Філософське питання про сенс життя і всемогутність людини у п’єсі М. Метерлінка „Синій птах”

    У п'єсі "Синій птах" такі "незвичайні" речі відбуваються упродовж усієї дії. Так, у цьому творі є дія, є подорож, є рух, а не бездіяльна статика, "ситуація" замість "сюжету" ранніх символістських драм! "Незвичайність" "Синього птаху" обумовлена самим жанром. Це — "п'єса-феєрія". А феєрія, за визначенням французького театрознавця П. Паві, це "п'єса, заснована на ефектах магії, дива, яскравої видовищності, яка включає вигаданих персонажів, що мають надприродну силу (фея, демон, сили природи, міфологічні істоти і т.д,)" [10; 25]. Вона передбачає яскраве видовище, сповнене світла, тому не має нічого спільного із понурою, жахливою атмосферою ранніх п'єс "театру смерті".

    Феєрія  близька до казки, вона тяжіє скоріше  до романтизму, ніж до символізму. Дивовижне у ній має зовсім інший характер, ніж у "Сліпцях" чи "Смерті Тентажіля". Воно — казкове, а не містичне. Понура містика ранніх п'єс Метерлінка відступає на задній план або ж взагалі зникає.

    Нічого "містичного" немає в персонажах твору – цілком реальними є постаті дітей Тільтіля і Мітіль, їх батьків, бабусі й дідуся, собаки і кішки. І в той же час вони — казкові герої. Це підкреслює драматург у поясненні їх костюмів. Дійові особи мають бути одягнуті в костюми персонажів Шарля Перро і братів Грімм: Тільтіль — у костюм Хлопчика-Мізинчика, Мітіль — у вбрання дівчинки Червоний Капелюшок або Гретель, решта персонажів — у костюми Попелюшки, Синьої Бороди, інших казкових героїв. Навіть фея Берілюна одягнена у традиційний костюм казкової жебрачки.

    Ніякої  містики не несуть і "абстрактні" персонажі (Душа Світла, Час, Ніч, Великі Радості, Домашні Блаженства), а тим більше персонажі відверто казкові - тварини й матеріальні предмети домашнього побуту (Хліб, Цукор, Вогонь, Вода). Показово, що всі ці образи являють собою не символи, а алегорії. Адже на відміну від багатозначного символу алегорія завжди однозначна, конкретна. Так, фольклорні образи Собаки і Кішки втілюють відповідно вірність та підступність. До того ж Метерлінк цю конкретність алегорії посилює через її "матеріалізацію", детальний опис. Наприклад, Хліб має "розкішне вбрання паші: широкий халат з шовку або з багряного, шитого золотом оксамиту. Величезний живіт, надзвичайно гладкі рум'яні щоки". А алегоричний образ Часу, явно запозичений із образотворчого мистецтва, має необхідні атрибути цього поняття: "широка чорна або ж темно-синя мантія, довга сива борода, коса, пісочний годинник"[9; 46].

    "Синього  Птаха" споріднює з казкою  і властивий їй колорит, і  радісний настрій, і веселий,  добрий гумор, і оптимізм. Олександр Блок зазначав: "Тільки казка вміє з легкістю стирати межу поміж звичайним і незвичайним... Цей ритм, ім'я якому життя, а зупинка — смерть, цей ритм присутній у кожній народній казці. Ним сповнена і казка Метерлінка, коріння якої криються в глибині народної душі"[10; 26].

    Дивовижне у феєрії "Синій птах" поєднує  Мрію та Реальність. Але воно також сприяє проникненню у явища, які здаються такими, що лежать на поверхні реальності. Тому "Синій птах" — не тільки казкова п'єса, але й філософська. Це твір про пошуки щастя і сенс пізнання.

