Вплив римського права на англійську правову систему

3

Вступ

Англо-американська правова сім'я є однією з найпоширеніших та найстаріших правових сімей світу. В англо-американській правовій сім'ї слід розрізняти дві групи: групу англійського права і групу, що утворює право США.

Англійське право посідає домінуюче місце в сім'ї загального права. Як відомо, Англія була найбільшою колоніальною державою й з цієї причини англійське право поширилося у багатьох державах світу. Унаслідок цього сьогодні майже третина населення світу живе значною мірою за нормами, що були запозичені в англійському праві.

Особливістю сім'ї англо-американського права можна віднести відсутність рецепції римського права.  Це, однак, не свідчить про те, що римське право взагалі не мало ніякого впливу на правові системи, які належать до англо-американської сім'ї. Такий вплив безумовно існує, але протягом усієї історії розвитку він був незначним і не стосувався засад загального права. Тому розглянемо детальні вплив римського права на систему англійського права в тому числі і на судову практику.

Розділ 1. Рецепція римського права в Англії

В Англії рецепція права мала свої особливості. Але на фазі вивчення римського права значних відхилень не спостерігалося. І в Англії у XII ст. теж мало місце захоплення римським правом. Вакар - один з кращих представників ранніх глоссаторів - у 1144 р. на запрошення архієпископа переїхав до Англії і почав читати лекції з римським правом спочатку в Кентербері, а потім в Оксфорді. З цим фактом нерідко і пов'язують освіта Оксфордського університету. З'являються і перші роботи з викладенням основ римського права - «Книга для бідних студентів» Вакар.

Характерний приклад своєрідності рецепції в Англії - робота Брактона «Про закони і звичаї Англії» (XIII ст). Основне її зміст полягала в описі загального права, викладалися ті норми, зміст і застосування яких було встановлено рішеннями королівських судів. Лише у великому введення наводилися ті загальні положення римського права,| які могли сприяти більш точної формулюванні правових норм, розвитку юридичної думки, а частково використовувалися з метою «підправити» норми англійської матеріального права.

Незважаючи на те, що римське право було добре знайоме англійським юристам, враховувалося ними в практиці своєї роботи, не воно все ж визначало своєрідність правового розвитку в Англії.

Особливе відношення до римського права в Англії пов'язане з довготривалими факторами: відносної географічної ізольованістю країни, історичними традиціями, які формувалися всій її соціально-економічною історією, політичним, культурним розвитком. Ось чому обмеженість рецепції в Англії краще пояснюється,  безпосередній вплив на право факторами, як націоналізм, прихильність правлячих класів до старовинних, «виключно англійських» правових установлень, їх обережне ставлення до абстрактних побудов і норм загального характеру, значний емпіризм у підході до права, використання методу часткових, поступових змін і домінуюча роль судової практики у правотворчості. Названі фактори чинили сильний вплив на англійське право і пояснюють його своєрідність не тільки в XII-XIII ст., А й у Новий час.

Стає очевидним, що не всі в праві визначається економічними причинами, що один і той же економічний базис може породити різні форми права. Тут можна говорити про варіантності правового розвитку як результаті дії конкретних історичних умов і відносній самостійності надбудовних явищ. Саме це ми спостерігаємо у відмінностях рецепції і розвитку права в Англії і на континенті.

Розділ 2. Відмінності романо-германського й англійського права

Є відмінності романо-германського й англійського права і на рівні визначень. В англійському праві немає такого поняття, як батьківська влада або юридична особа, але використовуються такі невідомі для права континентальної Європи поняття, як довірча власність, зустрічне задоволення тощо. В деяких випадках терміни англійського права неможливо перекласти на інші мови так, аби вони не втратили свого змісту.

Відмінність структури романо-германської та англійської правових систем виявляється також і на елементарнішому рівні — рівні норми права. В англійському праві, виробленому судовою практикою, норма права (legal rule) дещо відрізняється від норми, виробленої доктриною і встановленої законодавством у континентальній Європі, вона є менш загальною і абстрактною, не поділяється на імперативну і диспозитивну.

Коли перед юристом постає конкретна проблема, він насамперед намагається з’ясувати, до якої юридичної категорії належить цей випадок: кримінальна справа, цивільна тощо. Вирішення цього питання важливе ще й тому, що в усі часи юристи спеціалізувалися в окремих галузях національного права. Склався традиційний поділ, наприклад, на цивілістів, криміналістів, юристів, що спеціалізуються у галузі торгового права, та інших. Складність сучасного права призвела до ще вужчої спеціалізації юристів. Наприклад, один і той самий юрист не може консультувати клієнта або вести його справи в суді в таких різних галузях, як право інтелектуальної власності і справи про нездатність, кримінальне право або сімейне. Кожна галузь права має свою базу законодавчих актів, яку добре знає лише фахівець, тоді як інші юристи мають про цю галузь права лише загальні уявлення.

