Велесова книга

         – згадка про перську навалу  Дарія-І, який воював зі слав’янами  у VІ ст. до н.д. (д.6д) і зруйнував  Голунь на Ворсклі у 514 р.  до н.д. (згодом місто було відбудоване);

         – повернення полонених русів з вавилонського полону в Месопотамії за часів Новуходоносора VІ ст. до н.д. (д.6г);

         – розбудова Сурожа (Суренжа)  – сучасне м. Судак в Криму  у 1100 році до н.д. (д.6е), а через  400 років (згідно д. 8-3) захоплене  греками під час великої грецької  колонізації в VІІІ-VІІ ст. до н.д.;

         Та найцікавіша історична подробиця,  яку повідомляє нам «ВК», про  те, що ані Дір, ані Аскольд  не були русичами, як оповідає  християнська «Повість плинних  літ», при тому кажучи, що русичі  самі запросили варягів до  себе княжити. Аскольд був варязьким воєводою при Дірові, котрий прибув до Києва з Візантії як купець, маючи намір навернути непереможних антів-русів до християнства:

         – «І се Аскольд є варяг  озброєний, щоб охороняти еланських  (грецьких) купців, що ходили до  Дніпра-ріки. І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому (києвському) раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога» (д.29).

         Історичні події, які охоплює  «ВК», закінчуються згадкою про Аскольда й Діра (860 р.), що дає цілком виправдані підстави вважати, що укладання «ВК» було закінчене у ІХ столітті. В наступні роки – власне після «Аскольдового хрищення Русі» – християнство почало стрімко утверджуватися на Русі, винищуючи не тільки літературні пам'ятки українців-русичів дохристиянської доби, але й носіїв етнічної культури наших пращурів – служителів нашої Рідної Православної Віри – волхвів. Натомість християнство запроваджувало чужинське бачення нашої історії, яке здебільшого побутує до сьогодні.

         На противагу чужинському викладу  нашої історія «ВК» розкриває  витоки українського етносу, згадуючи  про «святе Семиріччя наше»,  як колиску антів-русичів і  усіх слав'ян.

         Стосовно Семиріччя зауважимо,  що в існуючих перекладах наявні традиційні помилки, які докорінно змінюють історичну істину, зокрема походження українців-русичів і усіх слав'ян загалом. Уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати з сучасними назвами, як наприклад: «Семиріччя» у сучасному розумінні стосується місцевості зокола озера Іссик-Куль, або «П'ятиріччя» – Пенджаб в Індії. Але семиріччя й п'ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де наявні сім чи п'ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема й на Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.

         Про помилкове сприйняття азіатського  «Семиріччя» зауважив Ю. Шилов,  пропонуючи свою версію «Семиріччя»  на берегах Середземномор'я: «В  середньоазійському Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечка – Славіні, Київ, Перусію тощо – які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)?» Тож варто визначитись – де знаходиться наше «святе Семиріччя і П'ятиріччя».

         «П'ятиріччя» і «Семиріччя» (згідно «ВК») – це колиска східних слав'ян і усіх слав'янських народів загалом. Відтак, місцезнаходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Згадку про «П'ятиріччя» і «Семиріччя» убачаємо на д.36а, де сказано про венедів як про найдавніший рід слав'ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя». Зауважимо, що «П'ятиріччя» і «Семиріччя» зазначені вкупі, тож і місцевість має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозважливі науковці, переносячи «П'ятиріччя» до Індії, а «Семиріччя» в Середню Азію чи кудись інде.

         Відтак, зважаючи на визначення  місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя»  і «Семиріччя», згідно «ВК», зазначимо, що колиска слав'янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.

         Підтвердження цього висновку  убачаємо в археологічних знахідках  північного Приазов'я, де розташовані  численні кургани-могили та прадавні  святилища, зокрема усесвітньо відома «Кам'яна Могила» на річці Молочній – найдавніша історична пам'ятка з усіх відомих на землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по праву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи «Кам'яної Могили» розкривають мотиви відомих міфологічних сюжетів, які відображені в більш пізніх текстах – шумерських, вавилонських, ассирійських тощо, зокрема згадка про Всесвітній потоп. За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Записи про це грандіозне явище знайдені в написах «Кам'яної Могили», звідки були запозичені до шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву «Всесвітній Потоп» та загальновідому згадку про «Атлантиду» – країну велетів-антів (рос. атланти).

