Суб’єкти трудового права

Право на об'єднання у профспілки включає: право працівників без будь-якого дозволу державних органів створювати за своїм вибором профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку визначеному їх статутами, право обирати своїх представників для захисту інтересів членів профспілки, брати участь у внутрішньому житті організації; право вільно здійснювати профспілкову діяльність. Це право отримало своє легальне закріплення у ст. 6 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. (далі — Закон про профспілки).

Як зазначає І. Я. Кисельов, право на об'єднання у профспілки є одним з найважливіших у цивілізованому суспільстві, а його реалізація — показник існування в ньому демократії. Профспілкова свобода передбачає політичну і фінансову незалежність профспілок від держави, політичних партій, підприємців, церкви, що, як правило, ретельно перевіряється при державній реєстрації профспілок у країнах з ринковою економікою[13].

Не так давно профспілки у нас фактично були державними, а їх діяльність будувалася за територіально-виробничим принципом, що виключало можливість існування декількох профспілок, які захищали б інтереси різних груп працівників. А тому, займаючи монопольне становище, вони виступали представниками і здійснювали захист не тільки своїх членів, а й усіх працівників підприємства, в тому числі представників адміністрації.

З прийняттям Законів України «Про підприємства в Україні», «Про колективні договори і угоди», внесенням змін і доповнень до КЗпП України, зокрема до статей 12, 19, 45, було ліквідовано монопольне становище профспілок у сфері трудових та пов'язаних з ними відносин. Визнавши на законодавчому рівні можливість існування інших уповноважених найманими працівниками органів, законодавець заклав основи майбутніх відносин соціального партнерства в Україні.

Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності, вони створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Основним завданням профспілок є захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів. І хоча профспілки можуть вступати у відносини, які регулюються різними галузями права (конституційним, адміністративним, цивільним, соціального забезпечення тощо), визначальними все ж є суспільно-трудові відносини, що регулюються трудовим правом. Саме трудове право концентрує абсолютну більшість прав і обов'язків профспілок, які дозволяють визначати їх правове становище, правосуб'єктність, розглядати як учасників трудових правовідносин.

Правосуб'єктності профспілки набувають за фактом легалізації, яка відповідно до ст. 16 Закону України про профспілки здійснюється шляхом їх реєстрації відповідними органами Міністерства юстиції. У разі реєстрації профспілки та їх об'єднання набувають статусу юридичної особи.

Отже, якщо розглядати правосуб'єктність профспілок у трудових правовідносинах насамперед як юридичних осіб, то вона нічим не відрізняється від Інших таких же самих учасників трудових правовідносин.

Та все ж у трудовому праві не ці чинники визначають особливості правового становища профспілок, яке зумовлюється передусім метою створення та діяльності цих громадських об'єднань, що характеризує їх як представницький орган.

Якщо виходити безпосередньо зі ст. 2 Закону про профспілки, то основною метою створення профспілкових організацій є представництво для здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Більше того, як зазначається у ст. 19 Закону про профспілки, у питаннях колективних інтересів працівників, профспілки та їх об'єднання здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від факту членства у профспілках.

І Конституція України, і Закон про профспілки визначають правосуб'єктність за профспілками та їх об'єднаннями. На таких же позиціях перебуває і трудове законодавство. Однак поряд із правосуб'єктністю профспілок, Кодекс законів про працю окремо визначає право участі у трудових правовідносинах також і за профспілковими органами. При цьому, як випливає із відповідних норм чинного КЗпП, профспілкові органи (комітети) у трудових правовідносинах мають право представляти інтереси працівників безпосередньо, а не від імені профспілки, чиї повноваження вони здійснюють у межах наданих їм статутом прав.

У юридичній літературі у зв'язку з цим відзначалося, що профспілковий комітет є стороною трудових правовідносин, які виникають при спільному з власником або уповноваженим ним органом заохоченні працівників за успіхи в праці, визначенні строків і порядку надання перерв для годування дитини, встановлення розмірів доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника тощо[14].

Переважну більшість прав і обов'язків профспілки звичайно реалізують через свої органи. І це випливає безпосередньо зі ст. 16 Закону про профспілки. Проте реалізацію прав і обов'язків профспілки можуть здійснювати не лише через свої органи, а й безпосередньо. Це, зокрема, виявляється в тих випадках, коли свої права профспілки здійснюють на зборах членів профспілки, наприклад, висунення вимог, прийняття рішення про страйки тощо.

Оскільки Закон про профспілки визнає статус юридичної особи за профспілками та їх об'єднаннями, то очевидно, що виборні органи профспілок — профкоми такого статусу вже не можуть мати. Інша річ, що, здійснюючи власні повноваження, профспілкові організації набувають цивільних прав і беруть на себе цивільні зобов'язання через свої органи, які діють у межах прав, наданих їм статутами. Проте суб'єктами правовідносин потрібно визнавати профспілки та їх об'єднання, а не профкоми. Останні, як виборні органи, лише представляють інтереси профспілкових організацій.

Відзначимо, що прийняті за останні роки нормативні акти, які так чи інакше регламентують участь профспілок у трудових правовідносинах, орієнтовані саме на правосуб'єктність профспілкових організацій. Так, Закон України «Про колективні договори і угоди» визначає, що право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод від імені найманих працівників надається профспілкам (ст. 4). А Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», однією зі сторін колективного спору називає профспілкову чи іншу уповноважену найманими працівниками організацію (ст. 3).

Аналогічні принципи покладено в основу діяльності профспілкових організацій, що функціонують на підприємствах, в установах та організаціях. Стаття 37 Закону про профспілки надає їм право представляти інтереси членів профспілки, захищати їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Свої повноваження профспілкові організації на підприємствах здійснюють через утворені ними виборні органи, а в організаціях, де не створюються виборні органи — через представника (довірену особу) профспілкової організації, яка діє у межах прав, наданих їй цим Законом та статутом (положенням) профспілки.

