Інноваційна діяльність

 Нині в Російській  Федерації, насамперед, за підтримки  Мінпромнауки Росії, створено  близько 50 інноваційно-технологічних  центрів (ІТЦ) в 11 регіонах країни. У них працюють більше тисячі  різних малих науково-технологічних  підприємств, що використовують  інфраструктуру ІТЦ для свого  розвитку. Якщо ще п'ять років  тому, за даними Фундації сприяння  інноваційному розвитку, малі підприємства  майже не цікавилися питаннями  використання ОІВ у своїй діяльності, то зараз понад 50% таких підприємств  стали активно їх застосовувати.  Це, до речі, може свідчити про  те, що їм потрібні нові наукові  ідеї для створення нової продукції  і послуг для наявності на  ринку.

У серпні 2006 р. Уряд Німеччини затвердив «Стратегію високих технологій» (далі СВТ) — фактично комплексну програму інноваційного розвитку національної економіки на найближчі роки. На державному рівні була сформульована й представлена суспільству амбіційна мета: на тривалу перспективу закріпити місце Німеччини в групі країн, що лідирують в області високих технологій, що, на думку німецького політичного керівництва, у сучасних світових реаліях є визначальною передумовою стійкого довгострокового економічного росту й, отже, успішної реалізації невідкладних соціальних програм.

СВТ складається із двох великих, взаємозалежних між собою  тематичних блоків. У першому блоці  федеральний уряд виклав своє бачення  найбільш важливих передумов реалізації стратегії. Їх п'ять:

1) новий рівень взаємодій  науки й промисловості, які  повинні будуватися як відносини стратегічного партнерства;

2) економічно більш привабливі  рамкові умови для інноваційної  діяльності промисловості, насамперед  підприємств малого й середнього  бізнесу;

3) прискорення процесу поширення нових технологій;

4) широке міжнародне співробітництво  Німеччини з метою збільшення  власного наукового інноваційного  потенціалу;

5) достатня кількість  кваліфікованих фахівців, здатних  вирішувати на всіх рівнях  завдання інноваційного розвитку.

У другому блоці федеральний  уряд формулює 17 більш «прикладних» стратегій розвитку, розроблених стосовно до окремих секторів інноваційної діяльності (національна безпека, нано- і біотехнології, медицина й т.п.).

Всі експерти погоджуються в тому, що до середини першого десятиліття XХІ ст. німецькому уряду вдалося  вирішити завдання створення стійкої  інфраструктури як необхідної базової  умови успішного розвитку нанотехнологій. Її основу на початковому етапі склали шість технологічних центрів, створених  під егідою міністерства освіти й  досліджень як загально-федеральні мережні  структури з регіональними кластерами. В 2003 р. до них додалися ще три.

 

На сьогоднішній день ці мережі контролюють такі напрямки науково-практичної роботи:

• надтонкі функціональні прошарки (Дрезден);
• наноматеріали (Саарбрюккен);
• надточна обробка зовнішніх поверхонь (Брауншвейг);
• нанобіоаналітика (Мюнстер);
• нанотехнології (Гамбург);
• наноаналітика (Мюнхен);
• наноструктури для оптичної електроніки (Берлін);
• нанобіотехнології (Кайзерслаутерн);
• наноматематичне моделювання (Карлсруэ).

Технологічні центри створювалися для того, щоб:

• об'єднати в одну команду всіх потенційних учасників створення нових інноваційних продуктів (вчених зі сфери фундаментальних досліджень, вчених-прикладників, розроблювачів, інженерів-розроблювачів, організаторів-виробничників, фінансистів, фахівців, реалізаторів і т.ін.)
• завчасно виявляти перешкоди й проблемні місця в процесі створення інновацій, а також аналізувати можливі соціально-економічні й екологічні наслідки їхнього застосування;
• запобігати дублюванню і розпорошенню коштів при проведенні досліджень;
• залучати з метою інвестування приватні й бюджетні фінансові ресурси;
• активізувати розробку й впровадження нових норм і стандартів;
• підтримати створення комерційних структур;
• вести інформаційно-роз'яснювальну роботу із громадськістю.

