Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях

 

 

Усе почалося з  того, що в Стокгольмі на вулиці випав  сніг. І сама звичайна хатня господарка по імені Астрід Ліндгрен посковзнулась і ушкодила ногу. Лежати в постелі виявилося запекло нудно, і фру Ліндгрен вирішила написати книгу. Не для друку, зрозуміло. Астрід була розсудливою жінкою й розуміла, що навряд чи який-небудь видавець захоче возитися з її твором. Фру Ліндгрен писала свою книгу для дочки й…ще для однієї дитини. Тієї самої дівчинки, якою була вона сама років двадцять із невеликим назад. 
У той час Ліндгрен кликали зовсім не Ліндгрен, а Астрід Еріксон. Жила вона разом з батьками в садибі за назвою Ніс. І була чудово, неправдоподібно щаслива. Імовірно, тому, що в садибі Ніс жила любов. Та сама, про яку колись складали пісні трубадури й менестрелі. 

Один раз  хлопчик на прізвище Еріксон (це був  батько Астрід) побачив на ярмарку  світловолосу дівчинку із чубчиком. З  тих пір Самуель Август із Севедстропа  міг думати тільки про Ханне з  Хульта. Заради її він, тоді ще напівзлиденний селянин, відмовився від дівчини із приданим у п'ятдесят тисяч крон. А коли Ханна оселилася в Несе, Самуель Август щодня дякував Богу за те, що він дарував йому таку дружину. 
Так, здорово було бути дочкою Еріксонів! А ще здорово було взимку разом із братом і сестрами до знемоги валятися в снігу, улітку лежати на нагрітих сонцем каменях, вдихати захід сіна й слухати спів деркача. А потім грати, грати з ранку до самого вечора. «Дивно, як це ми не загралися до смерті», — з посмішкою згадувала потім Ліндгрен. 
Але…будь-якому, навіть самому довгому святу коли-небудь приходить кінець. От і Астрід один раз із подивом виявила, що вже виросла. А оскільки батьки цього не помітили, фрекен Еріксон вирішила почати самостійне життя. Вона поступила коректором у газету найближчого містечка Виммербю й перша з дівчат округи обстригла своє довге волосся. 

Коли ж Астрід виповнилося вісімнадцять, вона в пошуках роботи відправилася в столицю Швеції — Стокгольм. От там дівчині стало погано по-справжньому. У Стокгольмі в неї не було ні рідних, ні друзів, ні грошей. «Я самотня й бідна. Самотня тому, що так воно і є, а бідна тому, що все моє майно складається з одного датського ері. Я страшуся наступаючої зими», — писала вона братові Гуннару. 
Але доля все-таки посміхнулася Астрід. Після довгих пошуків фрекен Еріксон знайшла роботу в Королівському суспільстві автомобілістів. А через кілька місяців вийшла заміж за свого шефа Стуре Ліндгрена. 
Так фрекен Еріксон перетворилася в хатню господарку фру Ліндгрен. Ту саму непомітну хатню господарку, що один раз написала для дочки книгу. 
Ну, а потім…потім наполеглива дитина вмовила свою маму послати цю повість у видавництво. Чуда, на жаль, не відбулося. Історія про Пеппі Довгапанчоха здалася редактору занадто дивною й знову зайняла своє місце в ящику письмового стола. 