         Не підлягає сумніву, що ця  велика катастрофа зумовила грандіозну  міграцію мешканців тодішнього  Причорномор'я; згідно археологічних, генетичних і лінгвістичних досліджень, розселення людства відбулось в усі напрямки світу. Люди пішли до Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини і Месопотамії. Науковці зазначають, що мешканці Причорномор'я були тими загадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.  

     Помилки перекладу 

         Розглядаючи «ВК», перш за все  зазначимо, що автори стародавніх  текстів описують не всі події,  а лише найголовніші на думку  тодішніх авторів, до того ж  не в хронологічній послідовності, бо «ВК» – не історична, а ідеологічна збірка текстів, покликана зберегти духовні надбання українців-русичів, що зазнавали нищівного впливу тлінної релігії чужинців, та надихнути спільноту українців-русичів до захисту землі отців наших.

         Як зазначалось, огляд подій  «ВК» сягає ІІ тисячоліття  до нашої доби, коли пантеон  богів очолив Сварог, а Дажбог, як його син, створив світобудову  «І в безодні повісив Дажбо  землю нашу, аби та удержана  була» (д.1). Іншими словами «ВК»  охоплює подіє, коли сформувався релігійний світогляд українців-русичів як онуків Дажбога.

         Давність відліку часу убачаємо  на д.7є: «Дажбо нас народив  од корови Замунь, і були ми  не скіфи, а коровенці». Цей  міфологічний світогляд відповідає  зодіаку Тельцю (4400-1710 роки до н.д.), відтак утворення слав'янської спільноти укрів-венедів-русичів сталося не пізніше 1710 року до н.д., тобто узгоджується з історичними подіями, бо в 1635 році до н.д. русичі вже поділилися на окремі роди, згідно д.4б: «За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: тут бо всі руські… За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності… І так за дві досьогодні тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги (365р. – перший прихід варягів)».

         Відтак, «ВК» не згадує події  більш давнішні: ані Трипільської  доби (VІІ–ІV тис. до н.д.), ані Шумерської  держави, ані розбудови вихідцями  з Оріани-України славнозвісної  Трої (2750 р.), ані освоєння переселенцями з Подніпров'я долини Інду, біля історичного Пенджабу в Індії (ІІІ–ІІ тисячоліття до н.д.). Мало того повернення вихідців з України-Руси на свою історичну батьківщину викладається, як прихід русичів – а не повернення. Як наприклад розповідь про відступ під час навали скіфів у VІІ ст. до н.д.: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час, ймовірно вік одного покоління, перечекавши поки вщухне розгул азіатської орди.

         Вартий уваги і той факт, що  кожен давньо-слав'янський рід  намагався приписати собі походження  від славнозвісного царя антів  Орія (Ора), щоби підвищити свій  соціальний статус на батьківщині.  Тож не варто сприймати усі  згадки про старотця Ора беззастережно.

         Вкотре зазначимо, що патріарх  Ор (отець Орій, він же старотець)  реальна історична особа. Ймовірно  на його честь було назване  давнє місто «Ор» в Причорномор'ї,  відоме на сьогодні як Перекоп;  не виключно, що саме звідти  під час навали азіатів-скіфів були уведені анти-русичі старотцем Орієм на північ, де згодом розбудували Голунь і Києв. Однак стосовно Ора і його синів (Кия, Щека, Хорива) варто зауважити, що розповіді про ті історичні події перейшли з реального викладу в легендарний і переповідались кожним давньо-слав'янським родом (племенем) на свій лад. Як зазначалось, пояснення в тому, що кожен давньо-слав'янський рід хотів бути причетним до легендарного минулого наших праотців; це стосується зокрема й тих родів, що повернулися в степи Причорномор'я на землі пращурів «з краю іншого» (д.38а).

         Авторський переклад автентичного  тексту виправляє більшість прикрих  помилок попередніх перекладачів. Зокрема і помилку перекладу  д.38а, де йдеться про землетрус,  що стався в часи вавилонського  полону, а саме:

         першодрук – «изшед изъ края  иньска пред очи идуща, камо  зрящети»;

         невірний переклад «І пішли  з краю Індського світ за  очі»;

         вірний переклад – «І пішли  з краю, куди очі дивились –  інший край зглядіти». 

         Виправлення «краю Індійського»  на «край інший» сталося не з власного розсуду автора, а опираючись на аналогічний вислів у фрагментах на д.20: «од iньске отрещете», перекладене як «од інших відірвали», тобто «інський» – це не «Індійський», а «інший». До того ж, спонукав до пошуку іншого краю землетрус, що стався під час вавилонського полону русів (згідно д.6г), тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили бранці для утвердження своєї причетності до слав'янського етносу.

