Еволюція політичних відносин Україна-Європейський Союз

З іншого боку, українці так і не дочекалися озвучування чітких термінів підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом[36].

Глава Адміністрації  Президента Сергій Льовочкін переконаний, що підписання Угоди про асоціацію  з ЄС відбудеться в 2012 році. У свою чергу, глава Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу підкреслив, що під час підписання договору про асоціацію Європейський союз, перш за все, буде враховувати те, як в Україні реалізовуються принципи демократії, права і свободи людини.

Ось як в  опозиції прокоментували підсумки саміту Україна-ЄС:

"Ми вдячні  Євросоюзу за те, що вони не  закривають двері перед Україною  в прагненні українського народу  до євроінтеграції. Головне, що  в Європі відрізняють режим  Януковича і інтереси України", - сказав після зустрічі опозиційних  українських сил з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу перший заступник голови партії Батьківщина Олександр Турчинов.

Він підкреслив, що завершення переговорів свідчить про те, що "м'яч на стороні української  влади" і влада може сформувати фундамент, який необхідний для європейської інтеграції. "Тоді в України будуть реальні європейські перспективи", - зазначив Турчинов.

У свою чергу, лідер  Фронту змін Арсеній Яценюк підкреслив, що заяву про завершення переговорів про асоціацію було зроблено "не для президента Януковича, а для українського народу". "Що стосується подальших дій щодо підписання і ратифікації цієї угоди - звичайно, це залежить від того, чи зробить діюча адміністрація висновки з попередніх двох років своєї неконституційною діяльності", - сказав він.

При цьому Яценюк також висловив своє переконання в тому, що Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом буде підписана і ратифікована вже новим складом українського парламенту[37].

Голова комітету Верховної ради з європейської інтеграції та співголова комісії з міжпарламентського співробітництва України та Європейського союзу Борис Тарасюк зазначив, що "парафування - це технічна процедура і багато чого буде залежати від української влади, її дій, чи почує вона меседжі станом підписання і ратифікації угоди ".

Він також підкреслив, що питання підписання і ратифікації угоди буде залежить від того, "чи змінить влада свою поведінку".

         Крім того, Турчинов зазначив, що справа Тимошенко для ЄС стала лакмусовим папірцем того, що відбувається в Україні. "Головне, що ми почули від керівництва Євросоюзу, - що в Європі поважають і цінують Україна, чекають Україну - тобто, двері відкриті. Єдине, що потребує Європа - це повернення до європейських стандартів", - сказав він.

         У цьому контексті заступник глави Батьківщини підкреслив, що одним з ключових моментів повернення України до демократичних стандартів, за словами керівництва ЄС, є припинення переслідування представників опозиції в Україні. "Повернення України до правових стандартів ... У першу чергу, Тимошенко - це як раз той показник, на який дивиться Європа", - зазначив Турчинов.

Заступник голови партії Батьківщина Григорій Немиря зазначив, що однією з умов проведення демократичних виборів в Україні  є участь в них представників  української опозиції - екс-прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко та екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка - що є неможливим через їх кримінального переслідування[38].

Тож можна зробити  такий висновок, що ситуація залишається  підвішеною: сторони говорять, що хочуть просуватися далі і навіть просуваються, але реальних результатів поки не видно. Європа зосередилася на своїх проблемах, адже вона сама перебуває на грані виходу з союзу кількох країн через незгоду з політикою центрального уряду. Одночасно Україна більше думає про знижку на газ і те, як побороти своїх політичних опонентів усередині країни, а не про просування до Європи.

Зараз виникає  цікава тенденція, коли саміти на високому рівні України та країн ЄС при  щедрих обіцянках закінчуються безрезультатно. Сторони постійно говорять одне і теж: Європа - що процес проти Тимошенко політичний, Київ - що не може втручатися у справи судів. На цьому всі підписують фінальне комюніке, і зустріч закінчується. Так було восени 2011 року на саміті Східного партнерства в Варшаві. Так трапилося і 19 грудня в Києві. Документи та обіцянки є, але результатів немає.

Проекти «Північний потік» та «Південний потік»

У російсько-українських газових переговорах останнім часом проекти обхідних газопроводів — «Північного потоку» і насамперед «Південного потоку» — є, на думку російської сторони, головними аргументами тиску на Україну. Основний сенс загрози простий: мовляв, запуск цих двох газопроводів на повну потужність з пропускною здатністю, що приблизно дорівнює докризовим обсягам транзиту російського газу через Україну (55+63=118 млрд. кубометрів на рік), залишить нашу країну практично без транзиту. Тому Україна має віддати за зниження ціни на газ (або продати за символічну суму) всю або основну частину своєї газотранспортної системи[39].

