Усне ділове спілкування

Кожен народ закріплює  свій багатовіковий життєвий досвід у прислів’ях, приказках, легендах, казках та інших жанрах фольклору.

Оскільки стосунки між  людьми, здебільшого, проходять черех  мовний канал, то у фольклорі чимала увага приділяється мові і мовленню.

Мова — це система засобів спілкування (звуки, слова, словосполучення, моделі речень), яка існує в свідомості носіїв.

Мовлення — це реалізація засобів мови конкретними людьми в конкретних актах спілкування. Мовлення має індивідуальний характер і залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти та інших особливостей, властивих людині. Мова живе в мовленні. Через мовлення людина засвоює мову.

В українській народній мудрості можна (і потрібно!) почерпнути багато такого, що необхідно знати й уміти людині, щоб мати успіх у спілкуванні.

• Не завджи говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш.
• Легше переконувати словами, аніж кулаками.
• Або розумне казати, або мовчати.
• Не ласкаве слово хороше, а правдиве.
• Гостре словечко коле сердечко.
• Коли з мудрим говорю, то ся розуму наберу, а коли з дурним, то й світ загублю.
• Будь добрим слухачем, будеш добрим оповідачем.
• Який розум, така й бесіда.

Наведені українські прислів’я і приказки — це мізерна частка того, що говориться в нашому фольклорі про мову й мовлення в аспекті культури людських стосунків. Слушні, дотепно сформульовані народні оцінки, правила і поради мають і пізнавальний, і ужитковий сенс. Їх потрібно знати, ними потрібно послуговуватись.

 

2. Загальні вимоги до усного спілкування

Без спілкування люди не могли б жити у суспільстві, працювати й передавати свій досвід і знання іншим. Усе, що ми робимо, вимагає  обміну інформацією. Отже, основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування — це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями з метою інформування.

Розрізняють спілкування  вербальне і невербальне, усне й  письмове, міжособистісне і масове, монологічне, діалогічне й полілогічне, приватне й офіційне, інформативне й неінформативне нормативне і ненормативне, етикетне й неетикетне та ін.

Спілкування відбувається за певними визначеними правилами  і вимагає ґрунтовної підготовки. Щоб досягнути успіху в спілкуванні  потрібно оволодіти його технікою та застосовувати її у щоденній практиці.

Під технікою спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних норм у послуговуванні вербальними (словесними) і невербальними (погляд, жести, міміка) засобами комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування.

Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, необхідно дотримуватися  основних його правил.

 

Вимоги до усного ділового спілкування:

1. Точність у формулюванні думки, не двозначність;
2. Логічність;
3. Стислість;
4. Відповідність між змістом і мовними засобами;
5. Відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
6. Вживання сталих словосполучень;
7. Різноманітність мовних засобів;
8. Нешаблонність у побудові висловлювання;
9. Доречність;
10. Виразність дикції;
11. Відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Необхідно також

• бути у спілкуванні ввічливим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитися до співрозмовника;
• уміти відчувати співрозмовника;
• уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування: я Вас уважно слухаю, мені приємно це чути, це дуже цікаво, розповідайте далі;
• бути максимально делікатним, не ставити запитань, які виявилися б недоречними;
• вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу;
• належно обґрунтовувати свої думки;
• послуговуватись у спілкуванні формами ввічливості, словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей: щиро дякую за..., дозвольте подякувати Вам за...

Щоб стати цікавим  співрозмовником, необхідно:

• мати всебічні знання та інтереси, які необхідно систематично розвивати й поглиблювати;
• розмову будувати за принципом логічної послідовності, коли наступне випливає з попереднього, коли тези підкріплюються аргументами, а висновки закономірні й умотивовані;
• наводити цікаві факти;
• залучати слухачів до дискусії.

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми  і чутті мови (здатності відчувати  належність слів до певного стилю, доречність вживання слів у певній ситуацій). Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мовлення, і технікою мовлення.

Культура мови — це володіння нормами літературної мови, вміння користуватись її виразовими засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Це ступінь нашого оволодіння не лише найнеобхіднішими нормами, а й усіма багатствами літературної мови.

Словниковий запас кожної людини ніколи не встановлюється остаточно: він змінюється протягом усього її життя. Залежно від обставин життя одні слова переходять у пасивний словник, а інші — з’являються в активному словнику. В особистому словнику людини освіченої, людини, яка багато читає і мислить над прочитаним, працює над собою — десятки тисяч слів.

Як працювати над  збагаченням свого словника? Звичайно, радять багато читати, не пропускати жодного  незнайомого слова (значення таких слів необхідно встановлювати за словниками), виписувати те, що здалося особливо влучним, що може знадобитися в певній мовній ситуації.

 

3. Офіційні зустрічі. Культура управління

Культура управління — це сукупність вимог до особистих якостей людини, зумовлених нормами і принципами моралі, етики, естетики, принципами організації управління.

Важливим компонентом  ділового спілкування є етика  мовлення. Не даремно один мудрий філософ  сказав „Заговори, щоб я тебе побачив”. Вислів віками не втрачає своєї актуальності. адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями залежить рівень його освіченості й культури.

Виховану людину завжди вирізняє ввічливість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повага до співрозмовника. І особливу роль у цьому відіграє слово: вчасне, доречне, вагоме, переконливе.

Вміння володіти словом — велика майстерність. Прикро, що не завжди на належному рівні проводять ділові переговори, виступи перед аудиторією.

Мова виступу, доповіді, декції повинна бути бездоганною, зрозумілою широкому колу слухачів.