    Тема  щастя є однією з основних тем  п'єси Метерлінка, а завдяки його твору Синій Птах для багатьох поколінь людей став символом саме щастя. Ще за десять років до створення "Синього птаха" Метерлінк писав в есе "Мудрість і доля": "Сьогодні відсутність щастя складає одну з хвороб людства... І подібно до того, як існують лікарі проти хвороб, слід би мати лікарів, що врачують відсутність щастя". Метерлінк був певен того, що щастя — необхідна умова для існування людства: "...людство створено для того, щоб бути щасливим, подібно до того, як окрема людина створена для того, щоб бути здоровою". Але щастя не дається просто так: "Бути щасливим — значить подолати неспокійне чекання щастя"[10; 26]. Тому герої "Синього птаха" не чекають щастя, вони активно шукають його. І шість дій Метерлінкової феєрії дають відповідь на запитання, що таке щастя й як його знайти.

    Випробування, які долають діти, розкривають  філософію Людини за Метерлінком. Вона міститься десь посередині між двома крайнощами «кінця віку»: між повним визнанням безсилля Людини й утвердженням її цілковитої вседозволеності. Запереченням першої крайності є те, що драматург навчає цінувати прості радощі життя, визнає пізнавальні здібності Людини, висловлює переконання, що вона за допомогою розуму може навчитися справедливо керувати світом. Водночас Метерлінк далекий від беззастережного культу Людини, бо вже осягнув, до чого може призвести її необмежене свавілля. Він намагається обгрунтувати той тип гуманізму, в якому поєднувались би і повага до Людини, і критичне ставлення до неї.

    Характерною ознакою метерлінківського гуманізму є його певна традиційність. Під час занепаду родини, шлюбу Метерлінк говорить про радість кохання,про любов батьків до своїх дітей, про взаємоповагу між родичами й близькими. Традиційним є і визнання бельгійським драматургом права Людини на щастя. Саме на його пошуки (причому не для себе) вирушають Тільтіль і Мітіль, «повернувши зір». Для Метерлінка бути щасливим означає оволодіти істиною. Та й самі шукачі щастя — не надлюди, а прості земні діти, не завжди чемні, але в основі своїй моральні, розумні, лагідні й сентиментальні.

    Сцена перебування Тільтіля і Мітіль у Країні Спогадів змальована Метерлінком в ідилічних, різдвяних тонах. Дітей зустрічає затишний селянський будинок, повитий плющем, мирна бесіда, яблучний пиріг. Напружено працюють бджоли. Скрізь квіти. Автор переконаний, що вечеря онуків з дідусем і бабусею є найвищою радістю в людському житті. В інших сценах Метерлінк також змальовує зрозумілі всім життєві цінності: любов матері до своєї дитини, насолоду від повсякденної роботи.

    У картині четвертій — «Палац Ночі»  — йдеться про Людину як філософську проблему, як суб'єкт пізнаннєвої діяльності. Ніч у різних міфологіях світу символізує Таємницю, щось важке для розуміння, потойбічне. Часто поети і філософи вживають вислів «нічний бік душі», яким описують непізнані сили «я». Тільтіль не остерігається невідомого, не боїться Страху, служника Ночі, яка відчуває, що поволі втрачає владу, їй залишається тільки скаржитися: «Людина вже й так заволоділа третиною моїх таємниць». Хлопчик поводиться зухвало з Духами, Примарами, Війнами. Сучасна наука перемогла хвороби, тільки нежить почуває себе більш-менш у безпеці, тому що на неї просто не зважають. Тільтіль має достатньо смаку, щоб оцінити найкращі дари Ночі: аромати, Солов'їний спів, Зорі, Світляків. Він у жодному разі не є обмеженою істотою, таким собі вченим дурнем, який сліпо вірить у всевладність науки. Він ще й Поет, здатний любити творчі видіння.

    Одначе, як доводить Метерлінк, сила й розум  Людини спричиняють проблеми і загрожують живій природі. У картині п'ятій — «Ліс» — драматург змальовує символічне повстання дерев і тварин проти Тільтіля як помсту за Зло, скоєне їм людством. Виявляється, що Природа може знищити Людину, і її гнів цілком справедливий. Сама Людина постає слабкою без тих спеціальних засобів, користуючись якими вона поневолила Природу. Тільки диво (чарівний алмаз) рятує життя хлопчика. Цей епізод має пророчий екологічний смисл — Природа застерігає Людину від свавілля щодо навколишнього середовища.