Але Астрід це чомусь не збентежило. Свою нову книгу —  «Бритт-Марі виливає душу» — вона відважно відправила на один зі шведських  літературних конкурсів. І, чесно говорячи, зовсім зненацька для себе одержала там першу премію. 
От тут Ліндгрен до кінця зрозуміла, яке це щастя — можливість писати. І що всі негоди й невдачі в її житті — по суті, «дрібниці, житейська справа». Тепер вона щовечора мріяла про те, щоб скоріше почався новий день і настав момент, коли можна буде сісти за письмовий стіл і залишитися наодинці зі своїми героями. Подивитися, куди це відправився Карлсон, захопитися новою витівкою Еміля, разом з дітьми із села Бюллербю в перший раз за літо викупатися в озері. А головне — знову відчути себе білявим дівчиськом з кісками, зав'язаними «бубликами»… 
З тих пор Астрід стала писати одну книгу за іншою. Та...… одну за іншою одержувати премії: медаль Нільса Хольгерссона, орден Посмішки, диплом почесного доктора університету в Лінчепінге…А один раз Ліндгрен довідалася, що їй буде вручена сама головна нагорода казкарів — Золота Медаль Ханса Крістіана Андерсена. 
Це відбулося в Італії, у Флоренції. Над Палаццо-Веккьо сіяло сонце, і герольди в середньовічних одягах сурмили у фанфари. Астрід радувалася святу, як дитина, і напевно, зовсім не згадувала той день, коли в Стокгольмі на вулиці випав сніг.

Ранні роки

Астрід Еріксон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, у невеликому містечку Виммербю провінції Смоланд (лен Кальмар), у фермерській родині. Вона стала другою дитиною в Самуеля Августа Ериксона і його дружини Ханни. Батько займався сільським господарством на орендованому хуторі в Несе, пасторській садибі на самій окраїні містечка. Разом зі старшим братом, Гуннаром, у родині росло троє сестер — Астрід, Стіна й Інгегерд. Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (у ньому було багато ігор і пригод, що перемежовувалися з роботою на хуторі й у його околицях) і вказувала на те, що саме воно служить джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки виявляли глибоку прихильність один до доного й до дітей, але й не соромилися показувати її, що було по тим часам рідкістю. Про особливі відносини в родині письменниця з великою симпатією й ніжністю розповіла в єдиній своїй книзі, не зверненої до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа й Ханна з Хюльта» (1973).

 

Початок творчої діяльності

У дитинстві Астрід Ліндгрен була оточена фольклором, і багато жартів, казок, історій, які вона чула від батька або від друзів, лягли потім в основу її власних добутків. Любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні в Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін залучила Астрід до дивного, хвилюючого світу, у який можна було попадати, читаючи казки. Вразлива Астрід була вражена цим відкриттям, а пізніше й сама опанувала магію слова.

Письменницький  дарунок і пристрасть до творчості  виявилися в неї, як тільки вона вивчилася грамоте. Її здатності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «виммербюнською Сельмою Лагерлеф», чого, за власною думкою, вона не заслуговувала.

Після школи, у  віці 16 років, Астрід Ліндгрен спочатку працювала журналістом у місцевій газеті Wimmerby Tidningen. Але через два роки вона завагітніла, не будучи замужем, і, залишивши посаду молодшого репортера, виїхала в Стокгольм. Там вона закінчила курси секретарів і в 1931 року знайшла роботу із цієї спеціальності. У грудні 1926 року в неї народився син Ларс. Так як грошей не вистачало, то Астрід довелося віддати улюбленого сина в Данію, у родину прийомних батьків. В 1928 року вона одержала роботу секретаря в Королівському автоклубі, де познайомилася зі Стуре Ліндгреном. Вони одружилися у квітні 1931 року, і після цього Астрід змогла забрати Ларса додому.

Роки творчості

Після заміжжя Астрід Ліндгрен вирішила стати хатньою господаркою, щоб повністю присвятити себе турботам про Ларсе, а потім і про народжену в 1934 році дочку Карін. В 1941 році Ліндгрени переїхали у квартиру з видом на стокгольмський Васа-парк, де письменниця жила аж до своєї смерті. Зрідка беручись за секретарську роботу, вона складала описи подорожей і досить банальні казки для сімейних журналів і різдвяних календарів, чим поступово вигострювала свою літературну майстерність.

