Взаємодія транспортного комплексу України з транспортними системами закордонних держав

    Але, незважаючи на всі проблеми – автомобільний транспорт швидко розвивається. Він поступово інтегрується у високорозвинену європейську комунікаційну систему. До цієй системи наш транспорт буде залучено після введення в дію першокласних автострад Київ-Мадрид та Лісабон-Київ (довжина автомагістралі становитиме 735 км, а вартість будівництва близько 7 млрд. долл.) [12, c.280].

    Трубопровідний  транспорт є найбільш економічним  і ефективним для транспортування  рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних продуктів. Його розвиток обумовлений розвитком в Україні нафтової, нафтопереробної і газової промисловості. За останні десятиліття трубопровідний транспорт розвивався найбільш швидкими темпами. Довжина трубопроводів загального користування в 2004 р. досягла 51 тис. км. Обсяг відправлених вантажів - 220,9 млн. т., в тому числі газу - 154,9 млн. т., нафти і нафтопродуктів - 62 мли. т., аміаку - 4 млн. т. Вантажооборот трудопровідного транспорту за період 1991-2004 рр. залишався майже стабільним і становив у 2004 р. 205,3 млрд. т/км. і становило  25% загального вантажообороту всієї транспортної системи [10, c.20].

      Трубопровідний транспорт має  достатні виробничі потужності  для забезпечення України енергоносіями  - нафтою і газом, а також  для виконання функцій транзиту  російської нафти і газу в  країни Південно-Східної Європи. Однак уся мережа трубопровідного транспорту в Україні орієнтована на постачання нафти і газу з однієї країни Росії, що, згідно із загальноприйнятими стратегічними підходами до цього питання, є недоцільним. Але, таким трубопровідний транспорт сформульовався ще за часів УРСР, коли Україна та Росія входили до складу однієї держави.

    Початок розвитку трубопровідного транспорту припадає на 20-ті роки, коли в Прикарпатті було побудовано перший в Україні газопровід Дашава-Стрий-Дрогобич (1924 р.). Найбільший поштовх для розвитку він отримав у 70-80-ті роки, коли почалося спорудження трубопроводів для транспортування російської та туркменської вуглеводневої сировини .

    Нафтопровідний  транспорт України включає в  себе 12 основних нафтопроводів загальною протяжністю біля 4,5 тис. км. Діаметр труб - 720 мм., його потужність з прийому нафти – 130 млн.т. на рік, з транзиту – 70 млн.т          [7, c.55]. Нафтопровідна мережа представлена трансєвропейським нафтопроводом «Дружба», протяжність якого в межах України - 680 км. По ньому нафта з Росії через територію України поставляється в країни Центральної Європи (Словаччини і Угорщини). Решта нафтопроводів мають внутрішньодержавне і міждержавне значення і забезпечують нафтопереробні заводи України нафтою, основна частка якої поки що надходить з Росії. Зокрема, це нафтопроводи - Лисичанськ - Кременчук - Херсон і Мічурінськ - Кременчук. Через ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Важливе значення мають нафтопроводи, які поставляють вітчизняну нафту на нафтопереробні заводи: це Гнідинці - Розбишівське - Кременчук, Кременчук - Херсон, Долина - Дрогобич, Битків - Надвірна, Качанівка - Охтирка. В перспективі важливе значення для забезпечення України нафтою будуть мати її поставки з країн Близького і Середнього Сходу. Ця нафта буде поставлятись танкерами до Одеського порту, де через нафтотермінал здійснюватиметься її перевалка на Одеський нафтопереробний завод і через систему нафтопроводів - доставка на Херсонський, Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи. А також через нафтопровід Одеса-Броди-Гданськ в країни Центральної і Західної Європи. Необхідна модернізація нафтопроводів, що йдуть від Одеси до Херсона і Кременчука з метою збільшення обсягів транспортування нафти по них, а також переобладнання насосних станцій на них для реверсу нафти.

