Історія інформатизації суспільства

місце проблемам інформаційних  прав особистості, узгодженню інтересів  людини –

суспільства - держави. Так само було б доцільним поставити акцент на правовій

інформатизації, припускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує

 принцип верховенства  права (законності). Це питання  ще потребує подальшої 

наукової розробки, тому актуальність цих досліджень не викликає ніякого 

сумніву.Роботи в розглянутих  напрямках потребують координації, без якої

неможливо усунути невиправдане дублювання, виявити і ліквідувати  прогалини в 

законодавстві, скоротити  терміни створення актів, підвищити  їх якість і 

ефективність включених  до них правових норм, забезпечити  доступ до

законодавства громадянам, державним органам, громадським організаціям,

комерційним корпораціям. Вирішити визначені проблеми можна  тільки у разі

здійснення систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації.

Відомо, що «кодифікація - це спосіб систематизації, що складається в значній

переробці й узгодженні групи юридичних норм, що пов'язані  загальним предметом 

правового регулювання. Результатом кодифікації є єдиний, зведений, юридично і 

логічно цілісний, узгоджений нормативний акт - кодекс. Кодифікаційний

 законодавчий акт  (кодекс) об'єднує в суворо встановленому  порядку норми права,

 що регулюють будь-яку  галузь (сферу) суспільних відносин».  Варто зауважити, що 

інформаційне законодавство  належить до комплексного законодавства. Тут 

предметом регулювання є інформаційна сфера суспільних відносин, а не їх вид, що

 характерно для  галузей права. 

                 Безумовно, робота з кодифікації інформаційного законодавства є

складною і відповідальною. При цьому «має місце не тільки зовнішнє

впорядкування нормативного матеріалу», що пов'язаний з інформаційною сферою

суспільних відносин, «його розташування у визначеному  порядку» (наприклад,

правове регулювання  загальних питань інформації; правове  регулювання в сфері 

засобів масової інформації; питання авторського права; організаційно-правове,

фінансово-економічне забезпечення інформації та соціального захисту  журналістів;

питання правової інформації), «але і перегляд норм, які мають  місце в законах та

 інших нормативних  актах, скасування тих, що втратили актуальність, вироблення

 нових, усунення  прогалин, розбіжностей та протиріч, їх узгодження». Як відзначає

С.С. Алексєєв, «кодекси належать до більш високого рівня законодавства. Кожний

 кодекс - це як би  самостійне, розвинуте, юридичне  «господарство», в якому

 повинно бути все,  що необхідно для юридичного  регулювання тієї або іншої  групи 

відносин - і загальні принципи, і регулятивні інститути  всіх головних різновидів цих

 відносин, і правоохоронні  норми тощо. Причому весь цей нормативний матеріал

приведено в єдину систему, розподілено за розділами і підрозділами та узгоджено».

Тому одним з першочергових  завдань повинна стати розробка комплексної 

програми розвитку інформаційного законодавства, що визначає його склад  та

структуру, послідовність  і тимчасовий графік розробки та прийняття спеціальних

законодавчих актів  та окремих правових норм, що регулюють  весь комплекс

інформаційних відносин. Пріоритети цієї програми повинні видозмінюватися в міру

 об'єктивних змін  поточних пріоритетів в інформаційній  політиці. Перспективним,

актуальним і своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення 

проекту інформаційного кодексу України, а в кінцевому  рахунку - формування

високої інформаційно-правової культури громадян .Щоб подібна політика призвела

 до названого ефекту, важливо визнати і реально  здійснювати в сучасній українській

 державі як самостійну  і основну таку спеціальну  внутрішню функцію, як 

інформаційну. Окремі дослідники виділяють її в рамках функції політичного

 управління. Однак, на сьогоднішній день це вже застаріло. Якщо Україна хоче

стати інформаційним  суспільством, держава повинна спеціально займатися цими

 проблемами на рівні  основного напрямку діяльності, приділяючи їм відповідну 

увагу і докладаючи для  їх вирішення значних зусиль. Інформація зараз – це

 наріжний камінь  нашої державності, політичної  влади, яка все більше буде 

отримувати риси інформаційної  влади.

У сучасних демократичних  суспільствах юридичний спосіб регуляції  відносин між 

владою і засобами інформації втілюється, насамперед, у законодавчому

встановленні і реальному  забезпеченні права громадянина  на інформацію.

                 При цьому тільки в рамках законодавства доступ до деяких видів

інформації повинен  бути обмеженим з метою захисту  особистих прав і свобод

громадян, інтересів економічних  та інших структур суспільства, держави  і 

національної безпеки. Особливо збалансований підхід потрібний під час роботи з

 персональними даними  і шифрування інформації, тому  що саме в цих сферах

 найбільш можливе  виникнення загроз недоторканності особистого життя й

 обмеження прав  на особисту, сімейну і комерційну  таємницю як при надмірному

втручанні держави, так  і у разі несанкціонованої діяльності недержавних структур.

                   Не тільки система органів державної влади і місцевого самоврядування

 але і саме суспільство  є потужним джерелом та споживачем  інформації. Але для

 того, щоб цей інформаційний  потенціал міг бути ефективно  використаний в

 інтересах розвитку  кожної особистості, суспільства  в цілому і держави, необхідно

 інституціональне  структурування суспільства, що  є важливим кроком на шляху  до

 формування демократичного  громадянського суспільства. Основою  діяльності всіх

 політичних, громадських,  професійних, корпоративних та  інших структур

 суспільства є інформація. Тому подібні структури потенційно створюють значну

 кількість незалежних  джерел інформації та депозитаріїв  недержавних 

інформаційних ресурсів. Наявність багатьох структурованих і упорядкованих 

незалежних джерел інформації розширює для масового користувача можливості

 одержання достовірної  інформації в зручній для нього  формі, створюють умови для

 підвищення оперативності  та достовірності інформаційного  забезпечення

 прийняття управлінських  рішень в органах влади, ефективності  інформаційної

 підтримки привселюдної, політичної та громадської діяльності, а також

 формування і впливу  громадської думки як справжньої  «четвертої влади» в

 демократичному суспільстві. 

                      Для усунення проблеми «дефіциту довіри до влади» державна

інформаційна політика повинна бути спрямована не тільки на те, щоб органи влади

забезпечували надання  оптимальним для споживача чином  інформації, що

запитується, але і  на стимулювання прямого діалогу  влади з суспільством,

ініціатором якого повинна  виступати сама державна влада. Механізм взаємодії з

 суспільством, що широко  та ефективно використовується  у демократичних 

державах, - загальновизнаний і є невід'ємною частиною та найважливішою

 функцією державного  управління. Цей механізм також  потребує нормативного

 правового забезпечення, проте, в більшому ступені - організаційного. Ефективність

 цієї взаємодії,  а також, узагалі, принципова  можливість його реалізації цілком

 залежить від усвідомлення  державною владою необхідності  забезпечувати 

інформаційну прозорість своєї діяльності та активно проводити відкритий діалог із

 суспільством та  його структурами.Одна з базових  основ відкритого громадянського

 суспільства - це  практично реалізована свобода  інформації. Сучасні інформаційно-

комунікаційні технології, засоби і системи обчислювальної техніки і зв'язку,

 наприклад технологія Internet, та перспективи їх розвитку не тільки надають

принципово нові, найширші можливості для вільного масового поширення

 інформації, масового  інформаційного обміну та комунікацій, але і дозволяють

 говорити про інформаційну  революцію, що відбувається у  кінці XX ст., результатом

якої стане новий  тип демократичного суспільства - інформаційне суспільство.

Проте, сьогодні навіть в  економічно розвинених країнах доступність  передових

 інформаційно-комунікаційних  технологій для масового користувача,  їх

 впровадження в  повсякденне життя кожної людини  залишаються серйозною 

проблемою, у першу  чергу, економічною. Тому, як і раніше, величезну роль у

 забезпеченні свободи  інформації, в масовому інформуванні грають традиційні

засоби масової інформації - періодичні друковані видання, радіо  і, особливо

телебачення. Події, що відбуваються в останній час в Україні, показали, що засоби

масової інформації, «інформаційні  війни», що провокуються ними, їх використання

 як «інформаційної  зброї» у вузькокорпоративних  інтересах у боротьбі за політичну

 та економічну владу  оказують значний, далеко не  позитивний вплив на хід реформ.