Аналогічна ситуація і в англійській правовій системі, але з історичних причин у ній склався інший поділ, ніж у романо-германських системах права. Через це юристи континентальної Європи стикаються з труднощами, якщо бажають ознайомитися з англійським правом. В англійському праві навряд чи є фундаментальна книга, побудована за звичними для юристів континентальної Європи канонами.

Як уже зазначалося, в англійському праві немає поділу права на приватне і публічне, але є поділ на загальне і право справедливості. Право справедливості — це сукупність норм, які створені Судом канцлера для доповнення, а іноді і перегляду системи загального права. Право справедливості виникло через прогалини і недоліки загального права. Якщо, наприклад, громадянин вважав, що його засудили несправедливо, не врахували всіх пом’якшуючих обставин, то він мав право звернутися по допомогу до короля, який міг сам, керуючись імперативами совісті, здійснити правосуддя або зобов’язати суд прийняти справедливе рішення. Втручання короля — суверена правосуддя — було обґрунтованим у тих випадках, коли інші правові засоби були відсутні. Але втручання канцлера ніколи не створювало нових норм права, які б судді мали застосовувати в подальшому. В цьому розумінні канцлер не змінював права, яке застосовувалося судами загального права. Компетенція англійських королівських судів була вузькою, вони діяли за суворою процедурою і тому не мали свободи маневру. Звідси виникала потреба в особливій юрисдикції, заснованій на королівській прерогативі, яка могла б пом’якшити жорсткість загального права, доповнити його та узгодити з вимогами моралі і совісті.

Характеризуючи англійське право, слід зауважити, що на відміну від континентальної Європи, юристів якої більше цікавить матеріальне право, тут на першому місці перебуває процесуальне право. Традиція Європейського континенту звертати менше уваги на судову процедуру, ніж на норми матеріального права, склалася здавна: ще в Римі розрізняли дійсних юрисконсультів і адвокатів, яких за рангом вважали нижчими. Згодом ця традиція розвинулася завдяки університетській підготовці юристів. Юрист — це той, хто вивчив римське право, і цим він відрізнявся від практика, який знав правила судочинства, але не мав загальної правової культури.

Англійське право — це не право, яке вивчається в університеті, не право принципів. Це право процесуалістів і практиків. Раніше тільки незначна частина юристів навчалася в університетах, і в ХІХ ст. у країні не було жодного судді з відомим ім’ям, який би мав університетський диплом. Сьогодні вивчення права в Англії починається з підготовчого етапу, який включає максимально наближену до практичної діяльності фазу навчання в спеціальних юридичних школах та складання іспитів. Минають роки професійного навчання в адвокатських конторах, і лише після цього можна буде сказати, що юридичну освіту повністю завершено.

Серед юридичних професій адвокати відіграють провідну роль. Існує традиційний поділ адвокатів на соліситорів та баристерів. Соліситор — самостійний адвокат. Він консультує і представляє свого клієнта з правових питань, але не може виступати в судах вищих інстанцій — Високому суді, апеляційному, палаті лордів. Це вже царина адвокатської практики баристерів, які готують письмові документи до процесу та виступають у суді. Найвідоміші баристери, які досягли визнання громадськості, можуть після десяти років своєї практичної діяльності звернутися із клопотанням про призначення королівським адвокатом.

Корпус суддів судів вищих інстанцій формується з королівських адвокатів, а також адвокатів із великим стажем, які досягли великих успіхів в своїй діяльності та мають незаперечний авторитет серед колег. Така система відбору сприяє, з одного боку, право наступництву та збереженню юридичних традицій, що покладені в основу англійської правової системи, а з іншого — гарантує, що посаду судді обійматиме досвідчений і незалежний юрист, який знає свою справу. Саме завдяки професійним та особистим якостям суддів англійська правова система має високу репутацію.

За останнє століття англійська судова процедура спростилася. Водночас значно збагатилося англійське матеріальне право, досягнувши такого рівня визначеності, який дає можливість порівняти його з правовими системами континентальної Європи. Однак стиль мислення, що був породжений столітніми традиціями, зберігається й досі.

