Феноменологія романтичного еросу

Танатологія романтичного еросу не досліджувана та не обґрунтована теоретичними працями романтиків, сповна реалізується в образності інтимної лірики поетичних шкіл. Компаративний аналіз у сфері танатографії романтичного еросу у поезії лейкістів та романтиків харківської школи презентує рецепцію єдиного сакрального кореня виявів любовного страждання. Як і українські романтики, поети-лейкісти реінтерпретують власні романтичні коди в ключі християнської аксіології, де «земне» кохання спрямовується у вічність і «земний» танатос є передумовою «божественного» еросу. Міфологема «втраченого раю» актуалізується поетами-романтиками через естетизацію почуття смертельної туги, журби, смутку, меланхолії, які вражають любляче серце. На національному ґрунті українськими та англійськими романтиками створено авторські канони поетизації танатологічних мотивів хвороби, рани, сліз, суїциду тощо, які спільно спираються на певні аспекти християнського тлумачення глибинного зв’язку між еросом і танатосом. У царині танатографії романтичного еросу у творах англійських поетів, знаходимо відживлення куртуазних мотивів рани, палаючого серця, сліз тощо поряд із романтичною реінтерпретацією античних любовних сюжетів, повністю відсутніх у поезіях романтиків харківської школи. Англійські поети-романтики виявили також наступність літературної традиції у сфері танатографії трагічного розділення коханців.

Українські поети-романтики користувалися  невичерпним джерелом фольклору, оспівуючи інтимні порухи закоханого серця. У даному підрозділі акцентовано увагу на виразній кордоцентричності українського романтизму, і зазначено, що у поетизації «слізного дару» та естетизації «слізного сердечного страждання» поети мали відомих попередників барокової доби, серед яких назвемо М. Смотрицького, Л. Барановича, К. Саковича, Г. Сковороду та ін. Натомість, у любовній ліриці лейкістів традиційна естетизація сердечних почувань, з одного боку, представлена сакральними канонами євангелістської церкви, а з іншого боку, – секулярним каноном куртуазного кохання.

У третьому підрозділі – «Символізація тілесності у романтизмі: поетика божественного / демонічного», досліджуються поетичні стратегії кодування іконічної тілесності коханої у романтичній ліриці лейкістів та романтиків харківської школи. У контексті названої поетики, українські та англійські романтики, мінімізуючи зображення тілесності коханої (іноді таке зображення відсутнє взагалі (у поезіях М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Вордсворта, Р. Сауті), послуговуючись відповідною міфопоетичною та християнською символікою, сакралізують образ коханої (романтиками оспівується божественне видіння лиця коханої, очей, вуст тощо). Поети поміщають чисту, довершену тілесність коханої у навколишній світокартині, знаходячи її в усіх стихіях і явищах природи (часто така стратегія поетизації тілесності (особливо у поезіях В. Вордсворта, М. Костомарова, О. Корсуна) пов’язується з мотивом смерті / розлуки з коханою.

У даному підрозділі наголошено на тому, що у межах творення іконічної тілесності коханої у міфопоетичній площині образного поля романтичного еросу, поети-лейкісти та романтики харківської школи, поряд із традиційною архетипною символікою рослин, найчастіше послуговуються також символікою небесних світил і стихій (де дівчина і квітка ототожнюються, кохана порівнюється із зорею, сонцем, світанком тощо). Іноді поети-романтики надають перевагу одній зі стихій, і творять поетику пристрасті у її ключі (найяскравіший приклад – поетика неба в інтимній ліриці М. Петренка; численні мрії / марення біля води у поезіях В. Вордсворта та С.Т. Колріджа).

У межах поетики божественного / демонічного, площиною розбіжностей між лейкістами та поетами харківської школи є зображення демонічної тілесності. Традиції англійського готичного роману були підхоплені лейкістами (у баладах С.Т. Колріджа «Крістабель», Р. Сауті «Доніка»), натомість в українській ліриці поетика демонічного, міцно закорінена у фольклорних традиціях, постає позбавленою негативних емоційних нашарувань готичних жахів. У плані зображення демонічної тілесності у поезії романтиків харківської школи знаходимо традиційний міфопоетичний образ русалки. Хоча її зваблива тілесність (у поезіях «Заманка» Л. Боровиковського, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Мана» М. Костомарова) і несе ліричному герою смерть, такий кінець виявляється бажаним, бо є початком кращого існування, не обтяженого земними скорботами. Українські романтики сакралізують образ русалки, проектуючи демонічну тілесність у площину братсько-сестринського еросу, називаючи русалок сестрицями.

Четвертий підрозділ – «Ерос і поетика таємниці у поезії романтизму» презентує дослідження природи любові як сакрального таїнства. Епоха романтизму у європейській культурі знайшла і оспівала найбільш співзвучні для своєї лірики обертони нерозгаданої любовної таїни. У межах нашого дослідження акцентується неповторність поетики таємниці. У творах лейкістів та романтиків харківської школи утаємничена природа еросу нерозривно пов’язана також з поетизацією перешкоди, що виникає на шляху любові.