 Українські засоби  масової інформації на законодавчому  рівні одержали свободу

слова, свободу від  цензури, політичну і професійну незалежність від державної 

влади, проте не знайшли  стійкої матеріальної бази для вільної  самостійної 

діяльності, тобто в  поточний момент відсутній правовий механізм забезпечення та

 реалізації прав і свобод засобів масової інформації. В подібній реальній ситуації

 державній владі,  яка дійсно прагне об'єктивно  інформувати громадян і сприяти 

формуванню громадянського суспільства, необхідно забезпечити  на нормативно-

правовому рівні реалізацію прав і свобод засобів масової інформації. Очевидно, що

 успіх цієї акції  залежить від комплексу заходів,  що застосовуються (нормативно-

правових, організаційно-технологічних, економічних). На вирішення цих проблем,

 які істотно впливають  на весь хід перетворень в Україні, і повинна бути спрямована

в першу чергу інформаційна політика в сфері засобів масової  інформації, зокрема, її

правова база.

                 Тому, нормативно-правова база інформатизації суспільства являє собою

сукупність нормативних  актів, які дозволяють використовувати інформацію та

інформатизацію суспільства  в повсякденному житті без  порушення встановлених

 норм та правил  існування суспільства. Саме нормативно-правове  забезпечення 

інформатизації суспільства  слугує рамками дозволенності з  боку держави та

суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА»

Тоффлер не дає новій  цивілізації визначення, але доводить, що вона має принципово новий характер. "Багато чого у цій виникаючій цивілізації протиречить традиційній  індустріальній цивілізації. Це водночас і технічно розвинута, і антиіндустріальна цивілізація. "Третя хвиля" несе із собою новий образ життя, що оснований на джерелах енергії, які поповнюються; на методах виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних збірничих ліній; на якійсь новій ("ненукліарній") родині; на новому інституті, який можна було б назвати "електронним котеджем"; на радикально перетворених школах та корпораціях майбутнього. Така цивілізація несе з собою новий кодекс поведінки та виводить нас за межі концентрації енергії , грошових коштів і влади"[10].  
            У передмові до реферату книги "Третя хвиля" [11] Баталов відмітив, що Тоффлер жодного разу не дав прямого визначення поняттю "інформаційного суспільства", яке сам ввів. Тоффлер надає визначення через перелік елементів, які є радикально новими для сьогодення та мають коренево змінити життя теперішнього та прийдешнього поколінь. 
За думкою Д.Белла у наступному столітті вирішальне значення для економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуває становище нового соціального укладу, що базується на телекомунікаціях. Революція в організації та обробці інформації та знань, в якій головну роль грає комп'ютер, розвертається водночас з розвитком індустріального суспільства. Три аспекти останнього особливо необхідні для розуміння телекомунікаційної революції: 
1)перехід від індустріального до сервісного суспільства; 
2)вирішальне значення кодифіцированого теоретичного знання для здійснення технологічних інновацій; 
3)перетворення нової "інтелектуальної технології" у ключовий засіб системного аналізу та теорії приймання рішень[4]. 
Один із засновників концепції "інформаційного суспільства" Д.Белл серед перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття зводиться до роз'яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що будуть відрізнять "післяреволюціцне" суспільство від теперішнього. 
Т.Стоуньєр вважав, що обладнання та машини є, між іншим, не тільки втіленням праці, а й втіленням інформації. Ця думка має рацію по відношенню до капіталу, землі та будь-якому іншому фактору економіки, у якому втілено працю. Нема жодного засобу продуктивного застосування праці, який водночас не був би застосуванням інформації. Більш того, інформацію, як і капітал, можна накопичувати та зберігати для майбутнього використання. В постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси - це його основна економічна цінність, найдорожще джерело добробуту. 
           За визначенням Стоуньєра, існує три основних засоби, якими держава може збільшувати своє багатство [5]: 
1)постійне накопичення капіталу; 
2)військові завоювання та територіальні приборкування;   
3)використання нових технологій, що переводять вторинну сировину у ресурси. Завдяки високому рівню розвитку технології у постіндустріальній економіці перехід від "не ресурсів" до ресурсів стає основним принципом створення нового багатства.  
             Важливо розуміти, що інформація має деякі специфічні особливості. Якщо я матиму 1000 одиниць землі, а потім віддам кому-небудь 500 одиниць, то у мене залишиться лише половина. Але якщо у мене є деяка кількість інформації і половину віддам іншій людині, то я буду мати все, що мала. Якщо я дозволю користуватися моєю інформацією, то скоріше всього і зі мною поділяться чим-небудь корисним. Таким чином, угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції, у той час, коли інформаційний обмін - до співробітництва. З цього можна зробити висновок, що інформація - це ресурс, яким можна без жалю ділитися.