Громадянська культура та соціалізація

1. Громадянська культура.

1. 1. Поняття «Громадська культура».

     У загальнофілософському розумінні культуру (лат. cultura — обробка, просвіта, розвиток, шанування) визначають як специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, що постає в продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, у духовних цінностях, у сукупності стосунків людей з природою, між собою, з самими собою. Культура громадянства полягає в реалізації громадянського єства людини.

     Громадянин є членом владно організованого суспільства. Ознакою громадянськості, громадянською чеснотою є здатність особи ґречно ставитися до існуючих в суспільстві норм, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов´язки перед громадою. Цю рису громадянської культури ще називають законослухняністю.

1. 2. Ознаки громадянської культури.    

     Протилежним щодо законослухняності як ознаки громадянства є анархістське ставлення до держави, її настанов і законів, необхідності їх дотримуватися; заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного авторитету. Абсолютизація проголошеної анархістською ідеологією священності й недоторканності людської свободи призводить до правового нігілізму, антисоціальних проявів і громадянського вандалізму; потворного поєднання антидержавного з антигромадським.

     Іншою ознакою громадянської  культури, культури життя громадою  є лояльність. Лояльність (франц. loyal — вірний, чесний) — визнання  й доброзичливе ставлення до  чинних законів, установленої влади, згода перебувати в «правовому полі», дотримуватися вимог законів. Лояльність громадянина — це його здатність до обмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей — їхніми уявленнями про те, що є законним, а що незаконним, знанням законів. Своєрідним втіленням цього аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, здійснюваний на засадах громадського самоврядування. Взаємодія людей між собою ґрунтувалася у ньому на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі юридичних законів.

     Общинність, законослухняність, лояльність  були першими ознаками громадянської  культури, які формувалися ще  в античному державному середовищі. Особистість, індивід для античної держави були ніщо. Тільки в державі, згідно з тодішнім ученням, людина ставала людиною, тільки завдяки своїй причетності до цієї форми співжиття вона, вправляючись у громадянських чеснотах, могла досягти досконалості.

     Але законослухняність не може  бути безмежною, цілковитою (адже  ж бувають закони й неправові), некритичною, перетворюватися на  конформну слухняність, холопство.  Суттєва ознака культури громадянства  полягає в здатності особи дистанціювати себе від того, що є «казенним», розрізняти державне (формальне) та безпосередньо людське, цінувати вартості громадянського суспільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них; у стосунках з державою берегти власну гідність і шанувати гідність інших.

  1. 3. Типи громадянської культури.   

     Суспільства, нації різняться не тільки за суспільно-політичним ладом, технічними й виробничими досягненнями, рівнем життя та багатства людей, а ще й за тим, наскільки розвинута в ньому особистісна самосвідомість, якою є потреба громадян у їхніх власних правах, свободах. Відповідно розрізняють типи культури громадянства, які відзначаються характером взаємодії держави і громадянського суспільства, мірою «проникнення» держави в суспільство. А з культурою громадянства пов´язане існування певних політичних режимів.

     Культура тоталітаризму, наприклад,  є добровільною відмовою від  демократії. Тоталітарні політичні  порядки виникають там, де поділяють  світ, людей на «наших» і «ворогів»,  нетерпимо ставляться до незалежної думки і некритично до власної, відмовляються від діалогу з інакомислячими, виявляють агресивність у всьому, що стосується власних симпатій та антипатій; де домінує потреба або панувати, або підкорятися. Тому надзвичайно важкими, а інколи марними є спроби встановити демократичний лад у суспільстві, культура громадянства в якому далека від демократичної. Там, де людність байдужа до цінностей і норм демократії, не володіє навичками користування власними правами і свободами, боротьби за них, формується пристосовництво до атмосфери вседозволеності, породжуваної тоталітаристським зневажанням людських прав.