    Газопровідний транспорт є не лише найбільш ефективним, а й фактично єдиним видом транспорту в Україні для транспортування  газу. Газотранспортна система України нараховує 37,1 тис. км магістральних газопроводів (у тому числі 14 тис. км діаметром 1020-1420 мм), 72 компресорні станції, 13 підземних сховищ з активним об'ємом газу більше 32 млрд кубометрів. Пропускна здатність системи на вході становить 290 млрд куб. м у рік, на виході - 175 млрд куб. м [7, c.55].

      Основу становлять  магістральні  газопроводи, збудовані в 50-х  І 60-х роках для експорту газу з України: Дашава - Київ - Москва, Шебелинка -Брянськ, Шебелинка - Острогожськ - Москва, Дашава - Мінськ - Вільнюс - Рига. Три перших газопроводи нині використовуються для поставок в Україну газу з Росії та Туркменистану. Для газифікації країни були збудовані такі газопроводи: Дашава - Дрогобич, Дашава - Стрий, Дашава - Долина - Львів, Угорськ - Івано-Франківськ, Шебелинка - Харків, Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Одеса - Кишинів, Шебелинка - Київ - Красилів - західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи в Польщу, Словаччину, Чехію. Через територію України прокладено магістральні газопроводи з Оренбурга, Західного Сибіру, якими Росія експортує газ у Західну Європу. В Україні створено мережу продуктопроводів: аміакопровід Тольятті - Горлівка - Одеса, етиленопровід Чепіль (Угорщина) - Калуш. Завершується спорудження газопроводів Торжок - Долина, Тула - Шостка - Київ, Джанкой - Феодосія - Керч, Глібовське - Сімферополь - Севастополь.

      Одна з головних проблем розвитку трубопровідного транспорту - його реконструкція. З усіх газопроводів України (37 тис. км) близько 31% використовується протягом від 23 до 48 років, 45% з них має недосконале антикорозійне покриття. За 1991-1995 рр. через «старіння» газопроводів сталося 35% аварій, 65% газоперегінних агрегатів відпрацювали свій термін [12, c.283].

    Більшість нафтопроводів (3927 км) перебуває в  експлуатації вже 25-30 років.

    2.3 Водний транспорт

    До  свого складу водний транспорт включає  морський та річковий транспорт.

    Морський  транспорт є порівняно дешевим, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України, особливо з країнами далекого зарубіжжя.

    Умови України сприятливі для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне й Азовське моря, котрі практично не замерзають і з'єднуються із Середземним морем протокою Босфор, Мармуровим морем і протокою Дарданелли. Регулярні морські перевезення Чорним та Азовським морями почалися наприкінці XVIII ст.

    Киїївська Русь (Х-ХШ ст.) мала через Чорне море стабільні зв'язки з Візантією. Відомі морські походи київських князів на Константинополь. Після перемоги над Туреччиною у 80-х роках ХVПІ ст. і переходу до Російської імперії Північного Причорномор'я та Приазов'я тут виникли порти Херсон (1778), Севастополь (1788), Одеса (1794). У Миколаєві та Севастополі створено суднобудівні підприємства.

    З 1978 р. діє одна з найбільших у світі  паромна переправа між Іллічівськом і болгарським портом Варна – протяжністю 435 км. Для поліпшеншя зв'язків України з Північним Кавказом споруджено залізнично-паромну переправу через Керченську протоку.

