах відібрано найкращі дерева (51 дуб, 12 модрин, 4 буки, 2 сосни), від яких піде потомство основних порід для лісів області. 

На території краю розміщені  живописні, вкриті лісами, гірські пасма Кременецьких гір та Товтрів висотою 350 - 400 метрів. На лівобережжі мальовничого каньйону Збруча створений державний природний заповідник "Медобори".  
     Чарують своїми могутніми постатями дубові гаї Кременеччини та Шумщини, букові ліси Борщівщини.

   На півдні Тернопільщини розміщені величні Траянові вали, що були насипані у 8-7 ст. до н.е., з ними пов'язаний відомий Михалківський скарб золотих та срібних прикрас вагою понад 7 кг.  

Через територію Тернопільщини  прокотилися хвилі кочівників, які залишили після себе окремі пам'ятки, що репрезентують сарматів, аварів, угрів, половців. У час монгольської навали 1241 року вперше фортеці Кременець і Данилів не були здобуті грізними туменами Батия.  
     Тернопільщина пам'ятає і могутніх володарів Русі князів Василька Ростиславовича, стольний град якого Теребовль був форпостом у боротьбі з польською експансією, Данила Романовича та його сина Лева, які на просторах краю мечем і словом відстоювали незалежність Галицько-Волинського князівства. 

 На полях під Зборовом у 1649 році український народ виборював право на незалежність і саме за умовами Зборівського миру Богдан Хмельницький був визнаний поляками як керманич нової, хоча і автономної у складі Речі Посполитої, держави України. 

 Минали століття, довготривала боротьба за незалежність України завершилась проголошенням незалежності у 1991 році.  

Із Західного Поділля походять відомі вчені фізик Іван Пулюй, хімік  академік Іван Горбачевський, етнограф Володимир Гнатюк, співачка з світовим ім'ям Соломія Крушельницька. Всіх їх виплекала Тернопільщина.

 

Бучач

 

 

Райцентр на півдні Тернопільщини, приблизно в 115 км. на захід від Кам‘янця-Подільського та в 72 км. на південь від Тернополя. Як слушно зауважив один з найкращих знавців української архітектури Г. Логвин, Бучач - одна з найоригінальніших осель в нашій країні. Вчені вважають, що якби до цієї оригінальності ще й трохи грошей та порядку, то це місто стало б неабиякою туристською атракцією.

Місто лежить на терасі глибокого  каньону р. Стрипи, в оточенні високих  горбів. Вперше воно згадано в літописах  під 1397 р. (А десь в Мережі Цікаві та іноді ну зовсім безглузді думки  висловлюють щодо походження назви міста. Тут і версія про місто різників (англійське "butcher" начебто однокорінне назві міста), і - більш достовірне - начебто від слова "буча", стрімка, дика, глибока весняна вода. Найбільш невгамовна частина течії Стрипи знаходиться буквально в кількох кроках від ратуші, яка стоїть біля підніжжя Федорової гори з василіанським монастирем.

 

 

 

Бучач знаходився в самому центрі так званої “країни міст” (славнозвісної Гардаріки), як здавна називали в закордонних хроніках землі Придніпров‘я, Карпатської та Червоної Русі і Галицько-Волинського князівства через велику кількість дерев’яно - земляних укріплень, а пізніше і мурованих міст та фортець. Тому навколо - багато цікавих архітектурних пам‘яток: в 2 км. на північ - руїни фортеці в Підзамочку, в 2 км. на південь - в урочищі Монастирок теж збереглись залишки церкви 16 ст. Окрім основного, культового призначення, ця церква використовувалась і як сторожовий пункт: під час нападів зверху вночі запалювались сигнальні вогнища, а вдень подавався димовий сигнал. Недалеко звідси і до замків в Язлівцю та Золотому Потоці.

 

Бучач лежав на так званому "волоському шляху", що йшов вздовж Дністра з  півдня Європи. Цим шляхом йшли на Річ  Посполиту турецькі війська, ним  же і туди ж добиралася й армія  Богдана Хмельницького.

 

Найдавнішою пам’яткою в Бучачі є руїни замку, спорудженого українськими феодалами Бучацькими, що згодом полонізувалися.

 

Твердиню спорудили на місці  більш давніх укріплень. Від 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопах готичні деталі порталу, можливо, церковного. Решта збережених стін і башт відноситься до 16 ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мали 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. До палацу вела в’їздна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан.

Перша згадка про замок відноситься  до 1379 р. 1501 помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Замок багато разів руйнувався, але завжди потім відбудовувався. Особливо бурхливо проходив процес руйнації та відбудови в 16 ст.

На початку 17 ст. Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам’янецького  каштеляна Анджея Потоцького з останньою  з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі - Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої, так само, як і замки в Сидорові, Будзанові, Бережанах чи Терембовлі.

В 17 ст. замок пережив багато штурмів  козаків, татар та турків, завжди даючи  надійний захист місцевим жителям. У 1672, буремному та нещасливому для  Кам’янця році, Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина - Тереза Потоцька. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу.

