Шпаргалка по "Психологии"

Прикладами високого рівня  розвитку як загальних, так і спеціальних  здібностей є Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, М. В. Ломоносов та ін.

Учбові здібності проявляються як швидке і якісне засвоєння знань, вироблення вмінь, однак не передбачають оригінальності продуктів діяльності.

Творчі - виявляються через створення людиною нестандартних, оригінальних продуктів діяльності.

Для досягнення рівня творчих здібностей людина спочатку виробляє учбові здібності.

Розрізняють також теоретичні й  практичні здібності.

Теоретичні - пов'язані з функціонуванням у людини теоретичного, абстрактного мислення. Люди, які володіють цими здібностями, схильні до наукової діяльності.

Практичні здібності передбачають наявність і переважання в діяльності практичного, наочно-дійового мислення. Люди з практичними здібностями віддають перевагу практичним справам у сферах виробництва, торгівлі, підприємницької діяльності тощо.

47. Рівні розвитку здібностей

Рівні розвитку здібностей: здатність, обдарованість, талант, геніальність

У літературі виділяють декілька рівнів здібностей : здібності, як такі, обдарованість, талант, геніальність. Під обдарованістю  в літературі розуміють такий  стан індивідуальних психологічних  ресурсів, який забезпечує можливість творчої діяльності, тобто діяльності, пов'язаній із створенням суб'єктивно  і об'єктивно нових ідей, використанням  нестандартних підходів в розробці проблем, уміння знаходити найбільш перспективні рішення в тій або  іншій предметній області, відкритість  будь-яким інноваціям. Саме слово "обдарований", викликає досить суперечливе відношення. Уява підказує образ цікавої, яскравої, талановитої людини і на противагу - звичайного, бездарного, із стандартним  розвитком і стандартним життям.

Усі діти талановиті. У кожного  свій особливий дар, величезний потенціал, дивна сила, яка примушує їх, рости  і розвиватися. З якою завзятістю і відвагою дитина робить свої перші  кроки, йде, падає, знову встає. Він  активно освоює навколишній світ, прагне якнайповніше реалізувати себе. Ця універсальна здатність властива усім дітям незалежно від конкретних здібностей і рівня розвитку. Якщо все ж наполягати на так званому  терміні "обдаровані діти", то серед  них є ті, хто досить рано виявляє  свої яскраві здібності, і ті, хто  може виявити досить пізно впродовж життя, такі здібності можуть виявитися  прихованими (чи непоміченими) в дитинстві  і проявитися набагато пізніше. До останніх, наприклад, відноситься Альберт  Ейнштейн, який в дитинстві зовсім не вважався обдарованим, а надалі виявився генієм. Цікаве його питання, як він  примудрився відкрити теорію відносності : "В дитинстві, я дуже повільно розвивався, тому ті питання, на які  діти отримали готову, авторитетну  відповідь від дорослих, в моїй голові виникли набагато пізніше, і  мені довелося шукати відповідь на них самому".

Більшість фахівців підтверджують, що основною характеристикою потенціалу людини є не видатний інтелект, а  внутрішній мотив, рушійний людиною. Часто  люди, що не мають видатних здібностями, долаючи власні обмеження, цілеспрямовано вирішальні важливу саме для них  завдання, виявляються продуктивніші, ніж здатні, але менш зацікавлені. В зв'язку з цим досить складно  відповісти батькам на прохання профорієнтації або шкільної спеціалізації дитини. Далеко не завжди той вид діяльності, в якій людина найбільш обдарована, співпадає його інтересами, внутрішнім мотивом. Найчастіше проявляється музична  і художня обдарованість. Розрізняють  загальну і приватну обдарованість. Прикладами усебічно обдарованої людини є М.В. Ломоносов і Леонардо да Вінчі. Останній мав не лише художні таланти, але і науковими, причому реалізовував їх в самих різних галузях науки і життя. Ознаки обдарованості проявляються досить рано і є запорукою майбутніх успіхів. Багато з них можна помітити в звичайному житті, не прибігаючи до спеціальних тестам. Талантом називають таку сукупність здібностей, яка дозволяє отримувати продукт діяльності, що відрізняється оригінальністю і новизною, вищою досконалістю і громадською значущістю. Геніальність - вищий ступінь розвитку таланту, що дозволяє здійснювати принципові зрушення, в тій або іншій сфері творчості, "створювати епоху". Як і здібності, геніальність може бути природженою "геній від бога" (В. Моцарт, Рафаель, А.С.Пушкин), так і придбане "геній від себе" (Демосфен, Ломоносов, Вагнер, Ньютон, В. Скотт).

48. Характер. Загальне поняття  про характер.

Характер (від грец. характер - риса, відбиток) - це сукупність відносно сталих психологічних рис людини, які виявляються в різноманітних сферах її духовного життя і діяльності. Кожній людині властиві притаманні лише їй риси характеру, наприклад чесність, дисциплінованість, принциповість, мужність та інші.

