Еволюція політичних відносин Україна-Європейський Союз

Можна сказати, що квотний принцип розподілу  коштів «більше за ще більше» спочатку надихнув українське керівництво. «Безумовно, впровадження принципів диференціації і« більше за ще більше »свідчать про еволюцію концепції« Східного партнерства »- заявив Президент України Віктор Янукович у своєму виступі на пленарному засіданні, яке відбулося у Варшаві 29 вересня 2011 на саміті« Східного партнерства »[55]. Однак ці надії швидко розвіялися, причому як в однієї, так і в іншої сторони. Згаданий саміт Східного партнерства ЄС у Варшаві, був названий брюссельською новинною службою EurAktiv «дипломатичним фіаско» (Ніколя Саркозі саміт демонстративно проігнорував). 32 представники ЄС та його держави-членів засудили відсутність демократії, прав людини і верховенства закону в Білорусі. Вони явно чекали, що їх східні партнери України, Вірменія, Азербайджан, Грузія і Молдова продемонструють солідарність з Європою по відношенню до режиму в Мінську. Замість цього, вони продемонстрували солідарність один з одним: всі п'ять колишніх радянських республік відмовилися підписати підсумкове комюніке [56]. А опублікований у листопаді 2011 року пілотний проект Міжнародного фонду «Відродження», присвячений аналізу індексу європейської інтеграції країн «Східного партнерства», і зовсім показав, що Україна вже втратила позицію лідера в гонці за право бути фаворитом ЄС. Результати дослідження вказують на те, що Молдова досягла найбільших успіхів як у розвитку контактів з ЄС, так і у внутрішніх перетвореннях. Другий рядок зайняла Грузія, яка виявилася попереду України у внутрішніх перетвореннях, а також в інституційному забезпеченні європейської інтеграції. Україна, хоч і займає друге місце в сфері поглиблення контактів з ЄС, відстає від Молдови і Грузії в двох інших складових[57].

У цьому ключі  цілком передбачуваними виглядають і результати грудневого саміту Україна  – ЄС(19.12.2011). Замість підписання Угоди про асоціацію, в преамбулі якого українське керівництво наполегливо хотіло бачити хоча б натяк на перспективи членства в Євросоюзі, на київській зустрічі Президента України Віктора Януковича з Президентом Європейської Ради Германом ван Рампеєм та Президентом Європейської Комісії Жозе Мануелем Баррозу було прийнято лише обтічну спільну заяву . Характер документа відображає наступне його формулювання: «Лідери визнали, що Україна як європейська країна з європейською ідентичністю поділяє спільну історію та спільні цінності з країнами Європейського Союзу і визнали, що поступове зближення України та ЄС у політичній, економічній та правовій сферах сприятиме подальшому прогресу у відносинах ЄС - Україна. ЄС визнав європейські устремління України і вітає її європейський вибір »[58]. Ну чим не «золота морквина»?

Якими ж представляються  у світлі викладеного вище перспективи  «Східного партнерства» та участі в  ньому України? І в даному випадку, як кажуть, «точка зору залежить від місця сидіння». Один з авторів програми міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вказує, що якби не було «Східного партнерства» і після «арабської весни» ЄС взагалі міг би забути про Східну Європу. Він оптимістично говорить про перспективи освітніх і культурних програм, про можливості кредитування малого та середнього бізнесу. Разом з тим, відповідаючи на головне питання, дає чітко зрозуміти, що в умовах кризи, що вибухнула в Європі на прийом в члени ЄС не тільки Україні, але і маленької Молдови ніхто розщедрюватися не збирається [59].

У звіті співвітчизників Сікорського з польського Інституту громадських справ (ISP) говориться, що кращим способом впливу ЄС на країни «Партнерства» може бути полегшення візового режиму. У цьому плані найдалі просунулася теж Україна, з якою прийнято двосторонній план переходу до скасування віз. Проблема в тому, що цей план занадто неконкретний. Після того, як Київ виконає умови першої частини договору (посилення контролю на кордоні з Росією і Білоруссю, введення паспортів нового типу), втілення в життя наступних змін можна буде відтягувати нескінченно. У свою чергу висновок дослідження Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) зводиться до того, що ЄС ще ніколи в своїй історії так відчутно не був присутній на пострадянському просторі, як зараз. Але він не здатний перекувати цю присутність в силу, тобто в реальний вплив на політику Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Грузії, Молдови і України. Він не здатний просувати в цих країнах не лише демократію, а й свої економічні інтереси. Автори звіту Ніку Попеску (Nicu Popescu) і Ендрю Вілсон (Andrew Wilson) показують, що у всіх країнах «Партнерства», за винятком Молдови, останнім часом відбулося посилення авторитарних тенденцій. Три держави - Білорусь. Вірменія і Азербайджан - взагалі не відповідають демократичним стандартам. Україна і Грузія більш демократичні, ніж інша частина регіону, але все ще далекі від демократії західного зразка[60].