За словами Астрід Ліндгрен, «Пеппі Довгапанчоха» (1945) з'явилася на світ насамперед завдяки дочці Карін. Один раз дівчинка замовила історію про Пеппі Довгапанчоху — це ім'я вона видумала відразу, на ходу. Так Астрід Ліндгрен почала складати історію про дівчинку, що не підкоряється ніяким умовам. Оскільки Астрід тоді відстоювала нову для того часу  ідею виховання з урахуванням дитячої психології, виклик умовностям здався їй зайнятним розумовим експериментом. Якщо розглядати образ Пеппі в узагальненому плані, то він ґрунтується на новаторських ідеях, що з'явилися в 1930—40-х роках, в області дитячого виховання й дитячої психології. Ліндгрен стежила за полемікою, що розгорнулася в суспільстві, і брала участь у ній, виступаючи за виховання, що враховувало б думки й почуття дітей і в такий спосіб виявляло повагу до них. Новий підхід до дітей позначився й на її творчій манері, у результаті чого вона стала автором, що послідовно виступає з погляду дитини.

Після першої історії  про Пеппі, що полюбилася Карін, Астрід Ліндгрен протягом наступного років  розповідала все нові вечірні  казки про цю рудоволосу дівчинку. У десятий день народження Карін  Астрід Ліндгрен зробила стенографічний запис декількох історій, з яких потім склала для дочки книжку власного виготовлення (з ілюстраціями автора). Цей первісний рукопис «Пеппі» була менш ретельно оброблена стилістично й більше радикальна по своїх ідеях. Один екземпляр рукопису письменниця відіслала в найбільше стокгольмське видавництво «Бонньер». Після деяких роздумів рукопис був відкинутий. Астрід Ліндгрен не була збентежена відмовою, вона вже зрозуміла, що складати казки для дітей — її покликання. В 1944 року вона взяла участь у конкурсі на кращу книгу для дівчат, оголошеному порівняно новим і маловідомим видавництвом «Рабен і Шегрен». Ліндгрен одержала другу премію за повість «Бритт-Марі виливає душу» (1944) і видавничий договір на неї.

В 1945 року Астрід Ліндгрен запропонували посаду редактора дитячої літератури у видавництві «Рабен і Шегрен». Вона прийняла цю пропозицію й проробила на одному місці до 1970 року, коли офіційно пішла на пенсію. У тім же видавництві виходили всі її книги. Незважаючи на величезну зайнятість і сполучення редакторської роботи з домашніми обов'язками й творчістю, Астрід виявилася плідною письменницею: якщо рахувати книжки-картинки, з-під її пера вийшло в цілому біля вісімдесяти добутків. Особливо продуктивно йшла робота в 40-х і 50-х роках. Тільки за 1944 — 1950 роки Астрід Ліндгрен склала трилогію про Пеппі Довгапанчоху, дві повісті про дітей з Бюллербю, три книжки для дівчат, детектив, два збірники казок, збірник пісень, чотири п'єси й дві книжки-картинки. Як видно із цього списку, Астрід Ліндгрен була надзвичайно різнобічним автором, готовим експериментувати у самих різних жанрах.

В 1946 році вона опублікувала першу повість про сищика Калле Блюмквисте («Калле Блюмквист грає»), завдяки якій завоювала першу премію на літературному конкурсі (більше Астрід Ліндгрен у конкурсах не брала участь). В 1951 року вийшло продовження, «Калле Блюмквист ризикує» (російською мовою обидві повісті були видані в 1959 року за назвою «Пригоди Калле Блюмквиста»), а в 1953 року — завершальна частина трилогії, «Калле Блюмквист і Расмус» (був переведений на російську в 1986). «Калле Блюмквистом» письменниця хотіла замінити читачам дешеві трилери.

В 1954 року Астрід Ліндгрен склала першу із трьох своїх казкових повістей — «Міо, мій Міо!» (пер. 1965). У цій емоційній, драматичній книзі поєднані прийоми героїчного сказання і чарівної казки, а розповідається в ній історія Бу Вільхельма Ульссона, нелюбимого й залишеного без належної турботи сина прийомних батьків. Астрід Ліндгрен не раз прибігала до казки й казкової повісті, зачіпаючи долі самотніх і занедбаних дітей (так було й до «Міо, мій Міо!»). Нести дітям розраду, допомагати їм переборювати важкі ситуації - цим завданням не в останню чергу рухалася творчість письменниці.

