Статистичне дослідження робочої сили в Україні

вивільнення з роботи фахівців, що раніше працювали на цих посадах (у зв’язку з виходом на пенсію, переходом на іншу роботу, переїздом  до іншого регіону тощо - фактори, вплив  яких легко оцінити й урахувати);

появи нових робочих місць за рахунок розвитку окремих підприємств, галузей чи регіонів.

Урахування впливу цього - останнього - фактора і становить головну  проблему в управлінні вищою освітою  в умовах обмеженості ресурсів. Для  встановлення додаткової потреби можуть бути використані різні методи: штатно-номенклатурний, нормативний, екстраполяції, нормативів насиченості, експертних оцінок. Але всі вони зорієнтовані здебільшого на встановлення кількісної потреби у спеціалістах. У цьому й полягає їх головний недолік.

Якісний показник потреби  в кадрах фахівців, який характеризуватиме кваліфікаційний склад потреби, має спиратися на нормативний показник спеціалістомісткості, який є одним з різновидів показника трудомісткості.

Використовуючи метод нормативних показникsв спеціалістомісткості, найскладніше встановити техніко-економічний показник діяльності підприємств щодо якого розраховується певний показник спеціалістомісткості. Обґрунтовуючи фактори, які впливають на чисельність та професійно-кваліфікаційний склад кадрів, уважають, що в зміні чисельності виявляється вплив динаміки екстенсивних факторів, а в зміні їх професійно-кваліфікаційної структури - динаміки інтенсивних факторів відтворення кадрів.

Складною є також задача оцінювання вкладу груп спеціалістів, які різняться між собою за ступенем участі, у створення ефекту (наприклад - продукції). Адже цей ефект має бути розподілений між такими групами згідно з їх вкладом. Інакше кажучи, необхідно виявити взаємозв’язок між ефектом, структурою та чисельністю зайнятих фахівців. Як відомо, кількісні параметри такого взаємозв’язку можуть бути обчислені та статистично обґрунтовані методом кореляційно-регресійного аналізу.

Слід підкреслити, що прогнозування  потреби у фахівцях - це комплексне, науково обґрунтоване передбачення розвитку, установлення очікуваної чисельності фахівців, їх професійної структури за регіонами, підприємствами чи сферами діяльності. Практично використовуються два підходи до вирішення задачі прогнозування. Відповідно до першого, майбутній стан об’єкта розглядається і формується на підставі сучасного стану: яким він буде (чи може бути) у системі тенденції, що склалися? Досягається це шляхом екстраполяції. Другий підхід у прогнозуванні базується на цільовому описанні об’єкту шляхом розв’язання зворотної задачі - від майбутнього до теперішнього. Тобто йдеться про побудову моделі незалежно від тенденцій, що склалися і прогнозуються на майбутнє. Для такої моделі параметри задаються метою, яка повинна обумовити напрямок руху.

У прогнозуванні потреби з використанням цільового підходу важливу роль відіграють нормативи забезпеченості спеціалістами, бо при цьому як норматив закладається результат, якого хочуть досягнути. Використання нормативів з для прогнозування має як позитивний, так і негативний бік. Позитивний полягає в тому, що за допомогою наукового обґрунтування нормативів відшукують кількісний і якісний вимір потреб, що і дозволяє встановити необхідну в майбутньому чисельність фахівців.3 іншого боку, недоліком таких нормативів є їх статичність: установлений за даними звітного періоду рівень коефіцієнтів насиченості пропонується використовувати в майбутньому, в умовах, що змінилися.

Але цей останній недолік ще більше притаманний методу екстраполяції, надійність якого є досить високою  лише за середньострокового (до 3 років) прогнозування. Тому і більш ефективним для прогнозування (і не тільки потреби у фахівцях) є використання цільового підходу. Останній, не лише встановлює залежності в майбутньому, а й указує напрямки розвитку для досягнення цього майбутнього стану.

Щодо нашої теми це стосується змін у структурі підготовки фахівців. Тобто - у структурі вищої школи. Для того щоб розробити обґрунтовані рекомендації зі зміни структури  підготовки студентів у вузах  з певною фаховою спеціалізацією або окремого регіону чи країни в цілому, необхідно:

• дати оцінку роботі вузів з підготовки спеціалістів та їх територіального розподілу в перед прогнозному періоді;
• установити розмір та структуру додаткової потреби на прогнозний період;
• оцінити ресурсні можливості вузів з підготовки необхідної кількості фахівців.

Практичне впровадження наведеної  методики аналізу та прогнозування  кон’юнктури ринку праці спеціалістів потребує насамперед створення і  використання для збору та обробки  необхідної інформації автоматизованих банків даних різних рівнів, які були б об’єднані в єдину систему. Окремі елементи такої системи вже розроблені в процесі виконання науково-дослідних робіт у цьому напрямку лабораторією аналізу потреби та використання спеціалістів з вищою освітою Міносвіти України.