Важливе значення у визначенні характеру  має ставлення людини до праці, своєї  справи, до інших людей, до себе. Людина не є тим, що вона говорить про себе, або ж інші говорять про неї. Оцінити  людину можна насамперед за тим, що вона робить і як вона це робить, тобто  за її ставленням до роботи. У процесі  виконання роботи виявляються різноманітні риси характеру: ініціативність, наполегливість, працелюбність (або лінощі), прагнення  до подолання труднощів (або страх  перед труднощами), сумлінність, акуратність  тощо.

Ставлення до інших людей виявляється  у міжособистісних стосунках  і залежить від обставин і оцінювання вчинків як позитивних, так і негативних. За характером взаємостосунків люди бувають щирими (нещирими), відкритими (або замкнутими), відвертими (або  потайливими), чуйними (нечуйними), доброзичливими (недоброзичливими), довірливими (недовірливими), похмурими, ввічливими.

Ставлення людини до самої себе залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Вони теж  мають різні прояви: позитивні  й негативні. Розрізняють такі риси характеру: почуття власної гідності, скромність (або самовпевненість), образливість, егоцентризм (тобто постійна зосередженість на собі та своїх переживаннях), егоїзм тощо.

49. Структура характеру.

Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є  цілісним утворенням, що характеризує людське "Я" як єдність. Розуміння  характеру як єдності його рис  не виключає виокремлення в ньому  деяких ланцюгів з метою глибшого пізнання його сутності. І. П. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, обстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів.

Якщо ви аналізуєте людину, — писав  він, - ви повинні сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати  як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Отже, без визначення окремих рис  нічого не розбереш. Але якщо окремі риси уявити відокремлено, не розглядаючи  їх у взаємозв'язку, то характеру  людини, звичайно, визначити не можна.

Потрібно брати систему рис  і в цій системі аналізувати, які риси вирізняються передусім, а  які ледве виявляються, вуалюються.

Визначити структуру характеру  означає виокремити в ньому головні  компоненти, без яких цілісність характеру  уявити не можна.

У структурі характеру потрібно виокремлювати зміст і форму. Зміст характеру особистості  визначають суспільні умови життя  та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються.

Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, в яких перебуває людина, і від властивостей її характеру, особливо від темпераменту.

50. Спілкування. Загальна  характеристика.

Спілкування є потреба  людини як соціальної, розумної істоти, як носія свідомості. Спілкування  властиве всім живим істотам, але  на рівні людини воно набуває найдосконаліших  форм – стає усвідомленим і оформленим мовою. Спілкування – форма взаємодії  людини з іншими людьми як членами  суспільства, в спілкуванні реалізуються соціальні відносини людей. Спілкування  – взаємодія людей, взаємне пізнання і обмін інформацією за допомогою  різних засобів комунікації в  цілях встановлення взаємин.

Виділяють такі цілі спілкування:

• контактну – встановлення контакту як стани обопільної готовності до прийому і передачі повідомлення і підтримки взаємозв'язку у формі постійного взаємоорієнтування;
• інформаційну – обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями і т.п.;
• спонукальну – стимуляція активності партнера по спілкуванню, що направляє його на виконання тих або інших дій;
• координаційну – взаємне орієнтування і узгодження дій при організації спільної діяльності;
• розуміння – розуміння сенсу повідомлення, намірів, установок, переживань партнерів по спілкуванню;
• емотивну – збудження в партнерах по спілкуванню потрібних емоційних переживань (обмін емоціями); зміна власних переживань і станів;
• встановлення відносин – усвідомлення свого місця в системі ділових, міжособистісних і інших зв'язків співтовариства;
• вплив – зміна стану партнера, його поведінки, потреб, намірів, рішень, думок і так далі.

51. Спілкування. Засоби спілкування.

Спілкування – взаємодія  людей, взаємне пізнання і обмін  інформацією за допомогою різних засобів комунікації в цілях  встановлення взаємин.

Спілкування людини підтримується  певними засобами. Свої почуття, думки  людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому  об´єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об´єктивний. Такими засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла).

Вербальні засоби спілкування

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову найбільш універсальний засіб людського  спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння  в процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання  може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей", тобто коли реципієнт стане  комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив  зміст інформації.

Спілкування вербальними засобами є не що інше як використання живого слова в передачі інформації. Лише людині притаманно вербалізувати свої почуття, емоції, поведінку через слово, що доводить її до найвищого ступеня розвитку порівняно з іншими представниками тваринного світу. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

52. Мова та мовлення.

• мова — це сукупність одиниць мови, або мовних засобів: слів, словосполучень, речень; за допомогою мови люди спілкуються, обміню¬ються інформацією;
• мовлення — це спілкування засобами мови, це мова в дії;
• мовлення є мовленнєвою діяльністю; структурні компоненти мовленнєвої діяльності: мотив, мета, зміст, мовленнєві дії (акти), результат, контроль (насамперед самоконтроль);

Мова -- система одиниць спілкування  і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова -- це інвентар (словник) і граматика, які існують  у потенції, в можливості.

Мовлення -- конкретно застосована  мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий  акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої  людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе  це -- різне використання можливостей  мови.

Для того щоб краще зрозуміти  різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила  шахової гри -- мова; конкретне розігрування шахової партії -- мовлення.