     За авторитарного режиму визначальною  ознакою громадянської культури  є суперечність між наріканням  на суворий, часто й неправовий закон, боротьба за його зміну та необхідністю дотримуватися його. «Dura lex, sed lex» (суворий закон, та все ж закон) — принцип авторитаризму і наріжна ідея відповідного йому типу громадянської культури. Авторитаризм здійснює місію громадянської соціалізації індивідів, формує необхідну для демократичного життя культуру дотримання законів, не перешкоджаючи структурованості суспільства, а отже, розгортанню легальних на конституційних засадах змагань за прийняття законів і задоволення інтересів.

     Освічене громадянство, якому властиве розвинуте почуття власної гідності, знання своїх прав і обов´язків, згода і вміння їх дотримуватися, є передумовою встановлення демократичного суспільства. Для цього недостатньо тільки здобуття влади прогресивною й відповідальною політичною силою, тільки справедливих законів. Адже дотримуватися їх належить пересічним громадянам. Тому від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і залежить дієвість цих порядків, правил і норм, здійснення ідеалів справедливості.

1. 4. Громадянськість.   

    Щоб відрізнити громадянство як формально-юридичний статус особи, який надається їй після досягнення відповідного віку або через натуралізацію, від громадянства як стану свідомості, духовно-моральної вартості вживають ще поняття «громадянськість».

     Громадянськість — світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання Ті функцій, відповідальним ставленням до своїх обов´язків перед державою, патріотизмом.

     Якщо громадянство надається  резолюцією офіційної установи  й настає із врученням відповідного  документа, то громадянськість  трактують як наслідок тривалого  виховного впливу, громадянської  соціалізації особи — інтегрування її в суспільне життя на відповідних засадах (за демократії це — поважання прав, рівноправ´я й взаємної відповідальності). Вона може зберігатися навіть після втрати формального громадянства.

     Ознаками громадянської культури  демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їхніх настанов, цінування власних інтересів і позицій, здатність захищати і реалізовувати їх.

     Ще один аспект культури громадянства  пов´язаний із сутністю держави  як територіальне організованого населення, держави-країни. Щодо цього громадянство — це належність особи до певної країни, підданство. Наслідком такої належності є поширення на людину прав, наданих цією державою, та обов´язків, визначених її законами. Громадянською чеснотою постає патріотизм, шанування її історії, здатність перейматися її проблемами, долею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною вартістю. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не тільки за її розквіту, а й у скруті, коли владою володіють негідні, на його думку, люди. Патріот любить країну, а не державу чи владу. Влада має бути об´єктом шанобливого, але критичного й вимогливого ставлення, їй слід віддавати тільки належне — тобто кесареве. Любов до влади — холуйство. Громадянською чеснотою є любов до вітчизни за будь-якої влади. Патріотичність вважається ознакою високої культури громадянина, доки вона не перетворюється на пихатий шовінізм, доки людина здатна цінувати таку саму любов до своєї країни інших людей, поважати їх патріотичні почуття, розуміти, що у кожного є своя батьківщина.

     Як члени громадянського суспільства  люди змагаються між собою  за задоволення власних прагнень, вдаючись до політичних засобів, намагаючись оволодіти державою чи окремими її важелями й використати їх у своїх цілях. Державний апарат для них — знаряддя задоволення особистих інтересів, об´єкт впливу, предмет політичних змагань. Саме у цій площині існування держави й громадян люди стають учасниками політичного процесу та відповідно діють.

2. Громадянська соціалізація.

     Багато факторів впливають на  перетворення індивідуума в повноцінного, активного громадянина. Серед  них політична і законодавча  система, соціальні інститути — сім'я і школа, засоби масової інформації. Усе це формує почуття громадянського обов'язку і політичної самовпевненості індивідуума в суспільстві.

     Процес навчання соціально прийнятної поведінки — політична соціалізація. Якщо йдеться про формування якості громадянина, то процес набуває характеру громадянської соціалізації. Із цього процесу випливають відповідні цінності, відносини, переконання та інші чинники, які формують ставлення людини до політичної системи. Ці фактори становлять ядро національної політичної культури.

     Сучасні дослідження процесу  громадянської соціалізації, політичного  змужніння індивідів у суспільстві  виходять з концепції політичного  характеру громадянства.

