Электронное правительство

ЕЛЕКТРОННЕ  УРЯДУВАННЯ: 

Світ  змінюється. Змінюється швидко. Поточні  виклики не знаходять адекватного  вирішення практично в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, фінансовій, соціальній, що призводить до передумов і розвитку кризових явищ. 

         Сьогоднішня криза не має аналогів. Усі порівняння з попередніми  кризами некоректні, прогнози недоречні,  рецепти неприйнятні. Це криза загальної ефективності. Критерії розвитку, спрямовані на отримання прибутків та надприбутків, призвели до розладу ринкових відносин і дискредитували себе. Директивні методи управління лише уповільнюють або в кращому випадку стабілізують темпи поширення кризи, а ринкові методи управління в умовах фінансової кризи не працюють. Збільшується відстань між громадянами та чиновниками. 

         Останнім часом у зв’язку з  поширенням новітніх інформаційних  технологій у всіх сферах діяльності  людини підвищення ефективності  державного управління пов’язується  з упровадженням електронного  урядування (е-урядування, e-government). На сьогодні стандартне визначення е-урядування відсутнє, оскільки концептуальне розуміння постійно розвивається. 

         В узагальненому вигляді е-урядування  – це використання інформаційно-телекомунікаційних технологій державними органами з метою: 

• обміну інформацією з громадянами та підприємствами;
• прискорення та ефективнішого надання державних послуг;
• забезпечення внутрішньої ефективності;
• зменшення витрат;
• реструктуризації адміністративних процесів.

 

        Ефективність е-урядування визначається трьома рівнозначними складовими:

1. по-перше, можливістю з боку державних органів надавати послуги в електронній формі,
2. по-друге, доступністю до отримання цих послуг,
3. по-третє, готовністю з боку громадян отримувати послуги в електронній формі.

 

Електронне  урядування у світі 

• Е-урядування – це не «е», а урядування.
• Е-урядування – це не комп’ютери і веб-сайти, а послуги громадянам та підприємствам.
• Е-урядування – це не імітація існуючих управлінських процесів, а їх трансформація.

 

         Для оцінювання та моніторингу поточного стану впровадження е-урядування, порівняння різних країн використовується показник електронної готовності (е-government Readiness Index), який відображає зазначені три складові:

• індекс стану веб-ресурсів, у першу чергу наявність доступного актуального офіційного урядового веб-порталу, веб-сайтів органів державної влади, через які надаються інформаційні й інші послуги в електронному вигляді;
• індекс стану телекомунікаційної інфраструктури – відносну чисельність користувачів інтернету, кількість персональних комп’ютерів, телефонних ліній тощо;
• індекс освіти, наукового і культурного рівня громадян.

 

         За цим показником, як свідчать дані Організації Об’єднаних Націй, сьогодні першу десятку очолюють північні країни Західної Європи, а також Сполучені Штати, Канада, Австралія (табл. 1).  Україна відкриває п’ятий десяток, випереджаючи всі країни СНД, а також середнє значення для 192 країн – членів ООН, що складає 0,4514. Нижче розташувалися світові лідери індустрії інформаційних технологій – Китай та Індія, що пояснюється залежністю цього показника від чисельності населення. 

         Останні три фактори – ресурси,  партнерство, інфраструктура –  відповідають саме індексу електронної  готовності. Проте, як показує  світовий досвід, ці фактори не головні. Перспективу е-урядування в кожній країні (і Україна тут не є виключенням) визначають фактори більш високого порядку впливу – наявність сучасних інформаційних технологій, професійного менеджменту, стратегічного бачення проекту та політична воля вищого керівництва. 
 

У Європі лідером є Великобританія — з 2000 року реалізується програма “E-citizen, e-business, e-government” («Електронний громадянин, електронний бізнес, електронний уряд») у рамках проекту «Стратегічної структури для обслуговування суспільства в інформаційному столітті». Програма передбачає розвиток і використання всіх електронних видів державних послуг — вони можуть надаватися через Інтернет, мобільний зв’язок, цифрове телебачення, центри обслуговування викликів (кол-центри). Громадяни можуть одержувати в Інтернеті довідки і документи, подавати скарги і заяви, заповнювати податкові декларації, отримувати реакцію на свої запити в режимі онлайн. 
 

Електронне  урядування в Україні 

Сучасне е-урядування в Україні – це: 

• надання  інформаційних та інтерактивних послуг через:

• § урядовий веб-портал з використанням модулів:
• G2G – держуправління – держуправління; автоматизація відносин і документообігу між відомствами,
• G2C – держуправління – громадяни; організація зворотного зв’язку з громадянами ,
• G2B – держуправління – бізнес (підприємства); відносини державних органів і бізнесу;
• § веб-сайти органів виконавчої влади:
• інтеграція з урядовим веб-порталом,
• наповнення, яке забезпечує надання типового набору послуг,
• можливість надання специфічних для кожного органу послуг;

• удосконалення інформаційно-аналітичних систем органів виконавчої влади;

• розвиток інфраструктури:

• § поширення інтернету;
• § розроблення спеціальної інформаційно- телекомунікаційної системи;
• § створення спеціальної інформаційно- телекомунікаційної мережі;

• захист інформації:

• § упровадження комплексної системи захисту інформації;
• § уведення електронного цифрового підпису.