    Дедалі  суперечливішою постає Людина в дії  п'ятій («Картина десята. Царство Майбутнього»). Відомо, скільки зусиль затратило XIX ст., аби обґрунтувати доцільність поступу й необхідність жити для майбутнього. Метерлінк змальовує велетенський резервуар душ дітей, яким ще тільки доведеться народитися, коли настане час. Серед багатьох персонажів, які готуються зійти на Землю, чимало таких, кого цікавлять наївні запитання. Чому на Землі зимно, коли немає дров? Що таке гроші? Чому існують багаті й бідні? Хто такі матері й бабусі? Чому вони помирають? Хто плаче частіше — хлопчики чи дівчатка? Є й інші — майбутні винахідники, благодійники, покликані «ощасливити» людство. Один з них навіть працює над машиною щастя. Інший займається боротьбою зі старінням, третій побудував машину, що вміє літати, четвертий вирощує величезні груші й виноград. Король Дев'яти Планет замислив створити Конфедерацію Планет Сонячної Системи. Хлопчисько, який поки що стоїть біля колони, принесе на Землю безхмарну радість. Є і такий,завдання якого полягатиме в тому, щоб знищити несправедливість. І навіть такий (щопрявда, він сліпий), котрий переможе смерть. Зайняті цими «благородними» справами ненароджені дітлахи зображені Метерлінком з іронією, у якій проглядають сумніви щодо розумності й справедливості того суспільного ладу, який панує на Землі. Ще скептичнішим є ставлення драматурга до планів на майбутнє. Малюки-дослідники, політичні діячі, реформатори надто самозакохані, надто марнославні. Вони сваряться за право бути першими, кожен з них намагається переконати, що саме він є найгеніальнішою людиною. Взагалі у картині Майбутнього можна впізнати чимало сатиричних рис, які нагадують зображення Дж. Свіфтом науковців на острові Лапута.

    Ось таким чином Метерлінк змальовує різні грані Людини: і добрі, і погані, її велич та недосконалість. Загальний дух твору драматурга стримано оптимістичний, а бачення ним Людини тверезе і врівноважене: поряд з її безперечними здібностями він влучно підмічає її негативні риси.

    Підбиваючи  підсумки перебування дітей на кожному  з етапів духовного розвитку, можна скласти перелік понять, які, за Метерлінком, не є щастям. Воно — не спогади про Минуле, не пізнання, людина не може знайти щастя в гармонії з природою, бо гармонії немає, воно не є блаженством, воно не в Майбутньому.

    Одначе  щастя все ж таки є. Воно відкривається  інтуїтивно і в пізнанні, і в спогадах про Минуле, і в спілкуванні з природою — в усьому, що робить людина. Будь-яка діяльність може бути і щастям, і нещастям водночас, бо головне — не те, що ми робимо, а як, з яким почуттям. За щастям, на думку Метерлінка, не треба далеко ходити. Достатньо тільки поглянути навколо себе добрим поглядом і допомогти тому, кому погано. Воно — в моральному ставленні до світу, в бажанні не брати, а віддавати. Саме так і слід розуміти смисл картини дванадцятої — «Пробудження», адже горлиця, подарована Тільтілем онучці Барленго, повертає дівчинці здоров'я. Тільки цей птах є синім. Його колір не лише не змінюється, а стає дедалі насиченішим. І байдуже, що він знову зникає. Тепер діти знають, де його шукати — у себе в серці, він завжди з ними.

    В словах Тільтіля: "Ми вас дуже просимо: якщо хто-небудь із вас знайде його, то нехай принесе нам - він потрібен нам для того, щоб стати щасливими у майбутньому" – надія на свої сили, на власний досвід, на змогу ще раз пройти Шлях відкриття і пізнання, прозріння і пробудження, адже щастя наше у пошуках, воно не терпить спокою, бо Душа Людська сповнена Любові до ближніх і Турботи за них, а це означає - Невпинну Працю Душі, що дає змогу боротися за своє щастя і здобути перемогу.