Юрист континентальної Європи вбачає в праві принципи соціального порядку та оцінює його у світлі цих принципів. Він говорить про принципи політичної свободи, соціальні права, а на практиків покладає впровадження цих принципів у життя. Тоді як англійський юрист — свого роду наступник практиків, як правило, з недовірою ставиться до того, що вважає пустопорожніми балачками: чи слід зважати на правове положення або принцип, якщо на практиці не існує засобів для його здійснення? Вся увага англійських юристів упродовж століть була звернена на судову процедуру і дуже повільно переноситься на норми матеріального права.

Розділ 3. Вплив римського права систему англійського права та судову практику

Звісно, через свою приналежність до Західноєвропейської цивілізації уникнути впливу Римського права англійській правовій родині всетаки не вдалося. Вона мала місце і у вигляді вивчення Римського права на початку доби Пізнього Середньовіччя, і при застосуванні норм канонічного права при вирішенні сімейних справ, і у вигляді запозичення окремих понять і категорій останнього — таких як контракт, делікт тощо. Певний вплив Римського можна помітити і у системі організації англійського процесу з його формулярами та прецедентами, і у виникненні та практиці застосування «права справедливості», котре у своїх головних ідеях здається чи не повністю запозиченим з преторського права Стародавнього Риму.
Нарешті, вплив ідей Римського приватного права був дуже помітним у англійському торговому та морському праві, що уже в силу своєї природи тяжіли до універсальності рішень класичного Римського права. Аж до XIX ст. між торговими та морськими судами, з одного боку, і судами загального права, з іншого, точилися запеклі змагання за ствердження своєї юрисдикції. Ці змагання завершилися на користь судів загального права, що фактично означало відмову від класифікації права за галузями.

В історії англійського загального права був період, коли воно могло опинитися на других ролях, поступившись повністю чи частково Римському праву, яке могло цілком зайняти його місце або у всякому разі перетворити звичаєве право на субсидіарне джерело, як то було у багатьох країнах континентальної Європи. Така тенденція була помітною у XVI і XVII ст., коли династія Тюдорів, а затим Стюартів перебували у постійних змаганнях з парламентом за владу: королі прагнули абсолютної монархії, парламент — сам волів бути провідником у житті суспільства і держави.

З точки зору обґрунтування претензій монархів на встановлення повної влади у державі Римське право було більш прийнятним, оскільки давало можливість певного правового підмурку їх політичним домаганням, а до того ж могло додати королівській волі абсолютний і юридично обов'язковий характер. Зокрема, англійські королі робили активні спроби обмежити вплив загального права шляхом запровадження поряд з уже існуючими судовими установами низки нових судів, котрі мали служити інструментом безпосереднього виконання королівської волі. Процесуальні норми, якими керувалися ці суди були сконструйовані за зразком канонічного права. Суддями у них, як і у морських судах, були юристи, що одержали «класичну» (а отже і «романістичну») юридичну освіту в англійських університетах. У 1511 р. вони навіть об'єдналися у спеціальну гільдію — асоціацію цивілістів.

Духовна атмосфера того часу також загалом сприяла рецепції Римського права. Парадоксально, але у той час як професійні юристи активно опиралися «романістичному» впливу, літератори та інтелектуали, натхнені ідеями Високого Відродження і гуманізму, негативно відгукувалися про «архаїзм» загального права і висловлювалися на користь більш чітко організованої системи управління, ясної та упорядкованої правової системи, яким, зокрема, було і Римське право.

До того ж і постійні світоглядно-релігійні рефлексії, що були характерними для Англії XVI-XVII ст., з переважанням негативного ставлення до пуритан — аж до «Славної Революції», теж створювали підґрунтя для поширення Римського права через право канонічне.

Проте всеосяжної рецепції Римського права в Англії не відбулося. Можна погодитися з думкою, що цьому значною мірою перешкодив юридичний стан (прошарок) країни, який за три століття свого існування зумів домогтися організаційної згуртованості, корпоративної солідарності та політичного впливу і котрий ідейно та економічно був зацікавлений у збереженні загального права. При цьому важливим було і те, що юристи у політичному протистоянні Король — Парламент, використовуючи свій потужний вплив, підтримували парламент, який зрештою виявився переможцем. У цих політичних змаганнях вони активно використовували улюблене ними загальне право, яко стало важливим знаряддям боротьби парламентської партії з абсолютистськими прерогативами короля завдяки своїй життєстійкості, складній і формалістичній техніці, за допомогою якої вдавалося ефективно вислизати з залізних обіймів абсолютистської влади. Мабуть, з тих пір у англійців сформувалася впевненість у тому, що однією з основних функцій загального права є забезпечення гарантій свободи і тим самим виконання задачі, покладеної на континенті на конституцію, — захищати громадян від мертвої хватки деспотизму (К. Цвайгерт, X. Кетц).