Феноменологія романтичного еросу

У першому розділі – «Сакральний ерос – епістемологія священного» – розглядаються основні етапи філософського, теологічного і культурологічного осмислення феномена любові у європейській культурі від античності до Нового часу. Характеризуються основні напрями дослідження еросу у науковій думці ХХ століття (феноменологія, філософська антропологія, архетипна критика, психоаналіз, фемінізм тощо) серед яких пріоритетним для даного дослідження  визначається  феноменологічний напрям. Конкретизується процес творення  певних канонів  інтерпретації любові / еросу в історії європейської культури.

Перший підрозділ – «Філософське тлумачення феномена любові: послідовна зміна світоглядних парадигм», презентує генеалогію осмислення еросу у європейській філософській думці. Традиційно взірцем теоретичної думки щодо прояву сакральної любові у мікрокосмі людини та макрокосмі світобудови, вважаються античні трактати Платона та християнські твори Орігена, Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Григорія Ніського. Старозавітна іудейська традиція презентує найдавнішу пам’ятку  поетичного осмислення  сакрального еросу у взаєминах душі й Бога, яка реалізується через універсальну модель шлюбних відносин нареченого і нареченої з біблійної Пісні Пісень.

Значну частину підрозділу присвячено інтерпретаціям образно-символічного рівня сакральних любовних текстів Пісні Пісень і філософських діалогів Платона, почерпнутого з названих джерел у теологічній думці протягом першого тисячоліття християнства. Такий дослідницький підхід дав уявлення про загальні принципи рецепції провідних любовних образів та мотивів, які були засвоєні та творчо інтерпретовані у поезії лейкістів та романтиків харківської школи. Задля визначення найдавніших формовтілень еросу наголошуються принципи античного розрізнення еросу як космічного та ліричного (за термінологією О. Лосєва), християнського поділу любові на еros і аgаpе. Значну увагу приділено християнській філософії серця, яка тісно пов’язана із еросом пізнання (за вченням Г. Сковороди).

Звертається особлива увага на здобутки феноменології еросу, презентованої філософією представників російського релігійного ренесансу (В. Соловйова, М. Бердяєва, Б. Вишеславцева), яка є спробою рефлективного осягнення основ релігійності у православній культурі, і яка, на нашу думку, була втілювана у поезії романтизму поч. ХІХ ст. У філософських працях названих мислителів феномен любові розглядається у трьох вимірах: як прагнення Добра (етичний вимір), як прагнення Краси (естетичний вимір) і як прагнення Істини (епістемологічний вимір). Релігійний екзистенціалізм і персоналізм початку ХХ ст. (філософія любові В. Соловйова, філософія «сублімованого еросу» Б. Вишеславцева і філософія «свободи, особистості і творчості» М. Бердяєва) стверджує християнський ідеал особистісної любові-єднання, який свого часу був оспіваний романтиками.

У другому підрозділі – «Ерос сакральний і профанний у середньовічних канонах тлумачення», окреслюються параметри теологічного осмислення феномена еросу у східній та західній гілках християнства, досліджується християнська традиція тлумачення феномена еросу, за якою любов є

сутністю Бога. Будучи складовим сакральної картини світу, християнський ерос заполонив культуру, активно виринаючи у художніх творах та у богословській літературі. У ранньохристиянській патристиці та у середньовічній теології, ерос насамперед тлумачиться у межах церковних канонів. Початкове концептуальне його розуміння інтерпретатори беруть безпосередньо із Біблії, витворюючи ієрархізованість форм сакрального на основі багатоступеневої біблійної герменевтики, що дозволяла тлумачити священні тексти у історичній, есхатологічній, анагогічній та інших сенсових площинах. Середньовіччя визначилось із проблемою поєднання людського й сакрального саме через категорію любові, яка увібрала як перше, так і друге. Любов настільки широко тлумачилась у добу середньовіччя, що навіть таїнства християнські змальовувались за допомогою «любові» та похідних від неї понять.

У даному підрозділі акцент ставиться також на дослідженні танатологічної проблематики буття, що становила один із аспектів осмислення сакрального еросу у середньовіччі. Починаючи з часів перших християнських мучеників культивується ідея смерті в ім’я коханого Бога. У прояві такої форми «любові до смерті», мученики ставали послідовниками Христа. У середньовічних містиків знаходимо численні звертання до слів Пісні Пісень, які стверджували неподільність еросу і танатосу на сакральному рівні, бо «любов є сильною, як смерть».