Статистичне вивчення використання робочих місць.

Одним з найважливіших питань статистичного  аналізу робочої сили є вивчення рівномірності її розподілу у  рамках робочого дня підприємств, тобто  по змінах. Відносне, а у ряді випадків й абсолютне вивільнення робочої сили в умовах ринкової економіки, зростаючі потреби народного господарства в продукції за умови низьких темпів будівництва нових виробничих об’єктів, нагальна потреба кращого використання наявних потужностей потребують глибокого вивчення стану використання робочих місць на підприємствах усі сфер народного господарства.

Показниками рівномірності використання робочих місць та розподілу робочої сили є коефіцієнти змінності, використання змінного режиму безперервності та інтегральний коефіцієнт використання робочих місць.

Під робочим місцем розуміють місце, призначене для праці одного робітника. Кількість та склад устаткування на робочому місці можуть бути різними  і відображуються в паспорті робочого місця.

Коефіцієнт змінності  робочих місць показує середню кількість змін, відпрацьованих на кожному робочому місці в рамках встановленого робочого дня підприємства. Його розраховують як частку від ділення відпрацьованих за період людино-днів на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей період у найбільш заповненій зміні.

За допомогою коефіцієнта використання змінного режиму встановлюють, яка частка встановленого режиму підприємства відпрацьовувалась на кожному робочому місці. Його дістають, поділивши коефіцієнт змінності на кількість змін, встановлених на підприємстві.

Найбільше значення коефіцієнта змінності дорівнює встановленій кількості змін для підприємства. При цьому коефіцієнт використання змінного режиму дорівнюватиме 1, або 100%. Але навіть такий ідеальний випадок ще не означає, що усі робочі місця повністю використані, оскільки при повній рівномірності зайнятості частини робочих місць інші можуть бути зовсім не використані, що не позначається на коефіцієнті використання змінного режиму.

Тому крім цього показника розраховують коефіцієнт безперервності, який доповнює його і показує, яка частина робочих місць використовувалась у найбільш заповнену зміну. Коефіцієнт безперервності обчислюють як співвідношення фактично відпрацьованих у найбільш заповненій зміні людино-днів за період та їх можливої кількості при повній зайнятості робочих місць.

Інтегральний показник використання робочих місць  характеризує частку фактично відпрацьованих на підприємстві людино-днів за період у можливій їх кількості за умови повного використання усіх робочих місць протягом усіх встановлених для підприємства змін. Його також можна обчислити як добуток коефіцієнтів використання змінного режиму та безперервності.

Рис 1.1 Схема формування поточної (фактичної) та потенційної

пропозиції сукупної робочої сили.

Рис 1.2 Джерела пропозиції робочої сили на ринку праці.

2.Статистичне  дослідження робочої сили на  підприємстві в Україні за період 2006-2010рр.

2.1.Динаміка робочої сили в Україні

Характерними особливостями розвитку ринку праці в Україні на сучасному  етапі залишаються: низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки, обмежені можливості отримати досить високооплачувану роботу, поширення безробіття, низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості та малого підприємництва. В цих умовах чимало українських громадян пропонують свою робочу силу на зовнішніх ринках праці і таким чином стають учасниками трудових міграцій. Трудові міграційні поїздки з України до інших країн стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем. Це обумовлює необхідність формування державної політики щодо регулювання трудових міграцій, причому ефективність відповідних заходів буде досягнута лише за умови, якщо їхня розробка та впровадження спиратиметься на потужну аналітичну базу досліджень у цій сфері. Останні, в свою чергу, потребують адекватного інформаційного забезпечення, стрижнем якого є відомості про реальні масштаби зовнішніх трудових міграцій.

Вітчизняна офіційна статистика трудових міграцій спирається на звітність комерційних бюро, агентств та інших організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з працевлаштуванням громадян України за кордоном, а також підприємств України, які уклали договори підряду з закордонними підприємствами. Первинні дані акумулюються в Державному центрі зайнятості, після чого передаються до Міністерства праці та Головного обчислювального центру Держкомстату; підсумкова інформація представлена у формі статистичного обліку "Звіт про чисельність громадян України, які тимчасово працюють за кордоном". Внаслідок прийнятого порядку збору інформації відповідні відомості відображають масштаби переміщень лише тих українських громадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовій діяльності, тобто (і це визнають самі працівники статистичних органів та служб зайнятості) лише незначної частини реального контингенту трудових мігрантів. Так, за даними державної статистики у 2006 р. за кордоном працювали 36,3 тис. громадян України, роком раніше — 33,7 тис. осіб. Водночас лише в Росії офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, в Чехії легально перебуває 30 тис. наших трудових мігрантів.

