Термінології в документознавстві

Названий період позначився поступовим спадом природного процесу творення й унормування української наукової термінології. Національна термінологія, як уже зазначалося, починає розвиватися  в напрямку мінімального розходження  з російською, про що свідчать як лексикографічні джерела і вимоги вищої атестаційної комісії (ВАК) СРСР згідно з якими дисертації з україністики перекладали на російську мову, збільшення в школах годин російської мови, поділ класів на дві частини, переведення в 70-х роках на російську мову всіх спеціальних наукових журналів АН УРСР з природничих і технічних наук. Негативно впливала на процес становлення терміносистем і значна кількість запозичень (особливо з російської мови).

Другий етап – 90-ті роки ХХ – початок  ХХІ ст. ознаменувався «термінологічним вибухом», обумовленим тими змінами, що відбулися в науці, техніці, суспільно-політичному житті країни. Все це сприяло новому погляду на проблеми термінології. За розбудову національної термінології беруться лінгвісти, фахівці різних галузей знань.

Такий посилений інтерес до проблем  наукової термінології обумовлений  практичними потребами: забезпечити  державотворення, навчальний процес, пресу, видавництва, радіо, телебачення нормативною, кодифікованою термінологією.

Із становленням України як суверенної держави, конституційне закріплення  за українською мовою статусу  державної, проблема національної термінології набуває глобального значення. Історія  еволюції української науки засвідчує  неослабну увагу до проблем термінології не тільки наукової еліти, а й широких кіл освічених людей.

Науково-технічний прогрес сприяє не лише бурхливому розвиткові науки  і техніки, а й вносить істотні зміни в лінгвістичну модель світу. Кількісні та якісні зміни, що відбулися в науці і техніці, сприяли появі нових терміносистем і поповненню старих термінами-неологізмами [5]. Всі названі зміни зумовлюють до перегляду, систематизації та кодифікації наявної в мові термінології.

Стрімкий розвиток суспільства зумовлює динаміку розвитку мовної системи. Помітне місце у словесному представленні ідеологічних концепцій належить суспільно-політичній лексиці і суспільно-політичній термінології. Термінологічний фонд української мови зазнає постійних змін: з’являються нові терміни на позначення суспільно-політичних подій у суспільстві.

Бурхливий потік нових слів і  значень потребує систематизації, уніфікації та кодифікації. Велику роль у цьому  процесі відіграють галузеві словники, над створенням яких сьогодні працює практично вся Україна. Упродовж 1990–2009 рр. в Україні, за неповними підрахунками, вийшло понад 600 термінологічних словників із найрізноманітніших галузей знань. Звичайно, що далеко не всі видані словники у повному розумінні слова словниками назвати не можна, багато з них видаються для внутрішніх потреб установ, навчальних закладів.

Новим напрямком роботи в галузі термінології є створення в Україні  власних державних стандартів на терміни та визначення (ДСТУ), які  стають основою для розроблення  стандартів на технічні умови, продукцію, методи випробувань тощо. Як науково-технічний документ стандарт становить комплекс норм, правил, вимог щодо об’єкта стандартизації. Оскільки українські державні стандарти створюються в Україні вперше, у розробників ДСТУ різних галузей знань, особливо технічного профілю, виникло чимало труднощів, спричинених перш за все невпорядкованістю термінології з одного боку, а з іншого – слабке володіння українською мовою, а звідси і незнання української наукової термінології, що є наслідком багаторічної мовної політики держави.

Важлива роль у розбудові наукової термінології належить вищим навчальним закладам, які перейшли на державну мову викладання.

Для утвердження української мови в офіційно-діловій, науковій та професійній  сферах у вищих навчальних закладах запроваджені програмні курси фахової  мови (фахова мова медика, правника та ін.), української ділової мови, спецкурси  з наукової термінології, культури фахового мовлення тощо. Наукова термінологія є важливим складником фахової освіти, цьому сприяють україномовні підручники, навчальні посібники, покликані забезпечити комплексне знання термінології обраного фаху, допомогти зорієнтуватися в змінах, що сталися за останні роки в термінології. Досконала кодифікована термінологія є запорукою якості викладання.

Основи лінгвістичної та термінологічної  підготовки фахівців репрезентовані в навчальних посібниках А. С. Токарської, І. М. Кочан «Культура фахового мовлення правника», Н. В. Артикуци «Мова права і юридична термінологія», Н. В. Місник «Фахова мова медика», О. В. Бондарець та ін. «Посібник з хімічного термінознавства», Л. А. Васенко, В. В. Дубічинського та ін. «Прикладне термінознавство», О. Г. Михайлової, А. А. Сидоренко, В. Ф. Сухопари «Українська наукова термінологія» М. Комова «Українська документохнавча термінологія» та ряд інших.