Проаналізуємо, наскільки сильними є аргументи росіян при детальному розгляді навіть на тлі пуску першої черги «Північного потоку», остаточного продажу Білоруссю своєї ГТС російському «Газпрому» і позиції Євросоюзу стосовно «Південного потоку» і газотранзитної ситуації загалом.

Головну загрозу  транзиту через Україну становить  саме «Південний потік». А його доля залежить, у свою чергу, від твердості  позиції в контролі над дотриманням  власного законодавства Європейською комісією, яка перебуває під прессингом, як окремих лідерів провідних держав Євросоюзу, так і транснаціональних енергетичних концернів і, звичайно ж, Росії[40].

Помпезний пуск першої нитки «Північного потоку»  анітрохи не налякав Україну. Більшість  українців проігнорували настільки  далекий від них газопровід. Однак експерти швидко вичленували з новинарних стрічок цифру — 22 млрд. кубометрів для новоукладених контрактів «Газпрому». Простим відніманням цього обсягу від максимальної пропускної здатності трубопроводу в 27,5 млрд. кубометрів одержуємо 5,5 млрд. кубометрів — це теоретично можливий обсяг газу, на який може бути зменшено український транзит.

Це зовсім не 20 млрд. кубометрів (як казав В.Путін). І далеко не факт, що пуск навіть другої нитки «Північного потоку» позбавить  Україну цих транзитних обсягів. Хоча, зважаючи на те, що друга нитка «Північного потоку» будується, загроза для українського транзиту більш ніж реальна. На її масштаби вплине чимало чинників[41].

Знижуватимуть загрозу такі чинники: поглиблення  кризи в єврозоні; зростання цін  на нафту, а отже, і на газ; збільшення обсягів імпорту зрідженого газу; початок промислового видобутку сланцевого газу в Європі; підписання додаткових контрактів тощо.

На посилення  загрози гратимуть: поступливість  «Газпрому» у цінах на газ для  європейських споживачів; будівництво електростанцій, які працюють на газі, замість виведених з експлуатації АЕС тощо.

Разом з тим  у напрямку на північ Європи з боку Росії буде створений надлишок (профіцит) транспортних потужностей (пропускна здатність «Белтрансгазу», газомагістралі Ямал—Європа і «Північного потоку» перевищить 100 млрд. кубометрів), які не повною мірою забезпечені відводами і розв’язками. Більш того, для перекидання обсягів газу з української території необхідно переписати більшість контрактів по всій Європі, у т.ч. і з Україною, що не так просто зробити[42].

Загалом виходу «Північного потоку» на повну  потужність можна очікувати у 2015 році. І тільки тоді можна буде оцінити масштаби переформатування газопостачання Європи.

«Північний  потік» розділив Європу, оскільки реалізується всупереч волі Польщі і країн Балтії, інтереси яких не були враховані. І тільки завдяки вазі Німеччини в Євросоюзі вдалося «протиснути» у 2000-му рішення Єврокомісії про внесення цього проекту до списку Транс’європейських мереж ЄС.

Дуже важливу роль відіграли і особисті стосунки тодішнього канцлера ФРН Г.Шредера та президента РФ В.Путіна.

Безумовно, не обійшлося  і без Франції. Газова вісь Париж—Берлін—Москва  існує і сьогодні, і свідчення  цього — будівництво «політичного»  газопроводу «Північний потік» і спроба «протиснути» «Південний потік».

25 листопада  2011 року в Москві у присутності  президентів і прем’єр-міністрів  Росії та Білорусі «Газпром»  і «Белтрансгаз» підписали контракти  на поставку газу в Республіку  Білорусь (РБ) і його транспортування через територію республіки у 2012—2014 роках. Крім того, «Газпром» і Держкомітет з майна РБ підписали договір купівлі-продажу решти 50% акцій «Белтрансгазу» за таку саму суму, що й попередні 50% (продані 2007 року), — за 2,5 млрд. дол.

Згідно з  підписаним контрактом ціну газу для РБ у 2012-му зафіксовано на рівні 165,5 дол. за 1000 кубометрів.

Цінність нового придбання для Росії сьогодні полягає лише в реалізації частини  застарілого плану В.Путіна щодо порятунку від країн-«паразитів» (тобто транзитерів) і «наочності» прикладу для України.

Зрозуміло, що Україна  — не Білорусь (і тим більше не союзна РФ Білорусія), і таких знижок, як Мінськ, Київ не одержить. Очевидно, що навіть за знижку в ціні газу в  «сотку баксів» на три роки немає  ніякого сенсу віддавати навіть частину української ГТС. Навіть на «інтеграційний пряник» це не схоже. Навіщо ж на це «купуватися»?