Німецькі та французькі аналітики також висловлюють  своє розчарування проектом, стверджуючи, що Європа втрачає інтерес до «Східного  партнерства». А розмірковуючи про українські перспективи, Німецька газета «Deuche Welle» наводить думку Шнайдера-Детерса, відомого публіциста і колишнього голови представництва Фонду імені Фрідріха Еберта в Україні про те, що участь України у «Східному партнерстві» шкодить здійсненню її цілі вступу до ЄС [61].

Головний редактор журналу «Росія в глобальній політиці»  Федір Лук'янов стверджуючи, що «Східне  партнерство вже не небезпечно для  Росії, порівнює його з ГУАМ і пише:«  Нинішня розслабленість Росії - усвідомлення того факту, що з досить масштабного європейського починання нічого не вийшло. Наповнення в «Східному партнерстві» немає, і в найближчій перспективі не буде. Європейцям зараз явно не до того »[62].

У даному контексті є цікавою думка українського вченого Олександри Шаповалової. Вона вважає, що досягнення визначених цілей «Східного партнерства» можливе лише за умови дозволу ключового завдання ЄС - збалансування в своїй східній політиці двох напрямків - «Східного партнерства» і відносин з Росією [63].

Як висновок слід зазначити, що прийняття проекту «Східне партнерство» стало компромісом різних політичних акторів, кожен з яких бачив у ньому можливості для реалізації власних цілей. Європейські держави з різним ступенем зацікавленості розглядали «Східне партнерство» як інструмент «м'якої сили» для забезпечення свого впливу в регіоні і як «золоту морквину» для підтримки мотивації європейських устремлінь країн-партнерів без реальних перспектив членства в ЄС. Україна ж, беручи участь в програмі, сподівалася перетворити її для себе в своєрідну «дорожню карту» на шляху до бажаної євроінтеграції. Можна констатувати, що на сьогоднішній день надії сторін взаємно не виправдалися. І це підтвердили результати саміту Україна - ЄС 19 грудня 2011 року. Майбутні перспективи «Східного партнерства» досить туманні. Здається, що в сформованих умовах цей проект повинен бути перетворений в якийсь майданчик для консультацій та співробітництва у трикутнику ЄС - Східна Європа - Росія. Тільки при таких умовах Східна Європа (і в першу України як її основна частина) зможе нарешті перетворитися з пасивного об'єкта геополітики в її активний суб'єкт, з якогось лімітрофного - в ефективний загальноєвропейський форум.

Факти залишаються  фактами, але виходячи з даних положень, особосто я вважаю, що євроінтеграція України у нинішніх умовах є нереальною. Я насилу можу собі уявити, що в цих умовах Україна буде приєднуватися до Євросоюзу. Це абсолютно нереальні речі. Як стратегія, цей вибір, звичайно, можливий., але приєднання України до Митного союзу було б набагато вигідніше.

Та що вигідніше, повинна вже визначити, насамперед, наша влала: прагнути до єврозони або  використовувати наявні вже конкурентні  переваги, пов'язані з величезною кооперацією між цілими галузями економіки України та Росії. Використовувати  переваги в сфері єдиного транспорту, енергетиці, використовувати переваги ментального, культурологічного характеру, використовувати переваги відсутності мовних бар'єрів. Взагалі, це величезний пласт факторів, який, безумовно, забезпечував би більшу конкурентоспроможність української, та і російської, і всіх інших учасників Митного союзу економік.

Міркування, які  говорять, що потрібно рухатися в інший  бік, швидше носять такий політико-емоційний  характер. А якщо подивитися на реалії, то стане ясно, що вигод у Митному союзі більше.

           Митний союз РФ, Білорусі та Казахстану може інтегруватися в європейський простір.

Хто сказав, що Митний союз не повинен інтегруватися  в загальноєвропейський економічний  простір? Одне іншому не суперечить.

Висновки

"Витвір людського розуму на основі нечітко визначених географічних реалій" (Жан-Батіст Дюрозель), європейська цивілізація є результатом складної історичної взаємодії між різними народами, державами, цінностями, культурами та відповідно характеризується через категорії комплексності, еволюції, різноманітності, універсальності.