Оскільки українська термінологія впродовж десятиліть перебувала на периферійних позиціях, виникла потреба проблеми термінології винести на всенародне обговорення на наукових конференціях, симпозіумах. Починаючи з 90-х років ХХ ст. до сьогодні було проведено кілька десятків конференцій з виданням їхніх матеріалів: «Науково-технічне слово», Бюлетень Технічного комітету стандартизації термінології Держстандарту та Міносвіти України (Львів, 1992–1996), «Проблеми української термінології» Вісник Державного університету «Львівська політехніка» (Львів, 2000, 2002, 2004, 2006, 2008) та 8 випусків збірників наукових праць «Українська термінологія і сучасність», виданих Комітетом наукової термінології НАН України разом з Інститутом української мови НАН України, Державним навчальним закладом «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» (відповідальний редактор, проф. Л. О. Симоненко).

На конференціях порушувалися питання, пов’язані з природою терміна  і термінології, проблемами формування як окремих терміносистем, так і  української науково-технічної термінології загалом, її систематизації, уніфікації та стандартизації; співвідношення національного й інтернаціонального в сучасних терміносистемах; термінографічні проблеми; роль термінології в навчальному процесі; історія, стан та перспективи розвитку української термінології та термінографії та ряд інших проблем.

Розділ 2. Аналіз проблеми термінології вітчизняної документології

2.1 Проблема понять та розвитку термінології в документознавстві у наукових працях українських дослідників

Досліджуючи положення міжнародних стандартів, інші нормативні документи та наукові доробки з керування документацією за кордоном, І.Є. Антоненко умовно групує терміни у сім основних категорій [1]. До першої належать базові поняття, а саме: інформація, документована інформація, документ, службовий документ, інформаційна система, доступ, дані, документування, інформаційний менеджмент, службова особа, що керує документацією. До другої категорії належать терміни, об’єднані за видами інформації та її носіїв: оригінал, копія, проект, диск, дискета тощо. Установи, що здійснюють інформаційну та документальну діяльність, їхня документація, підрозділи формують третю категорію понять: відомчі архіви, поточний документ, напівактивний документ, документи, що вже не мають практичної цінності, документи урядових установ, центр документації, канцелярія, загальний відділ. До четвертої категорії термінів дослідниця відносить процеси керування документацією та їхні засоби: експертиза цінності документа, перелік документів зі строками зберігання, передавання документів до архіву та вилучення їх для знищення, класифікація, тезаурус, збереження та інші. Терміни використання інформації, доступність документа, відкритий доступ, закритий доступ становлять п’яту категорію, що позначає характеристики та процеси користування документами. Поняття стосовно забезпечення збереженості документів віднесено до шостої категорії термінів. Остання категорія об’єднує поняття щодо правових аспектів роботи з документом та інформаційної діяльності (документи державних установ, сертифікація документів, завірена копія, право конфіденційності та доступу до інформації, захист даних, дата доступу тощо). Цікавість викликає аналіз термінів та понять, що раніше не траплялися у вітчизняній практиці. Дослідниця подає іншомовні відповідники поняття керування документацією, характеризує радянський термін організація роботи з документами, співвідносить англо-американські поняття records management (керування документацією) та recordkeeping (зберігання документації), document life cycle (життєвий цикл документа) та document life continuum (життєвий континуум документа).

В останніх наукових студіях В.В. Бездрабко  представляє ґрунтовну історіографію  термінології загального та спеціального документознавства [2]. В монографії авторки безпосередню цінність для  нашої публікації становить репрезентація  переліку понять введених до термінології управлінського документознавства. Дослідниця висловлює зауваження стосовно “необхідності  подолання в теорії діловодства  механічного калькування, часто  необґрунтованості іншомовного  запозичення чи залучення термінів, а особливо їхніх тлумачень, без  урахування вітчизняної традиції вживання”. У огляді авторського навчального  посібника “Управлінське документознавство” (2006 р.) зазначено факт проведення порівняння змісту, структури, важливості понять, що позначають сфери практичної діяльності та наукові дисципліни: діловодство, документаційне забезпечення управління, документознавство, управлінське документознавство, керування/управління документацією.