         Варто додати ймовірним опонентам,  що повернення з Індії великої  кількості людей з худобою  – справа багатолітня, бо треба  було зупинятися щороку і сіяти  зерно, а потів збирати врожай, а при неврожаї залишатися  на одному місці декілька років, щоби не померти з голоду. Відтак, подібне переселення могло тривати вподовж десятків років, а то й життя одного покоління. Іншими словами, припускаючи, що Кий, Щек та Хорив прийшли з Індії, то вони не могли очолювати роди, бо в Індії вони мались бути маленькими дітьми, щоби в 20-30 літньому віці досягти земель України-Руси. Проте нерозважливі дослідники з легкістю переносять події з одного кінця землі на інший в одну мить, вважаючи це рівнозначним переходу з Києва до Карпат.  

         Незнання історії призвело до ще однієї прикрої помилки стосовно гунів, незважаючи на те, що в автохтонному тексті так звані «гуни» усюди названі як «егунште». Нагадаємо, що нашестя гунів відоме у всесвітній історії не в часи царя Ора, а на тисячоліття пізніше – у ІV століття нашої доби! А «єгунши», тобто пращури сучасних інгушів, разом з іншими племенами увійшли в гунський союз, основа якого утворилася з об'єднання болгаро-угорських племен Поволжя; саме у тому вигляді гунський союз назнала Європа. Слід пам'ятати, що у І столітті між Волгою і Доном жили тюркомовні племена онугурів (оногурів) і утугурів (утигурів), які увійшли до гунського союзу. Оногури – назва тюркського племінного союзу "он-огур" (тюрк. «10 стріл», тобто «10 племен»), українська назва «угри» або «угорці». Більшість цих племен, включно з оногурами, утургурами і мадярами, утворили союз кочових племен. Цей союз отримав тюркську назву «болгари», що означає «суміш», з яких утворились так звані «білі гуни», які після з'єднання з азіатськими («жовтими») гунами рушили в Європу, залучаючи в цей похід усі попутні племена.

         Про утворення гунського союзу  в ІV ст. згадує і «ВК»: «А  коли єгунши почали велику  війну, прагнучи до утворення  великої землі своєї, то ми  пішли геть звідти до Русі»  (д.10); мова йде про землі в басейні Дону, звідки русичі пішли геть.  

         Дощечка 1 має помилку, яка розкриває  більш давнє походження землі  Руської: «Бренне бо є наше  життя і ми самі також, разом  з князем нашим, працюючи і  живучи на землі під знаком  Овна» (помилкове «живучи в  землі з тілом овна»). Цей вислів означує час, бо новорічна кульмінація зодіакального Овна співпадала з весняним рівноденням між 1710 роком до н.д. до 20 роком н.д. Відтак, русичі як онуки Дажбога, який «нас народив од корови Замунь» (д.7є), могли сформуватись не пізніше 1710 року до нашої доби, коли зодіак очолював Телець (2300-1710 роки до н.д.).  

         Дощечка 4а має суттєву помилку  в перекладі тексту: «спояша славу  бозЪм на земЪ чужсьтЪi», що  перекладалося як «заспівали  славу богам на землі чужинській».  Помилка перекладу виникла через невірне прочитання літери «р» як «ч» та підміна «ш» на «ж», звідки помилкове тлумачення – земля «чужинська». Проте «ВК» має варіанти слова «чужий», «чужим» – «чіужім» (4б), «чюжем» (6є), «цужей» (8), «цужья» (8-3), «ценже» (23), «цiуже» (26), а також слово «чужина» – «цуждiе» (36а), що аж ніяк не схоже на вищевказане «чужсьтЪi».

         Натомість виправлення кількох  літер дає більш вірне тлумачення  слова «рушсьтЪi» як «руський»,  бо «ВК» називає русів як  «рушті», а «на землі руській» як «на земЪ руштЪi» (2а). Відтак, першодрук «спояша славу бозЪм на земЪ рушсьтЪi», перекладається як «заспівали славу богам на землі руській». До того ж, цей вислів зазначається у контексті поряд з перемогою над хозарами, яка не була першої перемогою русів на теренах Руси, бо русичі зазначені на землі Руській з ІІ тисячоліття до н.д. (4б), (9а), тобто для русів у VІІ столітті Русь була не чужинська, а рідна.