Екстатичні візійні практики середньовічних містиків залишили по собі традицію поетизації атипових станів сну / марення / смерті, що на образно-символічному рівні поєднувалися із шлюбною символікою. Давня поетизація любовних ран, пронизаного серця, сліз тощо набула надзвичайної ваги у царині образності задля відтворення переливів любовного почуття, бо любов у Середньовіччі розумілась як найбільш плідний шлях опанування сакральним. Вироблена градація любовного почуття мала величезне значення як своєрідна «методологія» сходження до Божественного Абсолюту шляхом страждання, пошуків і прагнення метафізичного єднання з трансцендентним. У межах християнського канону тлумачення сакрального еросу, семантика аскетизму збагачує почуття любові, оскільки у християнській  традиції вважається за необхідне угамування плоті в ім’я любові до Бога.

Поза аскетичною традицією інтерпретації  любові в епоху середньовіччя опиняється  куртуазна лірика з її культом тілесних насолод.  Проте обидві традиції схилялись до розуміння любові як творчої сили, яка перетворює світ і людину як в духовному, так і в плотському сенсі. У межах творення сакрального і профанного середньовічних любовних канонів нами визначається провідна ідея (метафізичне єднання закоханих), яка на образно-символічному рівні відмикається єдиним ключем і розгортається у низці спільних для обох канонів мотивів (мотив пошуків коханого / коханої, смутку, журби, сердечного полону, любовної лихоманки, екстатичного злиття сердець закоханих тощо).

У третьому підрозділі – «Поетичні стратегії втілення еросу в поезії лейкістів та харківської школи романтиків», зазначається, що домінування християнського світогляду вмотивувало сакралізацію процесу творення поезії. Як українські так і англійські поети у своїх теоретичних працях і поетичній творчості осмислювали функціонування процесів уяви та фантазії на засадах романтичного світосприйняття.

У численних  філософських і поетичних рефлексіях  українських та англійських романтиків віддзеркалена спроба пізнання утаємниченого світу людської душі, містичним центром якого виступає переповнене почуттями серце, та людського духу, який у сфері творчості долучається до розчиненого у природі Божественного духу. Саме стихійність, непередбачуваність людських емоцій, атипові психологічні стани марення, мрії і сну становили для романтиків найбільшу цінність.

Українські та англійські романтики  спостерегли, що під дією творчої уяви, серце як містичний центр особистості, долучаючись до Божественного Абсолюту, доводить емоційну напругу до найвищого рівня, на якому відбувається вихід за межі душевного світу у світ чистого духу, де панує творча фантазія (поет одночасно і керує і керується нею). Не дивлячись на яскраве розмаїття авторських поетичних стратегій втілення сакрального еросу в інтимній ліриці, українські та англійські романтики презентували архетипно тотожну схему сприйняття творчих першоімпульсів, закодованих мовою первісної дикої природи, які несе в собі жінка.

Кохана у поезії лейкістів та романтиків харківської школи підноситься до найвищого рівня божественного еросу, але не дорівнює йому. Тому, у романтичній ліриці часто спостерігаємо явище накладання двох поетичних стратегій: ототожнення жінки і природи та ототожнення Бога і природи, що творять спільний процес сприйняття першоімпульсів від природи і жінки (у поезіях В. Вордсворта, С.Т. Колріджа, Р. Сауті, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Костомарова, М. Петренка та ін.). У такий спосіб романтики демонструють розмитість меж, перетікання любові (шляхом творчої сублімації) від жінки до космосу / природи / Бога і навпаки.

Теоретичне  осмислення українськими і англійськими романтиками творчого процесу народження поезії презентовано виразним суголоссям думок і визначень, що вказує на типологічну відповідність і стадіальну тотожність розвитку національних шкіл. Натомість поетична реалізація означених стратегій у символічно-образній системі кожного з поетів-романтиків є цілком індивідуальною, глибоко інтимною (наприклад, братсько-сестринський ерос у поезії В. Вордсворта «Lines composed a few miles

above Tintern Abbey» / «Рядки написані за декілька миль від Тінтернського абатства»; сакральний ерос подружніх взаємин у поезії С.Т. Колріджа «The Aeolian Harp» / «Еолова арфа», що тісно переплітається у поезіях із еросом творчості).

У другому розділі  – «Інваріантні структури романтичного еросу та специфіка їх художнього формовтілення у поезії лейкістів та харківської школи романтиків» – на ґрунті новітніх філософських підходів до визначення інваріантних складових еросу, визначається система поетик цього феномена у межах його образного поля у романтичній ліриці. У цьому розділі окреслюються також домінантні складові мотивної структури образного поля романтичного еросу з урахуванням етноспецифіки українського та англійського романтизму. Система поетик представлена у п’яти підрозділах.

