Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

1675 року замок захопили  та спалили турки, після чого  його відбудував Дмитро Вишневецький.

Замок квадратний у плані, оточений був з усіх боків болотами. Укріплення замку, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, складались з казематових валів з ескарпами, чотирьох бастіонів і рову, який оточував весь замок.

На місці палацу - прямокутного в плані - раніше було внутрішнє подвір‘я. Палац двоповерховий, з характерними для ренесансу формами. Головний вхід до будівлі підкреслюється балконом на кам‘яних консолях. Фасади казематів також виконані в ренесансних формах.

Величний  костел - головна архітектурна домінанта міста, яка проглядається практично з усіх його точок.

Бернардини з’явилися в Збаражі в 1627 р. на запрошення князя Єжи Збаразького, каштеляна краковського.Він збудував для них дерев’яний монастир та розпочав будівництво мурованих костьолу та кляштору. Його справу продовжив князь Януш Корибут Вишнівецький з дружиною Євгенією. В 1637 р. княгиня Вишнівецька пдписала акт засновання монастиря. За часів козацьких воєн монастир вцілів, хоча й сильно постраждав. В 1675 р. турки спалили костел та вбили троїх ченців. Лише в 1723 р. з допомогою Юзефа та Станіслава Потоцьких в Збаражі було зведено величний костел, який зберігся дотепер.

Монастир було збудовано  майже одночасно з замком, але  зберігся комплекс в дещо іншому вигляді. 1755 року його було реконструйовано  в ренесансно-барочному стилі.

Дзвіниця (1746-1755, архіт. Йоган Ганц) є складовою комплексу монастиря бернардинів. Розміщена на північ від костьолу, прилягає до оборонних мурів. Мурована з каменю та цегли, прямокутна в плані, двоярусна, фасади тиньковані, членовані лопатками і розділені карнизами.

На відміну від костелу, дзвіниця не була ушкоджена під час  пожежі 1788 р., а тому зберегла свої первісні барокові форми.  
Бернардини повернулися в місто в 1990 р.

Недалеко від костелу  розташована цікава в архітектурному плані церква Успіння.

Золотий Потік

 

 

Невелике містечко на півдні Тернопільської області.  
Замок в Золотому Потоці збудований був Стефаном Потоцьким, воєводою Брацлавським (близько 1568-1631) на початку 17 ст.  

Цей магнат також заснував і саме місто (за твердженням польських  істориків) навколо замку і зробив його головною садибою роду Потоцьких, де й жив частенько з своєю дружиною Марією Могилянкою. До речі, замок звів Потоцький не зі своєї волі, а за наказом польського короля Сігізмунда ІІІ, який надав містечку у 1601 році магдебурзьке право. А раз місто має самоуправління, то нехай і боронить своїх мешканців та приїжджих купців за високими міцними стінами.

1676 р. замок вщент  спалили турецькі посіпаки паші Ібрагіма Шейтана, захопивши перед тим Бучач. Потоцькі, в чиїх руках фортеця залишалася до середини XVIII ст., відбудували твердиню. В більш-менш пристойному стані протрималась фортеця аж до початку ХІХ століття.

За першим поділом  Польщі в 1772 р. Золотий Потік відійшов до Австрії. Близько 1840 р. тодішні власники замку, Ольшевські, перебудували палац за проектом італійського архітектора, при чому зруйнували частину мурів, безжально повидиравши всі білокам'яні деталі оформлення споруди (балюстради, барокові обрамування вікон, дверей та ватранів). Подвір'я засаджують липами, там же встановлюють кілька скульптур. Дотепер на замчищу під ногами можна знайти барельєфний портрет Адама Міцкевича...

Пожежа 1935 року знищила  палац на території замку. Сам  замок порівняно непогано зберігся, якщо не згадувати про те, що немає  вже західної башти та деяких частин замкових стін.

      Існує 2 легенди, як пояснюють  назву міста. Колись, нібито, містечко  називалось Загайпілля. Раз татари  напали на місцевий замочок,  де сховались всі жителі, але  вирішили його не штурмувати, а взяти облогою. Через 2 тижні в обложених закінчилась вода, вони почали шукати "жилу" на території подвір'я. Але не змогли знайти. І тоді хтось старий і мудрий сказав, що воду знайде лише юнак, який народився на Івана Купали (Купала - володар водних багатств), та який ще не цілований. Такого знайшли, він-то й знайшов водну жилу. Татари нічого не змогли вдіяти своєю облогою, пішли в інше місце за пригодами... З того часу назвали Загайпілля Золотим Потоком.

      Інша легенда твердить, що татари  обложили замок, але не наважились  його штурмувати. I тут знайшовся якийсь пройдисвіт, який розказав татарам про підземний хід. Всього за 100 золотих. Татари вдерлися в замок, всіх вирізали, а тоді подякували стукачу: розплавлені 100 золотих влили йому в горло. З того часу містечко назвали Золотий Потік..."

 

Кременець

Місто лежить посеред  Кременецьких гір. Природа тут просто чудова. Схили гір укриті старим густим лісом, з вершин їх відкриваються неповторні пейзажі. Перше, на що ви звернете увагу при під‘їзді до Кременця, - це стрімка Замкова гора з руїнами фортеці, що здійнялася над рівнем моря на 397 метрів. Саме місто наче заховалося в природньому каньоні річки Ікви, біля якої височіють гори Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.

Назва міста походить від слова “кремінь” – мінералу, якого бгато в Кременецьких горах.

За переказами, в давнину правив тут князь, у  якого була вродлива дочка Ірва. На край дулібів напали кочівники-авари і облягли городище. Аварський ватажок відправив послів з вимогою віддати Ірву за нього заміж.

- У слов‘ян  жінки самі вибирають собі  наречених, - відповів князь і  покликав доньку.

Аварські свати  піднесли Ірві шовкову хустку. Та дівчина розірвала її навпіл і сказала:

- Коли ця  хустка стане цілою, тоді я  буду дружиною чужинця.  
Розлючений вождь зайд наказав здобути місто, а Ірву силоміць привести до нього. Хоробро бились дуліби, та сили були нерівними – і всі захистники загинули. Тоді Ірва вихопила меч з рук убитого батька і продовжувала бій. Оточена ворогами з усіх боків, вона наважилася кинутися з високої скелі на гостре каміння. Померла, та не далася чужинцям. З її очей потекли сльози, утворивши річку Ірву.

Після утворення в 9 ст. Київської держави Кременець ввійшов до її складу. За Шимоном Окольським, перша згадка про місто відноситься до 1073 р., та відомості ці не підтвержені даними літописів. У 1199 р. галицька та волинська землі об‘єднуються в одне князівство. Коли в 1226 р. під місто прийшли угри, руські війська вщент розбили їх, а король Андрій, як стверджує Іпатіївський літопис, “смятясь умом і поиде із землі борзо”.

1255 р. під Кременцем  війська Данила Галицького розбили  татарські загони Куремси. Через  6 років, за умовами миру з ханом Бурундаєм, фортецю в Кременці довелося знищити. Лише в кінці 13 ст., за часів правління Мстислава Даниловича, укріплення було відбудоване.

У середньовіччя Кременець  рахувався одним з найбільших міст Волині. В 16 ст. тут мешкало понад 6 тис. людей. Розвивалися різні ремесла, торгівля. на близькій річці Іква було збудовано кілька млинів.

1536 р. Сігізмунд І подарував Кременець і околиці своїй дружині Боні Сфорці. Вона укріпила замок, який мав високі стіни, 3 вежі, казарми, господарські споруди, порохівні, гармати та іншу зброю.

Управляючи краєм через  своїх старост, Бона запровадила  систему грошових і натуральних  податків. Від’їжджаючи в Італію по смерті чоловіка, вона вивезла з міста 70 возів різного добра. Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші.

 Розказують, що ніби-то, Бона як і найвідоміша жінка-вампір Лізонька Баторі, прагнула вічної юності - й тому купалась в людській крові. В одній з башт Кременецького замку була замість перекриття на одному з рівнів (можливо, підвал) решітка з гострими голками. Бона стояла під цим "ситом", а зверху на голки кидали дівчину. Так було вбито більше 300 молодих дівчат…

У вересні 1648 р. Максим Кривоніс підійшов з військом до Кременця і обложив замок. Півтора місяця тривали запеклі бої, нарешті, в жовтні фортецю було здобуто і зруйновано. З того часу твердиня вже не відбудовувалася.

 

Почаїв

 

 

Містечко в волинській частині Тернопілля, в Кременецькому районі. Живописна місцина – навколо пагорби Кременецьких гір. Почаїв славиться, звичайно, своїм монастирем та іконою Почаївської багоматері. Разом з Софією Київською це - найголовніша святиня православної України.