 

        

Етапи розвитку 

Виділяють 5 основних етапів розвитку системи Електронного уряду: 

На  першому етапі створюються веб-ресурси різних міністерств і відомств, що містять інформацію про їхню місію і напрямки діяльності. Сайти державних органів, як правило, не підтримуються централізовано і не об’єднуються в єдиний портал. 

         Перший етап – з 1998 до 2004 року. Це період інтенсивного становлення, розроблення й упровадження основних компонентів е-урядування:

• прийняття нормативно-правової бази,
• створення урядового веб-порталу,
• введення в органах державної влади системи автоматизованого діловодства та контролю виконавської дисципліни, розвитку телекомунікаційної інфраструктури.

 

         Нормативно-правові акти 1998 року, зокрема  закони України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [3], «Про Національну програму інформатизації» [4], постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації» [5], заклали підвалини системного розвитку е-урядування в Україні. Національна програма інформатизації об’єднує регіональні й галузеві програми інформатизації, а також програми створення та розвитку інформаційно-аналітичних систем органів виконавчої влади та окремі проекти загальнонаціонального значення. 

          Прийняття Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» 2003 року [6] та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового порядку здійснення електронного документообігу в органах виконавчої влади» 2004 року [7] дало можливість розпочати роботи зі створення й упровадження в органах державної влади систем автоматизації діловодства, контролю виконавчої дисципліни та заклало законодавчу базу переходу на електронний документообіг як усередині державних органів, так і між ними. 

         Закон України «Про електронний цифровий підпис» 2003 року [8] та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності» 2004 року [9] відкрили шлях створення єдиної загальнонаціональної системи електронного цифрового підпису, що дає можливість використовувати юридично рівноцінні зі звичайними електронні документи з електронним цифровим підписом у здійсненні функцій держави щодо надання послуг громадянам, підприємствам, державним службовцям та органам державної влади. 

         Постановою Кабінету Міністрів  України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» 2002 року [10] започатковано обов’язкове надання інформаційних послуг міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за допомогою створення власних веб-сайтів у інтернеті. Крім того, розроблено й реалізовано проект єдиного веб-порталу Кабінету Міністрів України (www.kmu.gov.ua). 

         Відповідно до Закону України  «Про Національну систему конфіденційного  зв’язку» 2002 року [11] спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері конфіденційного зв’язку забезпечується функціонування, розвиток, використання спеціальної інформаційно-телекомунікаційної системи (СІТС), що з’єднує захищеним зв’язком органи виконавчої влади. 
 

На  другому етапі з’являються перші елементи інтерактивності (наприклад, відправлення питань і одержання відповідей громадян за допомогою електронної пошти). Постійно публікуються новини про діяльність державних органів влади. 

         Другий етап – з 2004 до 2008 року – став періодом подальшого розвитку створеної інформаційної системи, наближення її до світових стандартів.

• удосконалюється урядовий веб-портал у напрямі забезпечення надання послуг громадянам та представникам бізнесу,
• уніфікуються системи електронного документообігу органів виконавчої влади,
• створюється інфраструктура електронного цифрового підпису,
• продовжується об’єднання центральних органів виконавчої влади в єдину захищену мережу спеціального зв’язку.

 

         Указом Президента України «Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій» 2005 року [12] одним із пріоритетних напрямів державної політики визначено розвиток інформаційного суспільства та упровадження новітніх інформаційних технологій в усіх сферах суспільного життя, діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Указ надав дієвого поштовху розвиткові е-урядування в Україні, зокрема визначив основні короткострокові та довгострокові до 2010 року пріоритети й завдання Кабінету Міністрів України щодо його реалізації. 

         З метою наближення до світових  стандартів відповідно до підсумкових  документів Всесвітнього саміту  з питань інформаційного суспільства  (Женева-2003, Туніс-2005), у тому числі  Женевської декларації принципів,  Женевського плану дій, Туніських зобов’язань, Туніської програми для інформаційного суспільства [13], Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» [14], визначено стратегічні цілі та національну політику розвитку інформаційного суспільства в Україні. План заходів щодо їх виконання, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України, передбачає розвиток законодавства у сфері інформатизації, механізму формування й виконання Національної програми інформатизації, електронних інформаційних ресурсів і телекомунікаційної інфраструктури, захисту інформації, інформаційно-аналітичних систем органів виконавчої влади, а також заходи щодо підвищення рівня комп’ютерної грамотності громадян тощо.