    Загальна  довжина морської берегової лінії  України – понад 2000 км., 1000 км. з них – практично не замерзає. Э багато зручних бухт, які сприяли формуванню 18 морських портів, серед яких найбільш важливими э Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бердянськ на березі Азовського моря. Крім того, є 8 судноремонтних заводів, які будують невеликі судна. Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП), Азовське (АМП) морські пароплавства, а також Українське-Дунайське (УДП) пароплавство. Сумарна вантажність транспортного флоту України становить більше ніж 5 млн. т, а пасажирського флоту - майже 10 тис. місць, вона є однією із найбільших у Європі [8, c.37]. У структурі вантажних морських перевезень значно переважають наймасовіші вантажі, які займають чільне місце і у структурі експортно-імпортних поставок України. Це руди чорних і кольорових металів, кам’яне вугілля, кокс, нафта і нафтопродукти, мінерально-будівельні матеріали. Каботажні перевезення займають незначне місце в загальному обсязі перевезень. У зв’язку з тим. що вони здійснюються на невелику відстань (в середньому не більше як на 130-150 км.), частка їх у вантажообороті незначна. Зокрема, в Азовському морському пароплавствів структурі цих перевезень домінує керченська залізна руда, що надходить на металургійні підприємства м. Маріуполя, а у зворотному напрямі  - донецьке кам’яне вугілля і кокс. У каботажних перевезеннях серед вантажів переважають мінеральні будівельні матеріали, експортно-імпортні перевезення вантажів морським транспортом здійснюються в середньому на відстань до 8 тис. км і більше, внаслідок чого їх частка у вантажообороті морського транспорту перевищує 95%. Найбільшу кількість міжнародних перевезень здійснюють чорноморські порти Одеси, Іллічівська і Південний. На Одеський порт припадає більше п’ятої частини вантажообороту морського транспорту України. Основними вантажами тут є руди, нафта і нафтопродукти, будівельні матеріали, хлібні вантажі, цукор, цитрусові та ін. Іллічівський порт розташований за 20 км. від Одеси і є її дублером. Працює він переважно на забезпечення експортних поставок. У вантажообороті цього порту високу частку займають метали, кам’яне вугілля, будівельні матеріали, залізна і марганцева руди. Порт Південний обслуговує в основному припортовий завод і спеціалізується на забезпеченні експорту аміаку. В Чорноморському пароплавстві значний обсяг вантажних робіт виконують Миколаїв, Херсон, які спеціалізуються на відправленні залізної і марганцевої руд, будівельних матеріалів. Порти Азовського пароплавства - Маріуполь, Бердянськ і Керч спеціалізуються переважно на експорті залізної і марганцевої руд, чорних металів, кам’яного вугілля, цементу. Порти Українсько-дунайського пароплавства - Рені, Ізмаїл, Кілія і Вилкове відіграють важливу роль у здійсненні економічних зв’язків з країнами зарубіжної Європи, особливо Дунайського бассейну.

      Таким чином, через морські  порти на експорт надходить  кам’яне (коксівне) вугілля, кокс, залізна і марганцева руди, чорні  метали, хімічні продукти, зокрема  аміак, цемент, цукор, деякі види машин та інші товари. Україна імпортує машини та обладнання, мінерально-сировинні ресурси, зокрема боксити, фосфорити, а також продукцію сільського господарства і ін. В перспективі важливе значення можуть мати нафта, нафтопродукти, газ у зрідженому (скрапленому) вигляді. Але їх імпорт стане можливим після завершення будівництва нафто- і газотерміналів. Для освоєння нових вантажопотоків необхідно поповнити флот спеціалізованими суднами, в першу чергу танкерами і метановозами. Український флот досяг критичного віку, і якщо не буде здійснено його радикального оновлення, то за 6-10 років його витіснять іноземні конкуренти. Потреба України (окрім танкерів та метановозів) становить близько 130 нових вантажних транспортних суден вантажопідйомністю більше ніж 1 млн., 10-12 пасажирських суден на 5 тис. Місць [12, c.277]. Маючи власну, добре розвинуту суднобудівну промисловість, Україна може щорічно оновлювати свій флот. Поряд з цим потрібна модернізація та реконструкція морських портів, зокрема Одеського, Іллічівського, Південного, Миколаївського, Маріупольського та ін. Більш інтенсивне використання паромних переправ Іллічівськ – Варна, Одеса – Батумі, через Керченську протоку, дозволить розширити можливості торгового флоту України і надання Україною транспортних послуг іншим країнам. Пасажирські перевезення здійснюють 17 морських портів. Але значення морського транспорту для перевезення пасажирів є незначним і дещо скорочується.