Почаївська лавра відома чи то з 15-того, чи то з 13 ст. Літописи начебто згадують про перших монахів, що з‘явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з’явилася ченцям богоматір в вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель залишився відбиток її стопи.

Будівництво мурованого монастиря почалося в 16 ст., коли власниця цих земель Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. Гойська, крім того, подарувала монахам "чудотворну" ікону богоматері в 1597 р.

В комплекс монастиря  крім численних культових будівель входять кам‘яні і дерев’яні оборонні споруди 17 ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу. Так, влітку 1675 року під час Збаражской війни з турками, у царювання польського короля Яна Собєського (1674-1696), полки, що складаються з татар, під керівництвом хана Нурредина, через Вишнівець підступили до Почаївської обителі, обступивши її з трьох сторін. Слабка монастирська огорожа, як і кілька кам'яних будинків обителі, не представляла ніякого захисту для монахів. Ігумен Йосип Добромирский переконав братію і мирян звернутися до небесних заступників: богородиці й Іова. Ченці і миряни ретельно молилися, припадаючи до образа богоматері і до раки з мощами Іова. Ранком 23 липня зі сходом сонця татари тримали останню раду про штурм обителі, ігумен же велів читати акафіст. З першими словами "Взбранной Воєводо" над храмом раптово немовби з'явилася сама богородиця з небесними ангелами, що тримали оголені мечі. Преподобний Іов знаходився біля мадонни, молячи про захист обителі. Татари прийняли небесне воїнство за примару, у сум'ятті стали стріляти в неї і преподобного Іова, але стріли поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Жах охопив ворога. У панічній втечі, не розбираючи своїх, вони убивали один одного. Захисники монастиря кинулися в погоню і захопили багатьох у полон. Деякі полонені згодом прийняли християнську віру і залишилися в обителі назавжди.

Архітектурний ансамбль Лаври сформований з домінантою – Успенським собором 1771- 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувались під керівництвом Петра Полійовського).

В монастирі є 13 дзвонів, 2 з них – годинникові. Раніше дзвін було чути на 30 км., зараз –  десь на 10. На третьому поверсі дзвіниці є дзвін вагою в 11,5 тонн! Від  його звуків дрижить земля.

Храм відомий своєю  чудовою акустикою. Щодо ікон, то в інтер’єрі є деякі ще 1646 року, а головний іконостас був привезений з Москви.  
На "чудотворній" іконі оклад – золотий з справжніми діамантами та рубінами. Ікона коронована одним з пап римських.

В Лаврі є й печерна  церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі.

Почаївську обитель  можна було б порівняти з чутливим барометром, який протягом чотирьох століть  показує всі великі зміни, що сталися  в атмосфері суспільства Західної України. А Почаївська ікона Богоматері стала рушійною силою земної історії Почаївської обителі — ось уже 400 років вона перебуває в обителі, залишаючись осередком її молитовного життя.

 

Сидорів

 

Призбручанське село Гусятинського району. Відоме з XIV століття.

 

 

Сидорів, що входив до складу гусятинських маєтностей, принаймі від  середини 18 ст. належав до могутньої  родини Калиновських гербу Калина. Марцін Калиновський (близько 1605-1652), чернігівський воєвода, польний коронний гетьман, одружений з княгинею Хеленою Корецькою, збудував в Сидорові мурований замок оборонно-резиденційний.

Наступним власником  Сидорова був син Марціна, Людвік Калиновський, вішницький староста. Він двічі одружувався: спочатку з Зофією Потоцькою, а після неї з Ельжбєтою Понінською. У 1770 р. після смерті батька три його дочки поділили спадок, що їм дістався. Сидорів отримала дочка від першого шлюбу Текла Калиновська, жінка Антонія Бєльського гербу Єліта (помер в 1789 р.), придворного коронного ловчого.

Найвідомішою спорудою міста є замок, який збудовано з пісковику та вапняку, традиційного будівельного матеріалу для цієї місцевості. Колись на кожній стіні було відповідно 4 і 3 вежі, напівкруглі в плані. У північно-західній частині фортеці розташовувались казематовані укріплення, житлові та господарські будівлі. Гостроконечні частини фортеці флангуються 2 двоярусними бастіями, що забезпечувало їх неприступність. Зараз південно-східна частина замку практично повністю втрачена, але збереглись зовнішні та частково внутрішні стіни північно-західної частини – основного оборонного вузла замку.