1676 р. фортецю зруйнували турки,  але Ян Потоцький швидко підняв  замок з руїн, про що свідчить  опис 1684 р. Писемні джерела середини 18 ст. згадують укріплення в Бучачі  як вже покинуті та занедбані. 1772 р. місто потрапило під володіння  Австрії, і, як і більшість українських замків, фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продали як будівельний матеріал. Фрагменти замку, що існують в наш час, потребують більш поважного до себе ставлення та, можливо, реставрації або консервації.

1610 р. дружиною власника міста  Потоцького Марією - сестрою київського  митрополита Петра Могили - була  збудована Миколаївська церква, в якій поєднано тип української тридільної безверхої церкви з молдавськими конховими храмами. Особливістю Миколаєвської церкви є витягнутий неф з характерним зальним простором, що розкривається вглибину.

Поставлена на скелі над потоком, що вічно шумить своїми водоспадами, вона створює один з наймальовничіших куточків старого Бучача. В 1660-х рр. на кошти міщан було створено новий іконостас - справжній шедевр різьби 17 ст. Композиція іконостасу нескладна, вона утворена двохярусним восьмиколонним портиком, який в нижньому ярусі поєднує царські, ризницьки та дияконські врата, намісні та празникові ікони, а в горішнім – Ісус в центрі з апостолами.

Недалеко від Миколаївської  церкви знаходиться найголовніша атракція Бучача, без фото якої не обходиться жодне видання, присвячене українському бароко та архітектурі взагалі. Мова, звичайно, йде про шедевр Б. Меретина та Пінзеля - Ратушу. Споруджена вона була на кошти бучацьких міщан та не без допомоги власника міста в 1751 р. Проект - авторства видатного архітектора Бернарда Меретина, а скульптури витесав з каменю його товариш Пінзель (обидва - творці Львівського собору св. Юра, костелів в Городенці, Гвіздцю тощо).

Ратуша - найбільш досконале творіння Меретина. В жодній іншій споруді  епохи бароко на Україні скульптура не знаходиться в такому ж неподільному єднанні з архітектурою. Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту - і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи.

У Ратуші жителі міста  втілили свої смаки і уподобання, свою силу, успіхи. Вони більше всього прагнули в житті порядку та незалежності, тому-то головною темою численних  скульптур, яких первісно могло бути близько 17 або навіть до 24, є боротьба проти сил зла і насильства, апофеоз перемоги. Вся Річ Посполита знала ратушу в Бучачі - і недарма: адже саме тут було підписано трактат від 18 жовтня 1672 року, за яким все Поділля разом з Кам‘янцем та Хотином на 27 років перейшли під владу Туреччини.

Бучацькі залишили місту  не лише замок. Згідно копіям релішійних документів 14 століття, Михайло Бучацький 28 червня 1397 року заснував тут парафію з костелом. До сьогодні вчені дискутують щодо дати, бо вінших документах йде мова про 1379 та 1387 роки. Як би там не було, костел було споруджено - і він простояв 400 років, переживши пожежі на навали ворогів. З часом місто потребувало нового храму - і у 1761-1763 рр. з‘явився лаконічний та суворий собор успіння богородиці, який прикрашає місто і тепер.

Трохи нижче Покровська церква 18 ст., збудована в стилі  пізнього бароко, збудований тим же Бернардом Меретином, автором ратуші. Невеликий, легкий храм з заокругленими кутами та гармонічними лініями портала виглядає напрочуд гарно.

 

Вишнівець

 

Старовинне містечко в 18 км на південь від Кременця, в Збаражському районі. Перша згадка про це поселення відноситься до 1395 року, коли князь Вітовт дав Дмитру Корибуту Вишнівець, де той заклав замок на правому березі р. Горині (зараз це село Старий Вишневець). Це вже волинські землі.  
Відоме поселення тим, що саме тут розташовувалося родинне гніздо

 

магнатів Вишневецьких.

Та більшості Вишнівець  цікавий не кармелітами. Тут був - і є - старовинний замок, який 1720 року останній з роду Вишневецьких князь Михайло-Серватій перебудував на палац, що зберігся і до наших часів. По смерті Вишневецького у 1744 р. маєтність переходить до Мнішиків. Вони збільшують палац, роблять з нього першокласну магнатську резиденцію. Чудова картинна галерея, інтер‘єри оздоблені в стилі пізнього рококо робили палац в Вишнівцях найгарнішим на Волині.

1852 року граф Анджей Мнішек продає Вишнівець принцесі Абамелек, та вже в 1857 році палац став власністю графа Володимира де Броель-Платер, а вже від нього - за якийсь невеликий борг - будинок перейшов до І.Толя. Саме в цей час багато картин, частина славетної бібліотеки та інші цінні речі були вивезені з палацу до Росії.  
Палац знаходиться в чудовому старому парку. Зараз будівля використовується як клуб, бібліотека тощо.