У ліриці англійських  та українських романтиків, перешкода дуже часто виникає на шляху закоханих незалежно від їх волі, і носить зовнішній характер впливу (частіше це упередженість, злоба і байдужість людей). Іноді кохання ліричного героя стикається з байдужістю дівчини, почуття якої залишаються для нього нерозгаданою таємницею. Але поряд із зовнішніми перешкодами, романтики намагаються подолати внутрішні (метафізичні) перепони. Так, бажання ліричного героя «Зобачення» М. Костомарова «стаяти» (за текстом – розтанути, розчинитися у повітрі) разом зі своєю коханою, імпліцитно висловлює бажану смерть закоханих, як умову подолання тілесної перешкоди і завершення метафізичного єднання. Тож процес розгадування таємниці стверджує у романтизмі танатологічні мотиви.

У поезії романтизму жінка сповнена таємниці, її почуття завжди заховані в глибині непізнаного душевного світу, відчутого і оспіваного романтиками як а-топічного (несхожого, дивовижного за К. Паскалем) світу Іншого. Часто перебуваючи у кризовому душевному стані, закоханий сприймає об’єкт любові у відповідній ситуації як а-топічний (неповторний). Саме тому осмислення любовного таїнства, долання перешкоди на словесному рівні прагне втілитися шляхом реалізації стратегії мовчання (замовчування імені коханої). Поетика таємниці дозволила романтикам сприймати жінку як надреальну істоту, у вабленні до якої виникає ілюзорне відчуття короткочасного душевного єднання. Романтизму належить відкриття у коханій окремого (єдиного і неповторного в очах люблячого) суб’єкту, усвідомлення поступального руху від я до ти, яке шляхом долання перешкоди, стає на мить єдиним ми.

П’ятий підрозділ – «Модифікації коханого у ліриці романтиків». Врахування етнокультурного контексту при аналізі модифікацій коханого у любовній ліриці романтиків харківської школи дозволяє виділити чітко окреслені образи козака, парубка-селянина, бурлаки, сироти які адекватно змальовують внутрішній світ інтимної лірики українських поетів. Соціально-історичний вимір даних модифікацій ліричного героя-коханого сприяв створенню неповторного національного колориту і становив яскраву рису українського романтизму. Романтична самоідентифікація того чи іншого митця відтворила процес гармонізації родової (народнопоетичної) та індивідуальної складових внутрішнього поетичного світу.

У творчому доробку українських  романтиків поезіям В. Забіли, Л. Боровиковського, С. Писаревського, А. Метлинського властива манера

ототожнення ліричного героя із його національною стихією, де, наприклад, герой-козак традиційно уособлює одночасно мужність, красу, сміливість тощо. Натомість у ліричних поетичних рефлексіях М. Костомарова, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського констатуємо факт народження інтимної особистісної лірики в українському романтизмі і спостерігаємо поступовий відхід від ранньоромантичної традиції ототожнення автора із названими фольклорно-поетичними модифікаціями ліричного героя.

На тлі значно глибшого у порівнянні з українською інтимною лірикою занурення у стихію особистісного, англійські романтики детальніше змальовують складну палітру почувань ліричного героя. Поезія лейкістів частіше апелює до вікового виміру почуття любові (парубоче кохання, зріле почуття до дружини, радощі та страждання пізнього кохання тощо). У даному підрозділі також з’ясовано, що образ поета-барда виступає чи не єдиною, цілком традиційною для західноєвропейської лірики модифікацією коханого у поезіях англійських романтиків (Р. Сауті, С.Т. Колріджа). Зрідка у поезіях лейкістів з’являється християнський за походженням образ коханого-пілігрима (у поезіях В. Вордсворта і Р. Сауті).

У третьому розділі – «Інтимізація романтичного універсуму», висвітлюється процес формування романтичної особистості у контексті інтимізації європейської культури Нового часу. Увагу зосереджено на механізмі утворення авторської методи інтимізації поетичного тексту, досліджуються основні комунікативні моделі інтимної лірики романтиків.

Перший підрозділ –  «Романтична особистість у контексті процесу інтимізації культури», присвячено висвітленню процесу кристалізації, адаптації та переосмислення біблійної, платонічної / неоплатонічної та гностичної символіки у куртуазній літературі середньовічної Європи. Такий рух тлумачиться нами як єдиний процес поступової інтимізації внутрішнього світу особистості (усвідомлення психологічних глибин та цінності переживань ліричного «я»). На нашу думку, неодноразово наголошений у наукових розвідках феномен самоусвідомлення (народження «я») у європейській культурі, спричинений зміною теоцентричної парадигми на антропоцентричну, вирізняється поступовою інтимізацією світосприйняття.