    Отже, недарма у п'єсі урочисто звучить  Гімн Сонцю та Життю, Гімн Людині. 
 
 
 
 
 
 
 

1.3. Уславлення людської  доброти, порядності, пам’яті у п’єсі

    Хто з нас у дитинстві не вірив у щось казкове, дивовижне? Вірили й чекали, що саме з нами повинно трапитися незвичайне, таке, що змінило б усе життя, зробило б нас красивішими й розумнішими.

    У чудеса вірили й герої філософської п'єси-казки М. Метерлінка «Синій птах» — хлопчик Тільтіль і дівчинка Мітіль. Вони, так само, як багато їхніх однолітків, раділи подарункам, чекали свят, особливо Різдва, любили солоденьке, а також погратися, їхній батько був бідним лісорубом, тому Тільтіль і Мітіль лише в мріях наїдалися цукерками й тістечками, не забуваючи, звичайно, поділитися один з одним. Це були дуже милі, добрі, товариські й добре виховані діти.

    Одного  разу напередодні Різдва до них прийшла  Фея і відправила у дивовижну подорож на пошуки Синього птаха, який повинен був допомогти одужати її хворій онучці. Фея подарувала Тільтілю чарівний алмаз, який відкривав істинну сутність — «душу» людей, предметів, тварин, стихій. Цей алмаз змінював не навколишній світ, а свідомість героя, і тоді цей світ ставав казковим.

    Діти  побували в чарівному світі, де живуть душі речей і людей. Вони відвідали Країну Спогадів, знайшли друзів серед дітей із Царства Майбутнього. Подорожуючи до Країни Спогадів, Палацу Ночі, Лісу, Саду Блаженств, На кладовище, в Царство Майбутнього, діти зустрічалися з алегоричними персонажами. Кожен із них ніс свою мораль, кожен подавав свій особистий урок. Зустрічі з цими персонажами стали етапами духовного виховання дітей. Ніч і Час, Блаженства і Радощі, Привиди і Хвороби «вчать» Тільтіля і Мітіль. У накопиченні досвіду, в русі від істини до істини, від етапу до етапу пізнання виявився внутрішній сенс «подорожі», «шляху», «пошуків».

    У феєрії зустрічається один із найважливіших  персонажів Метерлінка — бородатий старий з косою і пісковим годинником, ім'я йому — Час. Він чітко розділяє події між «сьогодні» і «завтра», розділяє минуле, теперішнє і майбутнє. Але поруч з конкретним і точним рахунком хвилин у п'єсі існує також інша міра часу. Цією мірою вимірюється потік часу, що виходить за межі безпосереднього досвіду дітей.

    Синього птаха брат і сестра так і не знайшли. Та це й не дивно: в усіх цих дивовижних місцях Синього птаха — символу щастя — бути й не могло, бо він завжди поруч, треба лише зуміти його побачити. Тільтіль, анітрохи не вагаючись, віддав свою горличку, що давно вже жила в клітці у нього в кімнаті, хворій дівчинці-сусідці, і горлиця стала тоді синьою. Подарувавши щастя ближньому, Тільтіль сам почав сприймати навколишній світ інакше: йому все здавалося красивішим, більш значним. Синій птах вирвався з рук сусідської дівчинки та злетів у небо, а Тільтіль, звертаючись до нас, читачів і глядачів, сказав: «Якщо хтось із вас її знайде, то нехай принесе нам: вона потрібна нам, щоб стати щасливими в майбутньому».

    Казкові події, показані в казці, можливі  лише тому, що герої її — діти. У подорожі по різних часових вимірах, де минуле говорить мовою народної казки, дітям відкривається найвища істина — «мертвих немає», сонце й життя сильніші від смерті. Заперечення смерті, як єдиного сенсу, єдиної мети і правди існування — узагальнюючий рефрен цієї п'єси.