Географічно Європа схожа на незавершений трикутник  з огляду на відсутність чіткого  кордону з Азією. Натомість можна  виокремити її внутрішні геоісторичні поділи на римську й візантійську сфери впливу, зони турецького, австрійського, німецького чи російського панування. Старий Світ вирізняє динамічний історичний розвиток, у ході якого політичні, соціальні, економічні характеристики зазнавали істотних змін, особливо протягом переломних XV -XVI та XX століть. Європа стала місцем народження і втілення ідей демократії, права та свобод людини, але одночасно й носієм націоналізму, колоніалізму, комунізму та фашизму. У культурній площині важко привести до одного цивілізаційного знаменника латинський католицький Південь, протестантську Північ та слов'янський православний Схід з їхніми мовними, національними чи регіональними відмінностями та традиціями. Разом із тим, європейська цивілізація завжди претендувала на універсальність своєї культури та своїх цінностей і, справді, її духовний та політичний набуток (від християнства до концепцій національної та правової держави) поширився по всьому світу.

З відродженням Української держави почався  новий період в історії українського народу, адже здобувши незалежність, Україна отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими державами, стала суб'єктом міжнародного життя, включилася в глобальні процеси.

Часто кажуть, що географічне положення України, це виклик для неї, а то і проблема. Україна має хороше місце розташування, щоб кувати посилені та поглиблені відносин з ЄС, у той самий час розвиваючи добросусідські відносини з Росією. Зовнішня політика не знає вибору одного напрямку за рахунок  іншого. Україна може і повинна мати хороші відносини з усіма своїми сусідами та партнерами, країнами-кандидатами та державами ЄС.

Ми зробили  поетапний аналіз розвитку стратегічного партнерства між Україною та Європейським Союзом, а також спромоглися спрогнозувати можливі результати цього складного процессу та зробили такі висновки:

  Сьогодні  орієнтація української політичної  еліти розподілена між двома  найважливішими напрямами - євразійським  та європейським, а офіційна зовнішньополітична  стратегія України визначена  як «багатовекторність». На сьогоднішній момент нова влада цілком оптимістично налаштована на євроінтеграцію. Під час свого першого візиту до Брюсселю 02. 03. 2010 Президент заявив: «Щодо членства в ЄС, то, на моє переконання, Україна повинна пройти великий шлях реформ, і тільки після цього ми побачимо той термін, коли це може статися". "Ми повинні приймати свідомі рішення, і занадто політизувати це питання не можна, тому що люди як в Євросоюзі, так і в Україні добре розуміють, що це не простий і тривалий шлях", - додав він.

Якщо ж порівняти, хто з двох президентів більше наблизив Україну до Євросоюзу - «прозахідний» Віктор Ющенко або «проросійський» В. Янукович, відповісти складно.

Звичайно, плюс Президента Януковича в тому, що у нього є свій уряд і свою більшість у парламенті. Це означає, що за його заявами, цілком ймовірно, підуть конкретні дії. Бо європейська інтеграція - це не міжнародна політика, це, перш за все - зміна внутрішніх стандартів.

 У В. Ющенка ж часто було так, що Євросоюз слухав його заяви, але всередині України після цього нічого не відбувалося.

Тому можна  констатувати, що реальних законів  більше приймається при Януковичу, ніж до нього. Це неоднозначна ситуація: з одного боку - дуже добре, що в України зараз, при Януковичу, є здатність діяти і дійсно приймати рішення, імплементувати закони, є політична воля - наприклад, у сфері якнайшвидшої лібералізації візового режиму.

Можна дискутувати  про конкретні розділи цих законів, але вони приймаються і процес просувається. До цього ми декілька років спостерігали в Україну фазу, коли, на жаль, нічого не змінювалося. Інша сторона цієї здатності діяти - дефіцит правової держави та демократії, з якими треба боротися.

Крім того, з  боку виглядає так, начебто в Україні  дуже багато всього відбувається. Але насправді важливих подій дуже мало. Кожен день якийсь новий скандал - це більше схоже не на політику, а на спорт. І навіть журналісти пишуть про політику, як про спорт: Янукович забив гол, Тимошенко забила гол. Але якщо проаналізувати те, які закони приймаються, як реально змінюється життя в країні, то істотних зрушень не помітно.

Проаналізувавши вцілому відносини Україна-ЄС, можна  зробити такий висновок, що для всіх остаточно стало очевидним, що ніяких просувань по формалізації наших відносин з Євросоюзом не буде до завершення виборів до Верховної Ради України. Можна скільки завгодно говорити про технічну звірку, про парафування. Але все це технічні моменти. На першому місці стоїть підписання та ратифікація (Угоди про асоціацію Україна-ЄС).