 Порівняно з газопроводом «Північний потік», який частково забезпечений сировинною базою (Південно-Руське родовище), «Південний потік» передбачає перекидання з українського напрямку 63 млрд. кубометрів газу. Саме цей проект прямо загрожує Україні втратою більш як 50% обсягів транзиту[43].

З цього виходить, що сьогодні Україна стала вже не мостом між ЄС і Росією, а швидше паромом, який ніяк не причалить до якогось берега. Європа не дає грошей на модернізацію української ГТС, бо Україна не завершила ні реформ у газовому секторі, ні переговорів з Росією у цій же сфері. Своєю чергою, реформи не закінчені, оскільки не вироблено економічного механізму співробітництва з РФ і ЄС на основі тієї ж таки ГТС. З іншого боку, український бюджет порожній не в останню чергу через низькі ціни на газ усередині України (населення, бюджетники, теплокомуненерго). Ціни на газ не підвищують через майбутні парламентські вибори. МВФ не дає грошей Україні через непідвищення цін на газ. І так далі — замкнуте коло.

Майбутнє транзиту газу через українську територію, та й загалом структура газового сектора України значною мірою  залежать від підтримки Європейського  Союзу. Якщо будуть застосовуватися подвійні стандарти і винятки стосовно «Газпрому», то останній може перетворити газовий трикутник ЄС—Україна—Росія на пряму лінію, схожу на російську трубу.

Переговірний  процес Україна—РФ уже перетворився на диктат російської сторони, у т.ч. і через відсутність підтримки ЄС у питаннях як модернізації ГТС, так і заморожування «Південного потоку». У результаті жодному українському президенту так і не вдалося «розмотати клубок» газових проблем. Ідеї щодо виходу з «газового застою» пропонують усі, але головний меседж все-таки дає старий анекдот: «Ідея, ідея!

І де я перебуваю?». Інакше кажучи, Україні спочатку необхідно  чітко визначитися (географічно): Україна  — це Європа чи Азія. А для розв’язання  газових проблем рецепти давно  написані. 

Трикутник «ЄС–Україна–Росія» і майбутнє Східної Європи

          «Східне партнерство» - програма, яка була прийнята в 2009 році Європейським Союзом як складова частина здійснюваної з 2004 року Європейської політики сусідства і адресована шести пострадянським державам: Азербайджану. Вірменії, Білорусії, Грузії, Молдові і Україні - на зорі свого народження афішувалася як прорив у відносинах Євросоюзу з своїми східними сусідами. Однак, очевидний провал саміту Україна - ЄС, який відбувся 19 грудня 2011 року в Києві, явно поставив під питання її подальші перспективи[44].

По-перше, тому, що Україна, безумовно, розглядалася як основний об'єкт «Східного партнерства», його безумовний лідер, якщо вже не локомотив. По-друге, головним змістом  «Східного партнерства є саме політична асоціація та економічна інтеграція, але навіть парафувати відповідні угоди в Києві не вийшло. А по-третє, саме 2011 багато політиків і експерти оцінювали як ключовий з точки зору подальшого розвитку програми.

Наприкінці  першої декади ХХІ століття відбулися події, які суттєво змінили політичну конструкцію європейського континенту. Перефразовуючи відомий вислів Раймона Арона, можна сказати, що з 2008 року світ існує в тіні фінансової кризи. Цей фон, безумовно, вплинув на поведінку основних геополітичних суб'єктів, які грають на полі Східної Європи - це США, Європейський Союз і Росія.

Загальним рефреном для цієї гри залишається відзначивша своє сторіччя знаменита формула Джона Маккіндера «Той, хто править Східною Європою - панує над Хартлендом, той, хто править Хартлендом - панує над Світовим островом, той, хто править над Світовим островом - панує над світом» [45]. При цьому слід мати на увазі, що Східна Європа сприймається цими геополітичними суб'єктами не як самостійний актор, а лише як об'єкт свого впливу. Хоча сприйняття цього об'єкта у кожного з них різне. І на це сприйняття впливає цілий ряд факторів.

Геостратегія  США в цьому регіоні після  розвалу СРСР мала на меті перешкодити  відродженню Російської імперії. Україна  розглядається американським керівництвом як ключова ланка в східноєвропейській політиці. Слідуючи рецептами Бісмарка, Збігнев Бжезинський у своїй знаковій книзі «Велика шахівниця: верховенство Америки і її геостратегічні імперативи», написаної в 1997 році, вказував: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією »[46].