Діалектика істини та омани в сучасній гносеології

    У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через  єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та омани. Постійне їхнє співіснування  та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

    Це  положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з’являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.

    Коли  мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш «доказовою», ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільно значущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

    Тобто роль практики суперечлива: вона — джерело не лише істини, а й омани. Нагадаємо: практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини — це головна її функція. Практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного та відносного. Тому практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об’єктивного змісту наших знань про дійсність.

    Таким чином, об’єктивна, абсолютна, відносна і конкретна істина – це не різні  “сорти” істин, а те саме щире знання з цими своїми характерними ознаками (властивостями).

    Крім  названих, деякі автори (наприклад, В.В.Ільїн) виділяють такі властивості  істини, як несуперечність (з погляду  формальної логіки), простота, краса, евристичність (здатність знання до ластолюбцяння), когерентність (погодженість даного знання з фундаментальними ідеями), здатність до самокритичної рефлексії, антиконюнктурність, плюралізм знання та ла.

    Питання про те, чи можна обмежити істину від омани, і якщо можна, то яким саме чином, завжди цікавило думку, що пізнає. Це і є питання про критерії істини. В історії філософії і науки висловлювались різні точки зору на цей рахунок. Так, Декарт критерієм істинних знань вважав їх зрозумілість і виразність. Фейєрбах шукав такі критерії в чуттєвих даних (“ там де починається чуття, закінчуються будь-які суперечки ”). Але виявилось, що зрозумілість і виразність мислення – питання дуже суб’єктивний, а почуття нерідко нас вводять в оману: видимий рух Сонця навколо Землі, злам чайної ложки в склянці з водою на її межі з повітрям і т.д.

    Як  критерій істини висувалися загальною  значимістю (те, що визнається багатьма людьми); те, що є вигідним, корисним, приводить до успіху – прагматизм (від грецького pragma – справа, дія), те, що відповідає умовній угоді  – конвенціоналізм (від латинського conventio – договір, угода); те, у що люди сильно вірять; те, що відповідає думці авторитетів і т.д.

    В кожній з приведених точок зору про  критерії істини утримувались окремі раціональні ідеї: важлива роль чуття  в досягненні істини, вимоги зрозумілості, простоти і красоти при побудові тих чи інших форм знання та ла. Але вказані концепції не могли задовільно розв’язати проблему критерій істини, тому що її пошуки не входили, як правило, за межі самого знання.

    Діалектико-матеріалістична філософія з’єднала загальність критерію істини з безпосередньою дійсністю шляхом введення в теорію пізнання суспільно-історичної практики. Остання в всьому своєму об’ємі і повноті, а також в цілому історичному розвитку (в єдності минулого, дійсного і майбутнього) була подана рішаючи – в кінцевому випадку – критерієм істини. Історія пізнання підтвердила цей висновок.

    Перевірка знання “на істину” практикою  не є якийсь одноразовий акт, щось незмінне чи дзеркальне звірення, а  вона є процес, тобто носить історичний, діалектичний характер. А це значить, що критерій практики одночасно визначений і невизначений, абсолютний і відносний. Абсолютний у тому значенні, що тільки розвивається практика у всій повноті її суті може остаточно довести які-небудь теоретичні чи інші положення. У той же час даний критерій відносний, тому що сама практика розвивається, удосконалюється, наповняється новим змістом і тому вона не може в кожен даний момент, негайно і цілком довести ті чи інші висновки, отримані в процесі пізнання.

    Діалектичність  практики як критерію істини є об’єктивною  основою виникнення й існування інших критеріїв для перевірки істинності знання в різних його формах. В якості таких виступають так звані неемпіричні, внутрішньо наукові критерії обґрунтування знання (простота, краса, внутрішня досконалість і т.д.). Важливе значення серед них мають теоретичні форми доказу, логічний критерій істини, опосередковано виведений із практики, похідний від її і тому здатний бути допоміжним критерієм істини. Він доповнює критерій практики як вирішальні, а не скасовує або замінює його цілком. В остаточному підсумку практика і тільки вона може остаточно довести істинність тих чи інших знань.

    Говорячи  про логічні критерії істини, не можна обмежувати їх законами формальної логіки. Здається очевидним, що діалектичний метод с сукупності всіх своїх елементів являють собою своєрідну форму логічного критерію істини, яка в “знятому вигляді” утримує в собі критерій формально-логічний, а не відкидає його.

    У добуванні істини, як і у її перевірці, необхідна єдність теорії і практики, що є корінний принцип філософської гносеології. Це така їхня діалектична взаємодія, у якому вся практика вище, важливіше пізнання, і, як вже було показано раніше, вихідний і кінцевий пункт, основа цього процесу.

    Крім  викладеного рішення проблеми співвідносити  омани і істини і критерій істини вкажемо ще деякі інші варіанти її розв’язання і сучасної філософії. Так, наприклад, М.Хайдеггер не зневажав звичайного, традиційного  розуміння істини як погодженості висловлення істини як погодження висловлення (суджень та ла.) з річчю, про яку йдеться в даному висловлюванні.. причому істина в її повноті включає в себе неістинну (оману) як свою протилежність, тобто непогодження, неспівпадання висловлень з річчю. Суть істини, за Хайдеггером, відкривається як свобода людини, оскільки поза останнім не існують ні та, ні інша протилежність – кожна в своїх формах і видах – а саме людина розпоряджається ними. Неістинну Хайдеггер трактує не тільки як скритність (на відміну від відкритості істини), але і як пошук: людина завжди знаходиться на шляху блукань. Діапазон помилок, на його думку, дуже широкий: від звичайного вчинку, недогляду або прорахунку до промахів у найважливіших рішеннях.

    К. Поппер на питання: що є істина? Відповідає просто і переконливо: твердження, судження чи думка щира, якщо, і тільки якщо вона відповідає фактам. Однак при цьому треба точно домовитися про умови для застосування предиката “істинно” до даного висловлення і домагатися більш повної відповідності. Тим самим істина об’єктивна і є найважливіший стандарт, регулятив пізнавального процесу. Поняття істини – як зразка, якого ми в ряді випадків можемо і не досягти – співвідноситься в Поппера з поняттям омани. Останнє – наслідок того, що пізнання – справа рук людських, а тому гріх, піддано помилкам, – значить ми не застраховані від оман у різних їхніх формах (неправда, помилка й ла.). Ефективний засіб їхнього подолання – критичний метод.

    Крім  того, Поппер вважає, що, по-перше, не слід змішувати істину з критерієм істини, по-друге, універсальний критерій істинності, що уберіг би нас від оман, на його думку, не існує. Однак з цього не випливає, що вибір між різними концепціями, теоріями довільний і часто суб’єктивний.

    Об’єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб’єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

    Абсолютні й відносні характеристики істини. Об’єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об’єктивністю) тісно пов’язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об’єктивності від суб’єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність — заблудження (оману).

    Розглянемо  діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об’єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

    А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність  такого припущення, воно виявляється  не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а “зміною її людиною”, тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика — далеко не одне й те ж.

    Люди  давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея і т. п. ). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

    Якщо  розміри такої ділянки зіставити  з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться  нескінченно малою величиною. З  геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина — об’єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

    І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою  за формою (тут вони мали рацію), а  в тому, що поширювали правильне, істинне  в певних рамках (у рамках нескінченно  малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

    Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною  абсолютністю. Таким чином, кожна  істина, розглядувана в рамках своєї  чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

    Таким чином, кожне заблудження можна  розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне  міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що в основі давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3, 5 тис. років тому велетенського метеорита.

    Багато  цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати  відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи  пізніше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом “Іліади” (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.