Інваріантна модель феномена еросу, окреслена  І. Осиновською у зіставленні з іронією, дає змогу застосувати таку модель для відтворення і дослідження багатоманітності художніх формовтілень романтичного еросу у поезії лейкістів та романтиків харківської школи. І. Осиновська, намагаючись виявити ще один спосіб функціонування феномена, розглядає його у світлі поетики – як систему образів, які виявляються сталими складовими пропонованої моделі, але такими, які мають потенцію до вільного розгортання у той чи інший історично окреслений проміжок часу. Застосування такої універсальної моделі є актуальним для даного компаративного дослідження тому, що дає змогу поглибити, на тлі інваріантних образів / мотивів еросу, специфіку національних варіантів романтичних образів / мотивів, зважаючи на їх гетерохронне функціонування у загальному контексті європейського романтизму.

У філософській студії І. Осиновської цивілізаційні феномени іронії та еросу витворюють спільне образне поле. Автор визначає наступні фундаментальні характеристики еросу як феномена образного поля: театральність, замовчування, гра, амбівалентність, імморалізм, таємничість, хвороба, сп’яніння, смерть, божественність, демонічність, руйнівність та ін. За І. Осиновською, образне поле – це не смисловий, не концептуальний, а специфічний простір, який відкривається через поетику, що дозволяє називати його поетичним простором. Цей простір, з-поміж інших специфічних рис, демонструє розімкнення поетик певних явищ / феноменів. Остання визначена характерна риса простору образного поля надзвичайно важлива для усвідомлення довільних внутрішньоструктурних єдностей, чи потенцій до утворення таких єдностей (реалізованих на образному рівні), які є одночасно гармонійним втіленням кількох поетик у межах одного образного поля феномена.

Наступні поетики (поетика стихій, поетика божественного / демонічного, поетика смерті / хвороби / рани / сліз, поетика сну / марення / божевілля / сп’яніння, поетика таємниці / чудесного, поетика мандрів / пошуків) на образно-символічному рівні презентують внутрішньосистемні мотивні сплетіння, які, на матеріалі творчості лейкістів та романтиків харківської школи, виявляють спільні та поглиблюють відмінні риси у потрактуванні того чи іншого образу / мотиву.

Перший підрозділ – «Міфопоетика романтичного еросу». У даному підрозділі на матеріалі поетичних творів лейкістів та романтиків харківської школи презентовано численні «шлейфи» міфопоетичних образів-символів, що стають складниками різних поетик у межах образного поля романтичного еросу. Прикладом такого поліпоетикального образу є образ-символ птаха, що одночасно належить поетикам стихій, сну / смерті / хвороби / таємниці, божественного / демонічного.

Символіка птаха, яка зародилась внаслідок практики сакральних культів і підтримувалась пізніше народнопоетичною традицією, проіснувала майже в незмінному вигляді до наших днів. Міфопоетичні язичницькі вірування та християнська традиція утворили органічний сплав у системі народнопоетичних кодів. Саме романтична форма кодування сутнісного успадкувала прадавню образно-символічну систему (від сакральної любовної поетики біблійної Пісні Пісень і Псалмів Давидових, через патристичну традицію і куртуазну літературу Середньовіччя), де образ птаха (голуба чи голубки) символізував Бога, божественний дух, живу людську душу, душі померлих, сходження на небо тощо.

Символіка птаства також уособлює у поезіях романтиків або нейтральну (людську), або хтонічну частину невидимого світу. Поети-романтики, залучаючи багатий фольклорно-міфологічний спадок, відтворили у своїх поетичних творах ворожий людині демонічний світ через образи птахів, які символізували провісників лиха (ворон, сова, пугач), або адептів темних сил. Українські та англійські романтики, відобразивши етноспецифічні моделі світу, структурним компонентом яких стали образи-символи птахів, сакралізували в такий спосіб поетичний простір романтизму. Окрім того, зазначимо, що в поезіях лейкістів та романтиків харківської школи образ птаха-співця іноді імпліцитно проектується на образ самого поета, ототожнюючись з ним (у поезіях «Соловейко» М. Костомарова, «The Nightingale» / «Соловей» С.Т. Колріджа).

У другому підрозділі – «Танатографія романтичного еросу: поетика смерті / хвороби / рани / сліз» зазначається, що у поетичному доробку лейкістів та романтиків харківської школи образи смерті і любові існують сукупно, становлячи специфіку кодування сутнісного у романтичному світовідчутті. Розробляючи поетичні коди відтінків почувань, естетизуючи страждання, поети-романтики спирались на тривку традицію тлумачення цього аспекту любовного почуття.

Довгий ряд коментаторів сакрального  тексту Пісні Пісень відкривають імена ранніх християнських мислителів та середньовічних європейських містиків серед яких: Оріген, Плотін, Св. Августин, Григорій Ніський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Рамон Луллій, Бернар Клервоський, св. Іоанн від Хреста та ін., які плідно синтезували старозавітну та християнську моделі тлумачення кохання, увиразнивши також і параметри любовного страждання. Англійські та українські романтики презентували власну танатографію романтичного еросу, що має усталені архетипи художнього втілення.