У черговій трилогії — «Малюк й Карлсон, який живе на даху» (1955; пер. 1957), «Карлсон, що живе на даху, знову прилетів» (1962; пер. 1965) і «Карлсон, що живе на даху, пустує знову» (1968; пер. 1973) — знову діє фантазійний герой незлої користі.

Цей «у міру вгодований», інфантильний, жадібний, хвалькуватий, надутий, що випробовує жалість до себе, егоцентричний, хоча й не позбавлений чарівності чоловічок живе на даху багатоквартирного будинку, де живе Малюк. Будучи уявним другом Малюка, він являє собою куди менш чудовий образ дитячості, чим непередбачена й безтурботна Пеппі. Малюк — молодший із трьох дітей у самій звичайній родині стокгольмських буржуа, і Карлсон попадає в його життя досить конкретним образом — через вікно, причому робить це щораз, коли Малюк почуває себе зайвим, обійденим або приниженим, іншими словами, коли хлопчикові стає шкода себе. У таких випадках і з'являється його компенсаторне альтер-его — у всіх відносинах «кращий у світі» Карлсон, що змушує Малюка забути про неприємності.

 

Екранізації й театральні постановки

В 1969 року прославлений стокгольмський Королівський драматичний театр поставив «Карлсона, що живе на даху», що було незвичайно для того часу. З тих пор інсценівки за книгами Астрід Ліндгрен постійно йдуть як у великих, так і невеликих театрах Швеції, Скандинавії, Европи і Сполучених Штатів Америки. За рік до постановки в Стокгольмі спектакль про Карлсона був показаний на сцені Московського театру сатири, де його грають дотепер (цей герой користується величезною популярністю в Росії). Якщо у світовому масштабі творчість Астрід Ліндгрен привернула на себе увагу насамперед завдяки театральним спектаклям, то у Швеції популярності письменниці чимало сприяли і телесеріали за мотивами її добутків. Першими були екранізовані повісті про Калле Блюмквисте — прем'єра кінофільму відбулася на Різдво 1947 року. Ще через два роки з'явився перший із чотирьох фільмів про Пеппі Довгапанчоху. У період з 50-х по 80-і роки відомий шведський режисер Улле Хелльбум створив у цілому 17 фільмів по книгах Астрід Ліндгрен. Візуальні інтерпретації Хелльбума з їхньою невимовною красою й сприйнятливістю до письменницького слова стали класикою шведського кіно для дітей.

 

Суспільна діяльність

За роки своєї  літературної діяльності Астрід Ліндгрен заробила не один мільйон крон, продаючи права на видання своїх книг і їхню екранізацію, на випуск аудио- і відеокасет, а пізніше ще й компакт-дисків із записами своїх пісень або літературних творів у власному виконанні, але нітрохи не змінила свого способу життя. З 40-х років вона жила в одній і тій ж — досить скромній — стокгольмській квартирі й воліла не збирати багатства, а роздавати гроші іншим. На відміну від багатьох шведських знаменитостей, вона була навіть не ладна переводити значну частину своїх доходів шведським податковим органам.

Тільки один раз, в 1976 році, коли стягнений ними податок склав 102% від її прибутків, Астрід Лингрен запротестувала. 10 березня того ж року вона перейшла в наступ, пославши в стокгольмську газету «Експрессен» відкритий лист, у якому розповіла казку про якусь Помперіпоссу з Монісманії. У цій казці для дорослих Астрід Ліндгрен встала на позицію профана або наївної дитини (як це зробив до неї Ханс Кристиан Андерсен в «Новому платті короля») і, скориставшись нею, спробувала викрити пороки суспільства. У рік, коли мали відбутись парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною атакою на бюрократичний, самовдоволений  апарат. Хоча спочатку на письменницю ополчився й спробував висміяти її впливовий міністр фінансів Гуннар Стренг, пішли палкі дебати, закон про оподатковування був змінений, і (як уважають багато хто, не без допомоги Астрід Ліндгрен), на осінніх виборах у риксдаг соціал-демократи зазнали поразки.