Як додаткове джерело офіційної  інформації про трудові міграції сільського населення можна використати дані статистичного обліку сільських поселень, що розробляється один раз на п'ять років. Форми цієї статистичної звітності заповнюються на кожен сільський населений пункт, при цьому, зокрема, фіксуються численні демографічні, економічні, соціальні та географічні ознаки села (площа території поселення, віддаленість від районного центру, чисельність населення села, його розподіл за статтю та окремими віковими групами, дані про перебіг демографічних процесів, чисельність зайнятих, їх розподіл за галузями економіки, наявність промислових підприємств, культурних закладів, культових споруд тощо).

До основних здобутків обстеження, які виділяють його на тлі раніше проведених в Україні опитувань, віднесемо:

• офіційний характер отриманих даних (обстеження проводилось на засадах додаткового модуля до обстеження з питань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюється Держкомстатом);
• можливість визначення на основі результатів обстеження реальних масштабів трудових поїздок для обраних регіонів, а шляхом поєднання отриманих даних з інформацією інших джерел — здійснення оцінки обсягів трудових міграцій для України в цілому.

На жаль, під час проведення обстеження не вдалося уникнути недоліків, найбільш суттєвим з яких стала неможливість включення до анкети питань про заробітки трудових мігрантів (виявлення доходів респондентів протирічить методології обстеження з питань економічної активності населення).

За даними обстеження, проведеного  в 2006р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис. жителів розглянутих восьми регіонів табл. 2.1, що в 70 разів більше контингенту, зареєстрованого державною статистикою (5579 осіб). Крім того, 95,0 тис. осіб було задіяно в так званому економічному туризмі ("човниковій" торгівлі).Причому виявлена чисельність є мінімальною оцінкою масштабів трудових міграцій в охоплених обстеженням регіонах, оскільки недооблік є цілком ймовірним. Зокрема, виявлений контингент учасників трудових міграцій не включає зайнятих у секс-бізнесі. Про це свідчать такі результати обстеження, як більш сприятливі умови праці українок за кордоном порівняно із співвітчизниками-чоловіками і більший ступінь їх задоволеності здійсненими поїздками, низька частка жінок серед трудових мігрантів, особливо у віковій групі 20 — 29 років, особливості структури мігранток за сферами діяльності і країнами призначення.

Трудові мігранти і "човники" становили  майже 40% загальної чисельності жителів  восьми областей, що побували за кордоном упродовж 2005 р. Результати обстеження показують, що українські громадяни  нерідко намагаються використовувати перебування в іншій країні для заробітку, навіть якщо поїздка здійснювалась задля іншої мети. Так 12% загального обсягу виявлених учасників трудових поїздок не переслідували при виїзді (за їхніми словами) мету працевлаштування або економічного туризму. Показово, що 21,6% учасників човникових поїздок відвідували інші країни у рамках діяльності на основній роботі і використовували ці поїздки для "човникової" торгівлі.[Додаток 1]

Близько 90% трудових мігрантів —  особи віком 20 — 49 років. У цілому по групі регіонів рівень участі відповідної вікової групи у трудових міграціях (відношення загальної чисельності трудових мігрантів до чисельності населення відповідного віку) становив 4,9%. Частка осіб, що брали участь у трудових міграціях у 2000 р. помітно вища в областях, прилеглих до кордону з країнами, які не входили до складу колишнього СРСР, і особливо висока (13,7%) — у Закарпатській області табл. 2.2, що межує з усіма чотирма західними сусідами України. Таким чином, теза про більш високу інтенсивність трудових міграцій у Західних регіонах була ще раз підтверджена.[Додаток 2]

Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно будівельними роботами. Для вітчизняної робочої  сили чоловічої статі будівництво  є основною сферою діяльності у всіх країнах, на які припадає хоча б 1,5% загального обсягу контингенту (Росія, Польща, Чехія, Білорусь, Угорщина, Португалія). В трьох основних країнах-реципієнтах у будівництві зайнята найбільша частка чоловіків. З тих, які працюють у Чехії — 88,2%, у Росії цей показник становить 72,8%, у Польщі — 64,6% (з урахуванням осіб, що назвали будівельну діяльність у якості другої чи третьої за важливістю — 80,9%). Серед чоловіків, які працювали в Росії, зафіксована підвищена частка зайнятих на транспорті і в зв'язку — 11,1%. У Польщі 26,1% чоловіків, що прибули з прикордонних регіонів України, працювали в сільському господарстві, при цьому половина означеного контингенту поєднували сільськогосподарську працю з будівництвом.