Криза антропоцентричної свідомості у Новий час спричинила суто романтичний  феномен відживлення (або ж нового творення) теоцентричної моделі романтичного світоустрою. Прикладом її формовтілень є романтичний індивідуалізм, відчуженість, культ самотності та світова скорбота. Означені тенденції у зрілому європейському романтизмі переосмислюються, моральні канони зазнають певних зрушень, але у ранньому романтизмі лейкістів ліричний герой ще не виступає бунтарем проти Бога та загальновизнаних моральних норм. Для раннього українського романтизму взагалі не є характерним будь-який вияв непокори чи сумніву відносно усталених канонів. Зауважимо, що як для англійських, так і для українських романтиків, була характерною саме внутрішня рефлексія, спрямована на розмову з Богом. Бог (або природа як еманація всюдисущого Бога) поставав для романтиків ідеальним свідком душевного стану; у звертанні до нього романтичний герой виповідав усе найсокровенніше.

Другий підрозділ – «Особливості романтичної комунікації у поезії лейкістів та харківської школи романтиків». У любовній поезії романтизму сакральний ерос знову стає першопричиною і рушійною силою творення нового світу, джерелом творчого натхнення поетичного генія, універсальним принципом єднання / зв’язку (у міжособистісній та надособистісній комунікації) різних рівнів універсуму.

Найчастіше романтична комунікація  здійснювана на мікрорівні за моделлю я → Інший (кохана), а на макрорівні за моделлю я → Бог (природа). Невизначеність (іноді випадковість?) адресата, широта і розмаїття романтичних послань, численних звертань до місяця, зірок, неба, хмар, рослин, птахів тощо приголомшує дослідників і тим самим демонструє відкритість романтичного «я». Невиразність (іноді умовність) меж внутрішнього світу особистості, спонукає ліричного героя шукати опору у навколишньому світі природи, часто розчиняючись у ньому. Саме романтики дослухаючись до природи та усвідомлюючи її як реальне буття ідеального, знаходять у ній відгук-резонанс на запит власного серця, шляхом поетичного моделювання ситуативної діалогічності (у поезіях «Хмарка», «Соловей» М. Костомарова; «До жайворонка», «До Зозулі», «Нарциси» В. Вордсворта; «Соловей» С.Т. Колріджа, «Місяць», «Метіль» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Небо» М. Петренка тощо).

У даному підрозділі зазначається, що ліричний герой поезій лейкістів та романтиків харківської школи вміщає у внутрішньому просторі своєї особистості найширші космічний обшири, але внутрішній світ Іншого так і залишається для нього таємницею. Нерозгаданою лишається також природа народження поетичної творчості, в основу якої романтики покладають сакральні першоімпульси. Первісна дика природа тлумачиться романтиками як животворна ієрофанія, творче наслідування якої живиться сакральним еросом, розлитим у природі.

Поетика звертання у  інтимній ліриці твориться романтиками  у сакральному ключі (пісня / молитва / заклинання стають провідними формами текстової реалізації звертання; поетика благоговіння перед жінкою реалізується поетами шляхом замовчування імені коханої); любов до жінки змальовується ними у формі платонічного християнізованого еросу, що на словесному рівні супроводжується наявністю сталих вербальних заборон використання надмірно чуттєвої лексики.

У висновках синтезовано результати дослідження. Окреслено градації смислових значень романтичного еросу, проведено ідентифікацію поетичних кодів еросу в англійській та українській романтичній поезії, визначено рецептивні джерела романтичного еросу та форми його художнього втілення у мотивній структурі його образного поля. Зафіксовано типологічні спільності та розбіжності у поетичних стратегіях кодифікації любовного почуття шляхом окреслення комунікативних моделей у ліриці лейкістів та романтиків харківської школи.

Наголошені спільні для української  та англійської поетичних шкіл джерела романтичного еросу – платонізм, християнських неоплатонізм, середньовічна релігійна поезія. Дослідження поетичного спадку українських та англійських романтиків виявило ряд типологічних відповідностей з урахуванням національної специфіки рецептивних джерел. Точкою типологічних сходжень виявляється неоплатонічний християнський ерос, оспіваний у середньовічній релігійній поезії та містичних християнських практиках. Мотиви любовної лихоманки, смерті від кохання, сну (як екстатичного / візійного стану закоханого), розділення закоханих, пошуків коханої, доповнені на образному рівні символами серця, крові, рани, стріл, крил, сліз, раю, саду тощо сукупно творять статику (сон / марення / мрію) й динаміку (сердечне нуртування, журбу, смуток, тугу тощо) романтичних почувань і є повністю засвоєними й плідно використаними як українськими, так і англійськими поетами-романтиками.

Етноспецифіка рецептивних джерел у площині романтичного еросу  проявилася у поезії лейкістів через  звертання до античної любовної поезії, куртуазної лірики середньовічної Європи (з її культом Прекрасної Дами), готичного роману; натомість використання національної міфопоетики домінувало при творенні романтичної любовної образності в інтимній ліриці харківської школи.