     Кожне самостійне суспільство  прагне виховати справжніх громадян, роз'яснюючи, прищеплюючи їм основні політичні цінності. Єдині переконання є основою для будівництва будь-якої держави. Тому державі не байдуже, як формуються політичні переконання її громадян. Мислителі класичних часів не переставали повторювати, що громадянське виховання — обов'язкова складова частина громадянськості. Воно розпочинається в дитинстві, з пояснення основних цінностей суспільства, і триває все життя через знання і дотримання законів.

     Більш ефективним, ніж закони в справі передачі громадянського досвіду молоді, є шкільне виховання. Тому держава повинна здійснювати свій вплив через систему народної освіти на підростаюче покоління до моменту повного формування його духовності, моральних принципів.

     Зміст цінностей та ідей, які прищеплюються молодому поколінню, а також методи переконання в різних країнах різні. Необхідно лише врахувати, що деколи програмні уроки менш ефективні, ніж існуюче оточення майбутнього громадянина — приклад учителя в ставленні до демократії, історії нації, культури; висвітлення матеріалу в підручниках під відповідним кутом зору (або без нього); формальні щоденні ритуали; патріотичні пісні; позакласні заходи; дискусійні клуби; участь у самоврядуванні.

     У школі, в змісті й організації освіти — доля національного відродження в Україні. Достатньо залишити школу попередньою — з її авторитаризмом і лицемірством, з казенною байдужістю до дитини, зі спалахами ворожості до їхніх батьків — і шкільний конвейєр і далі безупину постачатиме суспільству молоде покоління із застарілими, безсистемними напівзнаннями, відлучене від праці, позбавлене моральної, політичної і громадянської культури. Молодь буде позбавлена будь-якої надії на самоутвердження, самовираження, самовдосконалення, у неї пропаде мета і смисл будь-яких позитивних мотивів для навчання, роботи, творчості, політичної діяльності.

     Чим вищий рівень освіти, тим  вищий інтерес молоді до Участі  в політиці. Адже існує прямий  зв'язок між освітою, підготовкою  молоді та усвідомленням нею  факту впливу Уряду на розвиток індивідуума; інтересом молоді до політичного життя, обсягом і широтою знань та суджень про політику, бажанням обговорювати політику. Більш високий рівень освіти асоціюється зі зростанням віри у можливість участі в житті суспільства і зі зміцненням почуття впевненості в собі і віри в інших.

     Соціалізація відбувається по-різному в сім'ях, які належать до різних верств суспільства. З поліпшенням становища в суспільстві посилюється інтерес сім'ї (і відповідно дітей) до політики. Національні меншості, як правило, відчувають менше довір'я до політики держави і менш упевнені в своїх можливостях як-небудь вплинути на неї. Сімейні відносини — також важливий фактор політичної соціалізації: стабільна, спокійна обстановка в сім'ї позитивно впливає на моральний розвиток майбутніх громадян, у той час коли сім'я, що розпадається, породжує, як правило, майбутніх "відчуженців" суспільства, які поступово перетворюються в антисоціальні елементи. Так, сьогодні без сім'ї менше проблем, ще менше їх без дітей. Але це не аргумент. Історія, філософія, соціологія і психологія переконливо доводять, що сім'я була і залишилася неминущою цінністю суспільства. Без сім'ї воно також може існувати. Але яке — нелюдське, жорстоке.

     Значну роль у громадянській  соціалізації відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування громадянських цінностей, створюють відповідний соціально-політичний клімат. Виділяються п'ять елементів масової ко¬мунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом?

      У недемократичних державах телебачення,  радіо, преса перебувають у  власності держави і під її  пильним контролем. Незважаючи  на демократичні зміни, діяльність засобів масової інформації в нашому суспільстві змінюється дуже поволі. Це наслідок того, що суспільство втратило вектор руху. Щоб виправити становище, потрібно створити зовсім нову "мову" засобів масової інформації. Головне їх завдання сьогодні — захист нових, демократичних сил.