Наразі постійними учасниками мереж є близько 500 організацій, з  яких 29 % — вищі навчальні заклади (університети й інститути), 23 % —  установи науки, 12 % — великі виробничі  об'єднання, 31 % — малі й середні  підприємства й 3 % — фінансові інститути, консультаційні фірми й різного  роду об'єднання по інтересах. Фінансування мереж здійснюється міністерством  освіти й науки за рахунок федерального бюджету з розрахунку 2 млн. євро в рік на кожний з діючих центрів. У найближчі роки до фінансування в таких же розмірах підключаться регіональні (земельні) бюджети.³³

Однією з країн технологічного ядра світового розвитку є Японія. Ключову роль у визначенні стратегії розвитку промисловості Японії та розробці промислових НДДКР і їх упровадженні відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості. Контроль за виконанням конкретних напрямів науково-технічного прогресу здійснює керівництво науки і техніки. Під егідою Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості знаходиться і асоціація промислових технологій, що займається експортом та імпортом ліцензій. Є довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних досліджень і закупівель ліцензій за кордоном.

 Державні витрати на  НДДКР збільшилися до 3,5 % ВВП,  в основному на фундаментальні  дослідження і генерування принципово  нових ідей. Політика спрямована  на перетворення Японії з імпортера ліцензій в експортера. На  зміну витіснення іноземних конкурентів з існуючих ринків за рахунок низьких цін на товари високої якості приходить ще складніше завдання — сформувати нові ринки, зберігаючи низькі ціни і високу якість нових товарів.

Довгострокова мета Японії — перетворення країни з "імітатора" і "раціоналізатора" у творця технологій. Пріоритетний напрямок — інформаційні системи, механіка, біо-технології, нові матеріали.

Японська модель інтеграції науки і виробництва, науково-технічного прогресу передбачає будівництво повністю нових місттехнополісів, що зосереджують НДДКР і науко-містке промислове виробництво. Створення технополісів — один з найважливіших стратегічних напрямків цільової програми японського уряду із завоювання Японією міцних позицій технологічного лідера.

Німеччина, Англія і Франція  займають місця лідерів у світі з абсолютного розміру витрат на НДДКР. З федерального бюджету НДДКР фінансується на 35—45 %. Частка продукції, що спрямовується на експорт, становить 20—25 % ВВП.

Велика увага приділяється активізації інноваційної діяльності. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу належать:

• розробка єдиного антимонопольного законодавства;
• використання системи прискореної амортизації устаткування;
• пільгове оподаткування НДДКР;
• заохочення малого наукомісткого бізнесу;
• пряме фінансування підприємств для заохочення інновацій у сфері новітньої технології;
• стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виробляють наукомістку продукцію.

 Головною метою інноваційної  політики Євросоюзу є прискорення  і спрощення процесів утілення  результатів наукових досліджень  у готових продуктах на національному  і наднаціональному рівнях, а  також сприяння поширенню інновацій.  Стимулювання інноваційної діяльності  в Євросоюзі здійснюється приблизно  на тих самих принципах, що  застосовуються у світовій практиці.³⁴

 У міжнародній практиці  прогресивним промислово-інноваційним  об'єднанням підприємств є так  звані кластери (кластер – клас  споріднених елементів статистичної  сукупності). Кластер – це об'єднання  підприємств, пов'язаних між собою  технологічно та економічно з  метою випуску високотехнологічної  продукції світового рівня. Об'єднання  компаній є загальною тенденцією, що простежується у світовій  економіці, але у сфері залучення  до цивільного обігу наукоємних  технологій питання об'єднання  стає ще актуальнішим. Зрозуміло,  що систематичне проведення НДДКР  потребують великих капіталовкладень, тому ізольоване підприємство  в сучасних жорстких умовах  конкурентної боротьби не в  змозі постійно підтримувати  інноваційний статус.

 Найбільш розвинуту  кластерну систему має Італія. За останніх 50 років тут створено  потужну розгалужену кластерну  модель економіки. У країні  сформовано модель мережевої  системи, в якій працює механізм  підтримки між кластерами, що  ґрунтується на вивченні інноваційних, коопераційних та організаційних  зв'язків між підприємствами мережі. Австрія, спочатку вивчивши патентні  можливості кожного регіону, майже  весь інноваційний сектор економіки  побудувала на кластерній моделі. Колишні країни СЕВ теж активно  застосовують кластерні моделі  для розвитку інноваційної економіки.  Розвинуті кластерні системи  працюють в Угорщині, Польщі, Румунії.  Наприклад, у Гданську (Польща) у  кластері, який займається біотехнологіями,  комп'ютеризацією, електронікою  та телекомунікаціями, задіяно  близько 60 компаній. В Європі працює  кластер, який створює літаки (А340, А380). У Фінляндії економіка  цілком кластеризована.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