Вимоги до складу лексики  в мові службової особи досить високі: відсутність елементів просторіччя (слів із забарвленням зневажливої іронії, негативних експесивних оцінок), уникання елементів професійного жаргону, багатство лексики нейтральної, загальнолітературної, володіння формулами ввічливості, правильне й доречне використання вставних слів. Тон розмови повинен бути діловим, стриманим. Доповідач повинен говорити чітко, переконливо, не поспішаючи.

Отже, уважне, дбайливе ставлення до мови є зовнішньою ознакою мовного етикету.

Уміння бути співрозмовником  завжди цінувалося в минулому, цінується  воно і сьогодні.

Для прикладу наведемо слова  з передмови до книги „Український персоналізм” про її автора — визначного українського філософа і етнопсихолога О. Кульчицького: „Як і ці його прототипи (Сократ і Сковорода), професор Кульчицький був передусім надзвичайним співрозмовником”.

Однією з основних вимог до сучасної ділової людини, до культурної людини є вміння досконало володіти мовою.

Коли людина вводить  у своє мовлення слова і словосполучення  інших мов, не руйнуючи при цьому  граматичної основи, фонетичних особливостей, оберігає її красу, користується її невичерпним  лексичним і фразеологічним багатством, то такий процес є природнім і жодних заперечень не викликає.

Однак, довільно змішуючи слова української і російської мови, утворюючи словосполучення  всупереч моделям рідної мови, її носій  мимоволі стає напівмовним, приймає  мовний покруч.

Скалічена мова отуплює людину, зводить її мислення до примітиву.

Суржик є небезпечним  і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася упродовж віків, загрожує змінити мову, яку прийняв Т. Г. Шевченко, показавши світові її красу і силу, плекали І. Франко, Леся Українка.

З листа Т. Г. Шевченка до рідного брата Микити Шевченка:

„Микито, рідний брате! Будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу... Нехай же я хоч через папір почую рідне слово... Ще раз прошу, напиши мені письмо, по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Твій рідний брат Тарас Шевченко. ...Не забудь же, зараз напиши письмо, та по-своєму.

15 листопада 1839 р. Санкт-Петербург”

 

4. Культура  спілкування як умова формування  особистості майбутнього вчителя  фізичної культури.

Кажуть, на помилках вчаться, тож спробуймо виправити допущені помилки у запропонованих словосполученнях.

 

Виправте мовностилістичні огріхи:

• Вибачаюсь, я хотів поговорити на рахунок квартири;
• Поговорили по душам;
• Я позвоню в три години;
• Він поводився високомірно;
• Напишіть слідуючу об’яву;
• Слід перевести об’яву на українську мову;
• Різка біль;
• Саме основне питання;
• Першим ділом треба вирішити це питання;
• Загранична мебель;
• При обговоренні була активність;
• Наші діти тоже вчаться в музикальній школі;
• Документи можете здавати в любий технікум;
• Напиши заяву директору Івану Петровичу Коваленко;
• Брат поступив у желізнодорожний технікум;
• Ці помилки зустрічаються часто;
• По всім питанням ти дав вірну відповідь;
• Його відповідь вартує самої вищої оцінки;
• Ти попутав усі правила;
• Давайте працювати;
• Відкрийте в аудиторії вікно;
• Говори дальше;
• Коротше кажучи.

 

Виправте мовностилістичні огріхи:

• Висловлюю мою власну думку;
• Я займаюся в університеті фізичної культури;
• Моя автобіографія потрібна?;
• Пояснююча записка;
• Подача документа;
• Маємо виконати виконати великий об’єм роботи;
• Рахуйтеся з думкою людей;
• Це моє особисте враження;
• Чимало доброго сказано на нашу адресу.

Неправильність спілкування, його недостатність іноді можуть стати причиною непорозумінь і конфліктів між людьми. Хиби у спілкування  полягають передусім у порушенні  стандартів мовної поведінки.

Щоб досягнути успіху у мистецтві спілкування, а в  остаточному висліді бути корисним і самому собі, потрібно його опановувати  і застосовувати у щоденній практиці. І на заняттях, тренуваннях, зборах, змаганнях, і у спілкуванні з  колегами.

Отож не забуваймо  користуватися здобутими знаннями з основ риторики.

 

 

Телефонна розмова

Телефонний зв’язок  забезпечує безпосередній і двосторонній обмін інформацією на будь-якій відстані. Телефоном проводяться переговори, даються консультації. Працівники попередньо домовляються про важливі ділові зустрічі. Телефонна розмова ― це один із видів усного мовлення, до того ж досить специфічний.

Оскільки співрозмовники не бачать один одного, то виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей, вираз обличчя та ін. Тому при веденні телефонних ділових розмов особливо важливо використовувати лексичні можливості літературної мови, а також інтонаційні можливості мовлення.

Службова розмова складається  з таких компонентів:

1. момент встановлення зв’язку;
2. виклад справи;
3. заключні слова.

Розглянемо кожен з  цих компонентів.

1. Момент встановлення  зв’язку іноді забирає багато часу і зусиль. Початкові фрази у службовій розмові повинні вказувати не лише на те, що зв’язок між сторонами встановлений (алло! — я слухаю). Розпочинаючи розмову необхідно себе відрекомендувати, а також сказати від чийого імені Ви говорите (установа, службова особа). Звичайно, у відповідь також називають себе і установу (при цьому сторони не забувають привітатися). Сподіватися на те, що Ваш голос обов’язково впізнають, ніколи не слід. Це може призвести до непорозумінь, або зайвої витрати часу (пробачте, я не помилився, це...). Якщо хочуть порозмовляти не з тим, хто взяв слухавку, а з кимось іншим, то звичайно кажуть: Добрий день, телефонує... чи можу я попросити до телефону...