Особливий порядок Законом визначено для представлення колективних інтересів найманих працівників у випадку, коли на підприємстві, в установі або організації створено кілька профспілкових організацій.

Зокрема, для укладення колективного договору повинен бути утворений об'єднаний представницький орган, який утворюється цими профспілковими організаціями за ініціативою будь-якої профспілки. У такому разі кожна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Представницький орган утворюється на засадах пропорційного представництва. Та профспілка, яка відмовилася від участі у представницькому органі, позбавляється, згідно з законом, права представляти інтереси найманих працівників при підписанні колективного договору, угоди.

Як бачимо, норми різних законів яскраво ілюструють саме правосуб'єктність профспілок та їх об'єднань у трудових правовідносинах. У той же час Закон про профспілки все ж не зумів до кінця позбутися відомих стереотипів за якими суб'єктами права із самостійними повноваженнями визнаються і профспілкові органи.

Так, ст. 38 Закону про профспілки визначає повноваження виборного органу профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації. На мій погляд, це свідчить про недосконалість законодавчого механізму встановлення прав та обов'язків цих формувань, які, незважаючи на їх особливий статус, залишаються в основі своїй громадськими об'єднаннями. Тому визначати якісь особливі повноваження за представницькими (виконавчими) органами громадських об'єднань, це означає порушувати один з основних корпоративних принципів, за яким вся повнота статутних прав належить до компетенції вищих органів управління таких об'єднань — зборів, з'їздів, конференцій. Виконавчі органи, що представляють інтереси об'єднання, мають тільки ті права, які визначені за ними статутами чи положеннями. При цьому, будь-яке з повноважень, віднесених до компетенції виконавчого органу, може бути прийняте вищим органом громадського об'єднання до свого відання, або ж рішення виконавчого органу, ухвалене з порушенням встановленого порядку, може бути відмінене чи переглянуте зборами профспілкової організації. Тим самим, правило, за яким лише профспілковий орган дає згоду або відмовляє у дачі згоди на розірвання трудового договору з працівником за ініціативою роботодавця (ст. 43 КЗпП) і при цьому таке рішення профспілкового органу є остаточним, явно не вписується у вже зазначені корпоративні засади.

Нагадаємо, що за Кодексом законів про працю у редакції 1971 р. право профкому давати згоду на звільнення працівників з ініціативи адміністрації передбачалося у всіх випадках (за винятком п. 1 ст. 41 КЗпП). На той час це розглядалося як важлива гарантія права радянських громадян на працю, тому, очевидно, мало хто задумувався над проблемою, як можна ставити питання про згоду профкому на звільнення працівників, наприклад, в разі ліквідації підприємства, установи, організації (п. 1 ст. 40). Адже, якщо ліквідовується сторона трудового договору, то відмова профкому на звільнення працівника нічого не змінює. Інша річ, що при соціалістичній плановій економіці ліквідація підприємства була взагалі малоймовірною. Та вже наприкінці 80-х років, при реорганізації економіки і системи державного управління, коли ліквідація державних підприємств та організацій була типовим явищем, стало цілком зрозуміло, що залишати у законі вимогу про згоду профкому на звільнення працівників при ліквідації виявилося недоцільним.

На початку 90-х років перелік випадків, коли не вимагається згода профкому на звільнення з ініціативи роботодавця дещо розширився, проте і досі ще існують шість пунктів ст. 40 та два пункти ст. 41, звільнення за якими можливе лише за наявності згоди профспілкового комітету. Як не дивно, але у цьому переліку знаходимо і такі підстави, як прогул без поважних причин, систематичне порушення працівником своїх трудових обов'язків, поява на роботі у нетверезому стані тощо. Тобто профком може відмовити у звільненні з роботи злісного прогульника чи порушника трудової дисципліни. І все це матиме закономірне пояснення — захист інтересів члена профспілкової організації. При цьому закон чомусь не особливо піклується про інтереси іншої сторони трудового договору — роботодавця, який змушений утримувати на роботі порушника трудової дисципліни, в той час, як існує ринок робочої сили і є безробітні громадяни, готові і здатні приступити до праці.

Російські законодавці, наприклад, скоротили до мінімуму втручання профкомів у процес припинення трудових відносин за ініціативою роботодавців. У Кодексі Російської Федерації залишилося лише три позиції, коли потрібна згода профкому. І що характерно, підставами для звільнення тут не виступають винні дії працівника.

Закон про профспілки виділяє у окрему статтю порядок надання профкомом згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця

Зокрема передбачається, що подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подано. Розгляд подання за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання розгляд подання відкладається до наступного засідання у межах визначеного законом п'ятнадцятиденного терміну. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Треба відзначити, що сучасне трудове право країн з розвиненою ринковою економікою не передбачає при розірванні трудового договору за ініціативою роботодавців отримання попередньої згоди профспілкових організацій. Існує щоправда спеціальна Директива 75/129 Ради Європейського Економічного Співтовариства від 17 лютого 1975 р., якою передбачено, що на випадок скорочення робочих місць роботодавці повинні проводити попередні консультації з представниками профспілок, якщо під скорочення потрапляють працівники, що є членами відповідних профспілкових організацій.

Та навіть незважаючи на всі недоречності правового статусу профспілок, за трудовим правом України їх участь у трудових правовідносинах є об'єктивним чинником, що характеризує подальше розширення прав найманих працівників у сфері захисту своїх інтересів за допомогою профспілкового представництва.

Повноваження профспілок за трудовим правом є досить широкими та різноплановими. Вони здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян.

У питаннях колективних інтересів працівників профспілки здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.