Діалектика істини та омани в сучасній гносеології

    Найважливішим аспектом розгляду істини виступає аспект соціально-політичний: в основі будь-яких постмодерністських аналітик істини завжди лежить та презумпція, що, за словами Фуко, «істина належить цьому світу, у ньому вона виробляється за допомогою численних примусів, і в ньому вона має у своєму розпорядженні регулярні ефекти влади».

    Питаннями пов’язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, юдаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т. д.).

    Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого — Ісуса Христа, якому приписуються слова: «Я — дорога, і правда (ἀλήθεια), і життя» (Ін. 14:6). У свою чергу вчення про Св. Трійцю може трактуватися як твердження про єдність Істини, Правди з Сущим, з Життям і значить брехні, неправди – зі смертю. Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському прослідковується і в інших епізодах євангелія. Показовим є запитання Понтія Пілата до Христа — «що є істина», яке в євангельській оповіді лишається без відповіді (Ін. 18:37). В інших словах Христа «Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді.» (Ін. 8:44). Цим підкреслюється, що спрямованість волі розум них істот визначає їх причетність або до істини і до вічного життя (вічного буття), або до брехні — вічної смерті і небуття. Після гріхопадіння перших людей всі люди схильні до впливу диявола, тому пророк Давид у поспіху казав: «Кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115:1-2). Воскресіння Христове народжує надію на виправлення людської природи. Таким чином, у християнстві істина — це рятівна Особистість.

    В більшості східних релігій, зокрема  в індуїзмі та буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, що вказує вірний шлях до спасіння. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під питання (давньокитайська традиція), то істина — це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ла. Таким чином, у вченнях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання.

    В юдаїзмі істина – розуміється як вірність заповідям, які були передані «від Бога» і викладені в Талмуді. У ряді книг істинним називається також сам і Бог, що є «милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий» (Вих. 34:6, також Єр. 10:10). Подібної позиції додержуються і мусульмани, для яких істиною є слова пророка Мухаммедеда, викладені в сурах і Корані, що ведуть до блаженного існуванню. Таким чином, в юдаїзмі і ісламі істина – це рятівний Закон.

    Попри різний підхід до наукового і релігійного  розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як «істини розуму», а християнські істини як «істинами одкровення», проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а відтак і не можуть суперечити одна одній. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський однак сформулював поняття істини як «відповідність речі та інтелекту» (Veritas est adaequatio rei et intellectus) і вважав задачею філософії логічне пояснення божественних істин.

    В суспільно-гуманітарних, природничих, технічних і науках під істиною розуміють відповідність її положень можливості емпіричної або теоретичної перевірки. З одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об’єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все більш загального, глибокого і точного.  Дещо обмежене застосування поняття істини в літературознавстві, де термін істини може стосуватися тільки поза-естетичної реальності, однак втрачає свій науковий статус при розгляді «художньої правди», в якій відбувається синтез об’єктивного і суб’єктивного.

    Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.

    Омана – знання, що не відповідає своєму предмету і не співпадає з ним. Омана, будучи неадекватною формою знання, основним своїм джерелом має обмеженість, не розвиток або шкоду суспільно-історичної практики і самого пізнання. Омана, по суті, є перекручене зображення дійсності, виникає як абсолютизація результатів пізнання окремих її сторін. Наприклад, омана в цілому є “ теоретична астрологія ”, хоч окремі моменти істини в ній є. Так як в науковій астрономії є омана, але в цілому ця система істинного знання, підтверджена спостереженням.

    Омани, звичайно, затрудняють збагнення  істини, але вони неминучі, є необхідний момент руху пізнання до неї, одна з  можливих форм цього процесу. Наприклад, у формі такої “грандіозної омани” як алхімія, відбувалося формування хімії як науки про речовину.

    Омани різноманітні та мають свої форми. Варто, наприклад, розрізняти омани наукові і ненаукові, емпіричні і теоретичні, релігійні і філософські і т.д. Так, серед останніх існують такі, як емпіризм, раціоналізм, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм та ла.

    Оману слід відрізняти від брехні – спеціального перекручування істини в корисних цілях  – і пов’язаної з цим спеціально підготовленого хибного знання, дезінформація. Якщо омана – характеристика знання, то помилка – результат хибних дій індивіду в будь-якій сфері діяльності: помилки в обчисленнях, в політиці, життєвих справах і т.д. виділяють помилки логічні – порушення принципів і правил логіки (формальної чи діалектичної) і фактичні, обумовлені незнанням предмету, дійсного розташування справ і т.д.

    Розвиток  практики і самого пізнання показують, що ті чи інші омани, рано чи пізно переборюються: або сходять зі сцени (як, наприклад, вчення про “вічний двигун”), або  перетворюються в щирі знання (перетворення алхімії в хімію). Найважливіші передумови подолання оман – зміна й удосконалювання їхніх соціальних умов, що породили зрілість суспільно-історичної практики, розвиток і поглиблення знання. А це вимагає конструктивно-критичного, а не апологетичного (захисно-виправданого) підходу до дійсності, реалізації методу “спроб і помилок” (Поппер).