         Одним з головних завдань будь-якого суспільства є оволодіння найновітнішими науково-технічними досягненнями, широке використання загальнолюдського інтелектуального надбання через створення та розвиток інформаційних мереж, забезпечення на цій основі соціального прогресу, встановлення моральних обмежень щодо небезпечних наслідків науково-технічного прогресу. Вирішення цих проблем вимагає формування раціональної системи управління нововведеннями, яка б враховувала специфіку та динаміку об'єкту управління, взаємозв'язок елементів всередині системи, вплив зовнішнього середовища на функціонування системи.

         Актуальність формування та постійного вдосконалення національних систем управління нововведеннями зумовлена місцем, яке посідає науково-технічний прогрес у житті суспільства, особливо в період економічних трансформацій.

Проведене дослідження стану  інноваційної діяльності малих і середніх підприємств Західного регіону України показало відставання його розвитку порівняно з підприємствами країн з розвинутою ринковою економікою.

Варшавський центр обробки  інформації спільно з Міжнародним  центром наукової і технічної  інформації організували серію міжнародних  семінарів на тему «Науково-технічна інформація в країнах Центральної і Східної Європи».

          Держави-учасниці міжнародних семінарів мають на меті  проведення узгодженої науково-технічної політики, виходячи з довгострокових інтересів, пов'язаних з необхідністю збереження і подальшого  розвитку  науково-технічного потенціалу кожної з країн, враховуючи наявність високо інтегрованих елементів науково-технічного  потенціалу,  науково-технічних  зв'язків,   що склалися, і недопустимість їх неконтрольованого руйнування; визнаючи доцільність міждержавної кооперації  в науково-технічній сфері.

Цілі і завдання міжнародного семінару:

1. Забезпечення інформаційної підтримки інноваційно-технологічної співпраці і комерціалізації технологій. Сприяння трансферу технологій.
2. Обмін досвідом в науково-технічній та інноваційній сфері.
3. Забезпечення національним користувачам доступу з проектуючих порталів до науково-технічних ресурсів інших країн, міжнародних інформаційних систем і мереж.
4. Створення наукових сервісів для наукових і ділових кіл країн на базі послуг спеціалізованих органів і організацій.
5. Обговорення можливостей e-commerce та інших зручних способів оплати послуг клієнтами і проведення взаєморозрахунків контент-провайдерами і адміністраторами порталу.
6. Розгляд питань отримання вищої освіти та перепідготовки кадрів.

        Дані семінари позитивно вплинули на розвиток інноваційної діяльності Західного регіону України. Було проаналізовано реальний стан та перспективи розвитку інноваційної інфраструктури Західного регіону України, беручи до уваги досвід країн Центральної і Східної Європи. Запропоновані шляхи вирішення основних проблем для розвитку діяльності малих і середніх підприємств.

В контексті загальносвітових тенденцій Україна потребує термінового застосування інноваційної моделі розвитку. Рівень загальної ефективності інноваційної діяльності в країні визначається інтегральним рівнем застосування інновацій в регіонах. Ефективне функціонування підсистем інноваційної інфраструктури є запорукою здійснення інноваційного процесу. Наведені в роботі проблеми, що перешкоджають розвитку інноваційної інфраструктури, є спільними для всіх регіонів України, тому і вирішення їх має бути спільне та злагоджене. Зокрема, це стосується загальнонаціонального і регіонального рівнів. Проведене дослідження розвитку інноваційної діяльності Львівщини показало, що першочерговою умовою на шляху вирішення зазначених проблем має стати затвердження Програми інноваційного розвитку регіону та її реалізація, яка була б узгодженою із загальнодержавною, та, в свою чергу, обґрунтовувала діяльність основних елементів інноваційної інфраструктури, їхні функції та завдання.

 

SUMMERY

The paper explored the relationship of the regional innovation system and the national innovation system, is considered an element of regional innovation system and defined the problem of regional innovation infrastructure by the example of the Lviv region.

 

Список використаної літератури: