Художні засоби у творчості сучасних українських письменників Сергія Жадана та Оксани Забужко

Кожне видання творчості  Оксани Забужко – це подія. Навіть якщо це поява в новому форматі  добре відомих, улюблених речей. Ті, хто чув читання поезії Оксаною Забужко наживо, знають: це магічне дійство. Вона блискуче подає вірші: повністю віддається читанню, робить це майстерно й проникливо.

Покоління Оксани Забужко  – це справді свободне покоління в українській історії. Парадокс прози письменниці, серед інших ознак і якостей, полягає в тому, що у ній чоловіче, мужське подається, як правило, з не меншою художньою чутливістю, ніж жіноче. Жіноче тут – у пронизливому ліризмі самої оповіді. Твори Оксани Забужко «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку», «Я, Мілена» та ін. вже встигли завоювати любов читачів і визнання критиків в Україні та за кордоном [8, с. 19].

Забужко – одна з небагатьох українських письменників «молодо – середнього покоління», які намагаються здійснити інтелектуальний прорив в інтелектуальну Америку. Як писала Ірина Лобовик , поезію Оксани Забужко не втиснеш у рамки суто жіночих тем, і неромантичність (а її зараховують до лав постмодерністів) є панівною в її доробку.

Скільки хто не писав  би про Оксану Забужко, постать цієї української письменниці не перестає бути цікавою і неординарною.

Авторка намагається описати цікавий світ жінок, який рухається за своїми законами. В українській міфології є жіночі обряди, до яких не допускали чоловіків, традиції, які баба передавала мамі, мама – доньці. Це – замкнений світ, певна субкультура.

У віршах Оксани Забужко крізнить ідея жертовності митця в ім’я мистецтва, в ім’я перемоги високих ідеалів над болотом бездуховності, навіть, якщо ця жертва не варта тих, задля кого митець на неї зважується.

Болить їй і доля народу, і народна біда, і болять їй сотні  питань. Як сама казала, вона активно ненавидить закрите суспільство, її гріє кожен гарний твір рідною мовою, а все цікаве, написане українською мовою, збагачує її особисто; вона вийшла з того віку, коли здається, що в 50 старіють, в 70 приходить розуміння, бо можна і в 30 лежати, чекати пенсії, і можна в 80 вивчати іноземну мову.

Оксана Забужко – урбаністка, бо її збірки сповнені міським антуражем, у віршах чітко проступають міські реалії.

Поетеса – киянка, і в одному з віршів зізнається:

 З усім  його багном,

 всім сутеренним  гноєм-

 Ціною за  жінок, фарцу і анашу

 Я місто  це ношу,

 Мов камінь  на душі,

 Бо місто  це моє…[23, с. 167].

О. Забужко постійно наголошує, характеризуючи власну творчість: «Я, принаймні, нічого не творю, ані вигадую – тільки ретранслюю більш або менш достовірно, вже «готове»» [23, с. 165]. В інтерв’ю Л. Таран вона звіряється: «…В ті недобрі часи, коли підсвідомість «глухне», я цілковито втрачаю орієнтацію»[23,с.165]

РОЗДІЛ 3. РОЗМАЇТТЯ ХУДОЖНІХ ЗАСОБІВ У ТВОРЧОСТІ СЕРГІЯ ЖАДАНА ТА ОКСАНИ ЗАБУЖКО

              3.1.Оригінальні художні засоби у  творах Сергія Жадана

 

Образність Жадана – це і дотепно і просто влучно вигадані та описані персонажі, як-от згадуваний Степан Галябарда (властиво, не зовсім і вигаданий, але змушений стати символом цілої української «традиційної естради», або ж «українського шан сону»), брати Лихуї, марксист Чапай, або брати «Звонімір Бобан і Бобан Марковіч», сербські злочинці-нелегали, які хочуть пробратися потягом до Відня:

«Ти лише уяви, братик, скільки / у світі загадок і таємниць, скільки борделів / і крадених телефонів: / нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя / на віслюках. / А той йому і відповідає: стане, братику, стане, / життя розтягується, мов баян, я буду / тягнути його в один бік, / а ти – в інший» [9,

с. 60]:

І досить оригінальні порівняння:

«Ранкове радіо, ніби пастух / для підлітків і жуків» [12, с. 51].