    Річковий  транспорт поряд з морським є  одним з найдешевих, оскільки використовує природні транспортні магістралі – судноплавні річки.

    Після спорудження в середині 30-х років  Дніпрогесу й затоплення Дніпровських порогів встановилося наскрізне  судноплавство на Дніпрі.

    У XVIII - першій половині XIX ст. у Європі здійснювалося інтенсивне будівництво каналів для налагодження транспортних зв'язків між окремими річковими системами. У межах України у цей час споруджуються канали для з'єднання басейну Дніпра з басейнами Німану, Вісли й Західної Двіни, тобто чорноморської транспортної артерії - Дніпра з великими судноплавними річками, що впадають у Балтійське море, через їх верхів'я (чи притоку). У 1768 р. завершено будівництво Огінського каналу, який з'єднав притоку Німану р. Шару з притокою Прип'яті - Ясельдою. Споруджено також Березинський канал, який з'єднав невеликим судноплавним каналом притоку Дніпра Березину із Західною Двіною. У 1775р. завершено прокладання Дніпровсько-Бузького (Королівського) каналу, який з'єднав притоку Західного Бугу р. Муховець (басейн Балтійського моря) з притокою Прип'яті р. Пиною (басейн Чорного моря). Перші два канали функціонували недовго. Протяжну трасу Дніпровсько-Бузького каналу (приблизно від Бреста до Кобрина) на початку другої половини ХІХст. було реконструйовано. Цей канал і досі функціонує і використовується (правда, обмежено) для зв'язків з Польщею.

    Загальна  довжина судноплавних річок в  Україні становить більше ніж 4,4 тис. км, у тому числі з освітлювальною і світловідбивною обстановкою  – 3,9 тис, км. Основні водні артерії – Дніпро та його притоки Прип’ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Як магістральні річкові шляхи використовуються також ділянки Дністровського лиману загальною протяжністю більше ніж 30 км, а також гирло Дунаю довжиною 152 км, з них з морським устаткуванням – 140 км [12, c.278].

    Усі інші судноплавні річки за транспортним використанням належать до малих  річок. Малі річки використовуються переважно для перевезення будівельних  матеріалів, деякої продукції АПК  і суттєвої ролі у розміщенні продуктивних сил не відіграють.

    Основу  річковою транспорту України становить акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот», яка складається з Головного підприємства та 290 структурних одиниць. Річковий транспорт України системою каналів зв’язаний з річками сусідніх держав: Білорусі і Польщі (басейн Дніпра з’єднується з бассейном Вісли, Дніпро-Бузьким каналом), що дає вихід у Балтійське море. Основні вантажо-розвантажувальні роботи здійснюються в таких річкових портах, як Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, а також Херсон, Миколаїв, Рені, Ізмаїл, Кілія, Вилкове. В названих портах річковий транспорт працює у тісному взаємозв’язку із залізничним і морським транспортом. Завдяки використанню суден типу ріка-море вантажі перевозяться по Дніпру, Чорному морю. Дунаю і далі в річкові порти Румунії, Болгарії, Угорщини, Австрії, Німеччини, по Чорному і Середземному морях – в морські порти Туреччини, Греції, Італії,Франції, Ізраїлю та інших країн Середземномор’я.

    Для подальшого розвитку річкового транспорту необхідно збільшити питому вагу спеціалізованих суден типу ріка-море, що сприятиме розширенню зовнішньоекономічних зв’язків, а також великовантажних суден для внутрішніх перевезень масових вантажів, поглибити фарватери ряду рік, пом’якшити чинники сезонної нерівномірності перевезень за рахунок продовження експлуатаційного періоду та організації цілорічної навігації на півдні, вивести з експлуатації фізично і морально застарілі судна із заміною їх новими.

    2.4 Повітряний транспорт

    Повітряний  транспорт - наймолодший і найбільш швидкісний, однак поки що дорогий. Поряд з перевезеннями вантажів, пошти й пасажирів він здійснює санітарні перевезення, а також аерофотозйомки, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами.