Фіскальні аспекти регулювання підприємництва в Україні

        Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови економіки, що базується на знаннях. Саме тому, поставивши перед собою завдання побудувати в Європі конкурентоспроможну інноваційно-орієнтовану економіку, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році Стратегії Європейське співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП. Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції наукового сектору, його вирішальний вплив на розв’язання проблем технологічного оновлення виробництва і випуску конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% ВВП (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в тіньовому секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП і є нормативно встановленим у Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність") (табл. 3.1). 

       Продовження таблиці 3.1

       Як  видно з табл. 3.1, найбільша частка витрат по НДДКР у загальному обсязі ВВП припадає на високорозвинені країни з інноваційно-орієнтованою економікою: Ізраїль (4,71%), Швецію (3,86%), Фінляндію (3,51%), Японію (3,18%) та Південну Корею. В той час, як в Україні загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) за останні 15 років коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2008 р. склали 0,9% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (у 2008 р. – 0,41%).

       Натомість, обсяги бюджетного фінансування науково-дослідницького сектору в зарубіжних країнах залишаються досить значними (табл. 3.2):

Рисунок 3.1 Питома вага бюджетного фінансування НДДкр у його загальному обсязі

       Одним із найбільш поширених методів фіскального  стиму лювання інвестиційно-інноваційної політики підприємств розвинених країн є введення спеціального режиму оподаткування інноваційної сфери. Запровадження таких режимів зобов’язує всіх учасників інвестиційно-інноваційного процесу до цільового використання отриманих преференцій, а тому вимагає здійснення постійного моніторингу їх результативності з метою досягнення бюджетної та соціально-економічної ефективності. При створенні спеціальних податкових режимів важливе місце займають податкові пільги.

       Податкове стимулювання здійснення реальних інвестицій в економічних системах розвинених країн має ряд переваг порівняно з прямим бюджетним фінансуванням, оскільки:

       – зберігає незалежність приватного сектору  у виборі напрямів реалізації інвестиційно-інноваційної політики;

       – уникає формування ринку інноваційних продуктів, що штучно підтримується державою;

       – сприяє мінімізації рівня бюрократизму в системі органів державної влади;

       – не залежить від стадійності бюджетного процесу та необхідності затвердження асигнувань, а також узгодження інтересів різних відомств і ухвалення законодавчих актів;

       – заохочує реалізацію інвестиційно-інноваційної політики підприємств різних галузей промисловості на основі дотримання принципів справедливості та ефективності господарського процесу.

       У світовій практиці податкового стимулювання інвестиційної політики найчастіше використовують два основні принципи застосування податкових знижок – "об’ємний" і "прирістний".

       Застосування  об’ємного принципу передбачає надання  пільг пропорційно розмірам інноваційних витрат підприємства. За цих умов при встановленні законом знижки (наприклад у 25%), компанія отримує можливість вирахувати із загальної суми оподатковуваного прибутку 25 умовних одиниць з кожних 100 умовних одиниць, витрачених на інновації. Найвищу ставку цієї знижки використовують Австралія (150%) і Сінгапур (200%). У Нідерландах об’ємну знижку застосовують не до всіх іннова ційних витрат, а тільки до трудової компоненти, тобто до суми заробітної плати вчених і інженерів, зайнятих у цій сфері.

       Прирістний  принцип визначається виходячи з  досягнутого компанією збільшення витрат на інноваційні розробки порівняно з рівнем базового року або середнім рівнем за певний період. У даному випадку при ставці знижки у розмірі 25% сума податкових платежів підприємства буде зменшена на 25 умовних одиниць зі 100 умовних одиниць приросту витрат на інновації у визначеному періоді. Максимальна ставка такого приросту затверджена у Франції на рівні 50%, мінімальна – становить 20% і застосовується урядами Канади, США, Японії і Тайвані.

       Деякі країни використовують одночасно обидва принципи, але щодо різних видів витрат. Так, в США загальна прирістно-об’ємна знижка застосовується для стимулювання витрат підприємств на фінансування фундаментальних досліджень.

       Крім  того, в розвинених країнах світу  часто використовується практика встановлення обмеження розмірів списання витрат по податкових знижках. Так, в Японії і Південній Кореї сума податкових інноваційних пільг не повинна перевищувати 10% розміру корпоративного податку (для дрібних і середніх японських компаній – 15%). У Канаді, Іспанії і на Тайвані ставки такого обмеження становлять відповідно 75, 35 і 50%. В Австралії, Франції, Італії і Нідерландах використовується система встановлення вартісної межі податкових знижок.