Правове виховання

  Виділяючи три види правової культури, слід пам'ятати, що в реальному житті вони тісно взаємозалежні: правова культура як соціальне явище єдина; правова культура суспільства не існус поза правовою культурою його членів (особи, групи); вона с умовою, формою і результатом культурно-правової діяльносіі громадян та їх професійних груп [1]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Висновки

     З вищесказаного можна зробити  наступні висновки:

     Правове виховання — це цілеспрямований  постійний вплив на людину з метою  формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання  — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, знаючи свої права і обов'язки, може грамотно захищати себе від незаконних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

     Сутністю  правового виховання є формування правової настанови на узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями суспільства, тобто процес вироблення непохитних правових ідей і принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

     Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи (групи) за допомогою сукупності (комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспільство.

     Функції правового виховання:

     1) передача виховуваним (індивідам,  громадським групам) певної суми  правових знань, навичок, умінь;

     2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості виховуваних, вироблення правової настанови на правомірну поведінку.

     Способи правового виховання:

     — правова освіта (або інакше: правовий всеобуч);

     — правова пропаганда;

     — юридична практика державних органів  та інших організацій (наприклад, правовиховна діяльність суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури і т.д.);

     — правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні (реалізації) та охороні правових норм;

     — самовиховання.

     Засоби правового виховання:

     1) нормативно-правові акти, акти застосування  норм права;

     2) ознайомлювальні і роз'яснювальні  матеріали про правові акти  в пресі (у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуйте — відповідаємо»);

     3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у республіканському (Автономна Республіка Крим), обласних, міських і районних центрах, які систематично інформують про законодавчі та інші нормативні акти України, діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби з правопорушеннями тощо;

     4) юридичні газети, метою яких є  поширення правових знань;

     5) організаційно-освітні: прес-конференції,  брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації та ін.

     Заслуговує  на увагу пропозиція про створення  довідкової інформаційно-правової телефонної служби для оперативних відповідей на запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

     Механізм  правового виховання — це порядок  перенесення правових ідей і настанов, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість виховуваних (особи, громадської групи).

     Функціональними елементами механізму правового  виховання є такі:

     1) суспільна правосвідомість;

     2) система норм права;

     3) способи і засоби правового  виховання;

     4) правосвідомість виховуваних, яких  необхідно збагатити правовими  ідеями і настановами, що містяться в суспільній правосвідомості.

     Стрижневою  ниткою, яка пов'язує усі ланки (структурні елементи) механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  літератури

1.        Конституція України. – К., 1996.

2.         Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2002.

3.    Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1996.

4. Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.
5. Нерсесянц В.С. Наш путь к праву. От социализма к цивилизму – М.1992
6. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М. Юрист, 1996.
7. Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред.               С.А. Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.
8. Охримович Ю. Теорія права. – К., 1991.
9. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник /  – Харків: Консул, 2001.
10. Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 1995.
11. Теория права и государства: Учебник для вузов /Под ред. Профессора Г.Н.Манова – М. БЕК, 1996.
12. Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.
13. Юридичний словник-довідник. – К., 2001.
14. Легуша С. М. Сутність, функції і механізм правового виховання курсантів вищих навчальних закладів МВС України. Автореферат дис. канд. юрид. наук: 12.00.01./Національна академія наук України інститут держави і права ім. Корецького.- К., 2002.-17с.
15. Маглій О.О. Деякі теоретико-історичні аспекти правового виховання // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2004. - № 1 (14). – С. 129-134.
16. Маглій О.О. Правове виховання – невід’ємна частина виховної парадигми // Виховна парадигма в системі національної вищої школи: головні складові та джерела. Матер. Міжвуз. Наук.-практ. Конфер. – Д.: РВВ ДНУ, 2003. – с. 44-47.
17. Селиванов В. Нетотожність права і закону (методологічний аспект) // Право України. – 2005. – № 5.