І розлогі метафоричні конструкції на кшталт тих, що є в «Станції метро Смерть» [26]:

«Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт й існує, якщо я все вірно розумію, але населення на центральних станціях Берліна, їм це для чого, такі речі добре знімати в кіно, там головний герой, набравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції, в касовому дорогому кіно йому це безперечно вдалося б, він пробивається крізь чорний, такий безкінчений на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами, він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити (…), коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски і за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки. Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитись водою, і врешті-решт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла і життя, де лежить холодне каміння і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах».

 

І просто по-своєму зворушливі ліричні замальовки [5, с. 100]:

«… навіть вона не могла відбити у нас бажання щоденно тягатись платформами, можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному місці і в один час ти можеш побачити відразу всі схеми, за якими це життя рухається, – відчути смак справжнього дорослого життя, що пахне дешевою водійською їдальнею, пахне старими й просмаленими робами, пахне, зовсім несподівано для тебе, радянськими парфумами і югославською жувальною гумкою, загалом має фантастичний запах, і навіть коли зміняться декорації, зміниться влада, зміниться країна, в якій ти живеш, все одно залишиться цей запах, оскільки залишиться саме життя, незалежно від того, чи залишишся в ньому ти” –цитата з «Anarchy in the UKR».

«Anarchy in the UKR» складається із чотирьох частин, до кожної з яких увійшли чітко віддозовані десять (не більше й не менше) компактних розділів, що фактично становлять собою новелки, або арабески, або фрески.

 Частини названі переважно  по-Жаданівськи – образно, експресивно, з тяжінням до парадоксальності: «Кольору чорної жіночої білизни» (перша), «Червоний даун таун» (третя), «Жити швидко, померти молодим» (четверта). Лише ім’я третьої частини випадає із цього ряду, відзначаючись аскетичним констатуванням – «Мої вісімдесяті». Арабески (фрески, новелки) – це зазвичай автономні мікрофабули зі своїми персонажами, зоровими ракурсами, асоціативно-рефлексійним топосом. Фрески (новелки, арабески), незважаючи на всю свою стильову й свідомісну розкутість, доволі струнко підпорядковані, як менші військові одиниці більшим, власним частинам, які, в свою чергу, між собою не надто відчутно пов’язані, як кантони у Швейцарії.

У персонажеві-оповідачеві  живе достеменно (взірцево, еталонно) анархічна  віра у те, що єдиним у житті, що насправді чогось варте, є свобода – беззастережна і ніким не регульована, без винятків і без альтернатив, а разом із нею і метафоричне усвідомлення того, що «на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць» («Жити швидко, померти молодим»). Герой не лише декларує відсутність «недозволених місць», а й поводиться так, що саме по собі виникає переконання у тому, що вони насправді відсутні.

У своїй творчості  Жадан часто повторює мотив співіснування техногенного і природного в їхній синкретичній взаємодії. Уривок із поезії «Богдан-Ігор», на мою думку, акумулює в собі основні риси Жаданового поетичного мислення:

Сльота перекладає прес

турбот на голови містечок,

на вигини дбайливі течій.

Без попереджень  і адрес

стікас приміських небес

солодкий кетчуп.

Тендітні злами  забуття,

невидимі для  ока межі.

Примхлива змога  стати межи

усіх світич, чия кутя

ляга на радіомережі

без вороття.

Втинаючись  в глибоке тло

дитячих видив, переміщень,

 

з усього плетива приміщень,

з усього світла, що текло

Мові очі  постає стебло,

пробивши днище. [12, с. 100]:

 

Метафори С. Жадана часто сполучають природне з індустріальним – так, як у першій строфі: прес (механізм) сльоти (природного явища) Епітет «приміські» засвідчує інтерес поета до маргіналій світу цього. Безмежні небеса теж бувають міські й приміські. Самим відшукуванням межі і усвідомленням її значущості захоплюється поет: «невидимі для ока межі», «стати межі усіх світил». «Кутя світил на радіомережах» – ще одне поєднання, на перший погляд, ворожих сфер: сакрально-космічної з технічною. Жадан «ловить» ці сфери в один образ. І врешті-решт «постає стебло, пробивши днище». Дієприкметник «втинаючись» створює враження утрудненого руху, проривання крізь товщу чогось. Це Антоничеве стебло проростає у текстах Жадана, але приходить воно вже в складніші умови іржавого днища кінця століття [1, с. 256].