Серед документознавчих розробок проблеми організації понятійного  апарату діловодства в Україні  слід відзначити дослідження О.М. Загорецької [12]. Термінологічні стандарти в галузі документаційного забезпечення управління розглянуто за хронологічним принципом: від радянського загальносоюзного ГОСТ 16487-70 до українського національного ДСТУ 2732:2004. Стосовно наповнення ГОСТ 16487-70 зауважено, що у стандарті відсутні визначення “технологічних” термінів. Критично проаналізовано зміст основного терміна діловодства, яким є документ – “засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини [13]”. Автор класифікує таке визначення документа як загальнонаукове, що не враховує специфіку діловодства. Подано характеристику визначень із затвердженого Головархівом СРСР документа – “Державна система документаційного забезпечення управління”. Під документаційним забезпеченням управління в ДСДЗУ розумілася “діяльність, що охоплює організацію документування та управління документацією в процесі реалізації функцій установи, організації та підприємства”, а під управлінням документацією – “організація роботи з документами [13]”. Докладно розглянуті основні терміни (діловодство, документування управлінської інформації, організація роботи зі службовими документами в установі, документ, службовий документ, документообіг, документаційний фонд, Національний архівний фонд, управлінська документація тощо), представлені у ДСТУ 2732-94 та його оновленій та доповненій новими термінами (справочинство) версії 2004 р.

Важко переоцінити  внесок С.Г. Кулешова у розвиток термінології документаційного забезпечення управління. Дослідник є автором першого  в Україні навчального посібника  з управлінського документознавства [16], розробником термінологічного стандарту ДСТУ 2732:2004 [6]. Для позначення продуктів та процесів документаційного забезпечення управління вчений виокремив терміни: управлінський документ, документування управлінської інформації (в установі), документація, документаційний фонд, управлінська документація, управління документацією. Представляючи класифікації управлінської документації за функціями, напрямами та питаннями діяльності установи, організації, підприємства, видами документів, місцем створення, термінами їхнього зберігання, автор розкриває обсяг спеціальних понять, пояснює доцільність їхнього використання, наводячи власні коментарі та посилання на нормативні документи.

Важливим  етапом у розвитку поняттєвого наповнення теорії документознавства є формування концепції М.С. Слободяника, в якій враховується комунікативна спрямованість  та динамічність функціонування документа як центрального елементу документної інфраструктури суспільства [26]. Серед окреслених ним спеціальних дисциплін науки привертає увагу визначення предмета управлінського документознавства – це “управлінський документ як база інформаційної підтримки теорії та практики менеджменту [26, 28]”. Однією з основних проблем управлінського документознавства визначено обґрунтування сутності, структури і функцій управлінського документа та визначення закономірностей його функціонування у документній інфраструктурі суспільства [26, 28]. М.С.Слободяник обґрунтовує доцільність застосування системного підходу у дослідженні документаційного забезпечення управління.

2.2. Аналіз нормативних  документів, щодо розуміння термінології  у галузі документаційного забезпечення

Далі  розглянемо нормативні документи, що мають  встановлювати єдине розуміння  термінології у галузі документаційного забезпечення управління.

Закон України  “Про інформацію” дає тлумачення понять, що є актуальними для документаційного менеджменту підприємств, наприклад, документ, первинний документ, вторинний документ, режим доступу до інформації [21]. Наведені в нормативному акті визначення не співпадають із тлумаченням цих термінів у розглянутих національних стандартах, що можна пояснити більш ширшою сферою застосування Закону, порівняно з ДСТУ.

Окреме  значення для дослідження діловодної термінології має Закон України  “Про Національний архівний фонд та архівні  установи” [22]. В Законі подано визначення терміна діловодство, яке за змістом є тотожним з визначенням у чинному ДСТУ 2732:2004 [6]. Термін номенклатура справ за повнотою визначення поступається версії в зазначеному стандарті. Виключення такої характеристики переліку справ як проіндексованість фактично позбавляє номенклатуру справ однієї з найголовніших ознак цього управлінського документа.

Терміни електронний документ, електронний підпис, електронний документообіг знаходимо в Законі України “Про електронні документи та електронний документообіг” [14]. Зазначимо, що з названих понять стандартизованим є лише перше, яке кардинально відрізняється від визначення електронного документа у ДСТУ 2732:2004.

Закон України  “Про електронний цифровий підпис”  регламентує важливі для дослідження  терміни: електронний підпис, електронний цифровий підпис, засіб електронного цифрового підпису [19]. Цікавою є проблема доцільності дублювання терміна електронний підпис та надання йому різних визначень у цьому та вищерозглянутому законах.