    Істина  – знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним. Інакше кажучи, це вірне, правильне відображення дійсності  – у живому спогляданні або  в мисленні. Досягнення істини –  безпосередня мета пізнання в будь-якій його формі (науковій, філософській, образно-художній та ла.). Які основні властивості, ознаки істини? Перший і вихідний з них – об’єктивність: кінцева обумовленість реальною дійсністю, практикою і незалежність змісту щирого знання від окремих людей (як, наприклад, твердження про те, що Земля обертається навколо Сонця). Істина не є властивість матеріальних об’єктів (наприклад, “будинок є істина”), а характеристика знання про них.

    Будучи  об’єктивною у своїй зовнішній матеріальній суті, істина суб’єктивна за своїм внутрішнім ідеальним складом та формою: істину пізнають люди, викладаючи її в визначних суб’єктивних формах (поняттях, законах, теоріях і т.д.). Наприклад, всесвітнє протягування спочатку властиве тільки матеріальному світу, але в якості істини, закону науки воно було відкрите Ньютоном.

    Об’єктивність істини полягає в тому, що вона існує незалежно від свідомості людини. А це означає, що вона закладена, міститься в самому об’єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб’єкт. Об’єктивність істини виявляється в суб’єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат.

    Але людина не може пізнати все до кінця, тобто пізнання в завершеному  вигляді не існує. У проблемі істини це проглядається як взаємозв’язок абсолютної і відносної істини.

    Істина  це процес, а не якийсь одноразовий  акт збагнення об’єкту відразу, цілком і в повному обсязі. Для  характеристики об’єктивної істини як процесу застосовуються категорії  абсолютного (що виражають стійке, незмінне в явищах) і відносного ( що відбиває змінне, мінливе). Абсолютна і відносна істини – це два необхідних моменти однієї і тієї об’єктивної істини, будь-якого істинного знання. Вини виражають різні ступені, сторони пізнання людиною об’єктивного світу і розрізняють лише за ступінню точності і повноті її відображення. Між ними немає китайської стіни. Це не окреме знання, а одне, хоч кожна із даних сторін, моментів має свою специфіку.

    Абсолютна істина (точніше, абсолютне в об’єктивній  істині) розуміється, по-перше, як повне, вичерпне знання про дійсність в цілому – гносеологічний ідеал, що ніколи не буде досягнутий, хоча пізнання все більше наближається до нього; по-друге, як той елемент знань, що не може бути ніколи спростованим у майбутньому: “ птахи мають дзьоб ”, “ люди смертні ” і т.д. Це так звані вічні істини, знання про окремі сторони предметів.

    Відносна  істина (точніше, відносне в об’єктивній  істині) виражає мінливість кожного щирого знання, його поглиблення, уточнення в міру розвитку практики і пізнання. При цьому старі істини або заміняються новими (наприклад, класична механіка змінилася квантовою), або спростовуються і стають оманами (наприклад, “ істина ” про існування ефіру, поняття про флогістоні і т.д.). Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблизності, незавершеності. Абсолютна істина у вигляді цілісного фрагменту знання складається із суми відносних, але не шляхом механічного скріплювання готових істин, а в процесі творчого розвитку пізнання на основі практики.

    Існує дві крайніх позиції у розумінні  відношення абсолютного і відносного моментів в істині. Догматизм перебільшує значення стійкого моменту, релятивізм – сторін що змінюються кожної істини.

    Якщо  ж будь-яку істину, отриману в  процесі пізнання, вважати вічною, незмінною, раз і назавжди нам  даною, то ми приходимо до догматизму (від латинського догма — думка, вчення), з якого починається занепад і навіть загибель науки, творчого пошуку. Догматизм оперує незмінними поняттями, формулами без врахування нових знань, конкретних умов місця і часу, тобто в даному разі вважає істину лише абсолютною, ігнорує конкретність істини (прикладом можуть бути релігійні догмати, марксизм у його сталінському варіанті та ла.). 

    Протилежним догматизму є релятивізм (від латинського релятивус — відносний) як учення про відносність, умовність, суб’єктивність людського пізнання. Вважаючи, що будь-яке знання є лише відносним, релятивізм заперечує об’єктивність істини, вважає, що в наших знаннях не відображається об’єктивна дійсність. 

    Ж.-Ж. Руссо, французький просвітитель, якось  висловив думку, що «тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише один». Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, хибного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Але заблудження слід відрізняти від брехні, як свідомого перекручення істини в інтересах групи людей чи спільнот, та від помилок, що виникають внаслідок неправильних дій.

    Важливе значення у пізнанні має питання  про критерій (мірило) істини, яке  по-різному вирішується різними  філософськими напрямами та школами. Виходячи із сучасного стану науки, зокрема філософії, можна виділити щонайменше три таких критерії.   

    В свій час Гегель справедливо підкреслював, що абсолютної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає, що будь-яке щире знання (у науці, у філософії, у мистецтві і т.д.) завжди визначається у своїй суті і застосовується даними умовами місця, часу і багатьма іншими специфічними обставинами, що пізнання повинне врахувати як можна точніше. Ігнорування визначеності ситуації, поширення щирого знання за межі його дійсної застосовності неминуче перетворює істину у свій антипод – в оману. Навіть така проста істина як 2+2=4 є така тільки в десятковій системі обчислення. Положення про те, що “сума внутрішніх кутів трикутника рівна 2d” істина лише в Евклідовій геометрії і стає оманою за її межами, наприклад в геометрії Лобачевського-Рімана.