До натуральної сфери  у Жадана належить незатишна хистка погода, як-от хвороба, яку природа переборює: «Набряклі залози весни над стінами районних центрів»; або: «теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв». Людина є часткою цих процесів: «З травневих верлібрів, дощів і полюцій ми завжди виходимо якось миршаво». Весна – це теж межовий стан, це важкий початок росту:

 «Якось таки виріс в цій шпарці поміж держав,

 притулків,  монархів, анархів, жидівських громад, республік,

стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав…»[12, с. 45].

 

Часом звертають увагу  на те, що метафори Сергія Жадана бувають умовно «оберненими» – порівнюють не явища другої, третьої чи ще якоїсь природи з першою, а навпаки. Але й більш «традиційний» підхід йому цілком удається – взяти хоч би таку монументальну побудову, як оселедці запою з «Депеш мод».

На символи й метафори цілком «нанизується» найновіша нині проза нашого автора – повість (традиційно видавці назвали її «романом») «Ворошиловград». Скажімо, кордон, що обплутує персонажів з усіх боків і пульсує, ніби величезний пітон. Чи варто перелічувати, скільки всього може означати, символізувати кордон, навіть якщо північ Луганської області він і справді географічно оточує? Або стара назва Луганська – Ворошиловград – як метафора пам’яті, приватної історії. Цей Ворошиловград, іще й винесений на обкладинку, дав неприхильним до Жадана читачам і критикам додатковий привід звинуватити його в оспівуванні радянського минулого. Тим, хто справді в цьому переконаний, однак, варто зазирнути під обкладинку – коли тут хоч якоюсь мірою й оспівується минуле, то винятково приватне, особисте, власне минуле. Саме ті об’єктивні умови, в яких минуле існувало, й уможливило постання у «Ворошиловграді» занехаяних піонертаборів як іще однієї метафори. А єдина ідеологія книги – ідеологія солідарності та відповідальності (катастрофічна нестача яких у нашому суспільстві, до речі, більш ніж переконливо довели події 2010 року, коли книжка вже вийшла друком).

Розважити сюжетне дійство  у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука» (?), і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульності: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци» [24, с. 98].

А ще в романі Жадана не бракує обов’язкових описів природи, ландшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір – це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріалу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціально невлаштованих персонажів роману – це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, – підтверджує герой-оповідач. – І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». Та й місця того у романі Жадана – «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру. «В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів, – значить герой роману, – великих підприємств у місті не було, залізничники, різна інтелігентська шлоїбень – вчителі, конторники, також військовослужбовці (мій тато, наприклад), ну і комсомольські кадри, перспективна молодь, так би мовити». [24, с. 98]:

Періодично твори Сергія Жадана мережать і наскрізні образи. Колись це була косметика, її фактура, кольори тощо, потім, наприклад, жіноча білизна. Стабільно такими образами залишаються сипучі речовини – тютюн, мелена паприка, наркотики рослинного походження, – а також серце та інші вічні людські органи [3, с. 36].

Без чого був би, мабуть, найбільш неможливим літературний феномен  Сергія Жадана – то це без його характерної мови. Їй притаманний специфічний ритм, із риторичними зворотами, перепитуваннями, повторами («Чим цікавиться сучасне мистецтво? / В тій дірі, в якій воно опинилось, сучасне мистецтво / цікавиться виключно чорно-білими карточками, / на яких сфотографовані наші легені – діряві, / наче вітрила китайських / риболовецьких / човнів», цей уривок кумедно-самоцитувально сполучується з таким: «Про що пишуть сучасні поети? / Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу / субстанцію свого страху …»; або «Скільки доводилось бачити даунів, / але таких навіть я не бачив»). А також особлива на мелодійному рівні м’якість, повітряна легкість – «І коли почалась облава, його нарешті вивели, / І почали викладати на стіл його особисті речі. / Все, що вони знайшли, все що врешті виклали, / Лише додавало усьому цьому якоїсь величі: / Його мундштуки, його відмички, / Всі страхи його і всі його звички. / Герби неіснуючої держави, фальшиві рецепти, / Квитки до Варшави. / Хустки, манжети, списані крейдою, / Сигарета за сигаретою, / Патент на смерть, права на будинок, / Виграний в когось механічний годинник. / Який зупиняється й не поспішає, / Ніби його душа.» [12, с. 56-63].