Адміністративно-процесуальні норми

          ЗМІСТ

 

Вступ

 

В Україні проголошено  курс на будівництво демократичної, соціальної, правової держави. В усіх демократичних державах світу одним  із атрибутів демократії є розвинуте адміністративно-процесуальне законодавство, яке дозволяє їх громадянам надійно і активно реалізувати свої права і свободи, а також ефективно використовувати різні адміністративно-процесуальні форми їх захисту.

На сучасному етапі розвитку суспільства в Україні вражає нерозвиненість правових інститутів адміністративного процесу. Це стримує державне будівництво, мало орієнтує органи влади і їх посадових осіб на забезпечення прав і свобод громадян України та інших суб’єктів адміністративно-правових відносин.

Не до кінця вивченим залишається коло процесуальних  відносин, що потребують адміністративно-правового  регулювання, тобто ще не повно визначена  модель адміністративного процесу  демократичної держави України  з урахуванням особливостей її розвитку.

Потребує переосмислення адміністративно-юрисдикційна частина  адміністративного процесу в  нашій державі, поглиблення регулювання  адміністративно-юрисдикційних проваджень та підняття на новий рівень розгляду і вирішення окремих адміністративних справ.

Переосмислення адміністративного  процесу як частини управлінської  та юрисдикційної діяльності вимагає  також окреслення принципів адміністративного  процесу, враховуючи їх об’єктивне існування.

Зміни соціально-економічної  ситуації в Україні трансформуються через різні державні інституції та, безумовно, повинні вплинути на адміністративно-процесуальне право. В зв’язку з цим чинники, що обумовлюють його оновлення, повинні бути завчасно прогнозовані, теоретично осмислені, науково обґрунтовані і представлені для вироблення концепції адміністративного процесу.

Об’єктом дослідження  стали процесуальні відносини, які  необхідно врегулювати нормами  адміністративного права, адміністративно-процесуальні норми і акти в цілому, які регулюють  дані відносини.

Предметом дослідження  є поняття та сутність адміністративно-процесуальних  норм та їх система.

Метою курсової роботи0 є з’ясування сучасного стану адміністративно-процесуальних відносин, їх оцінка у світлі демократизації українського суспільства, аналіз адміністративно-процесуальних норм та їх системи.

Методологічною основою  дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі адміністративного  права і процесу. На всіх етапах дослідження широко використовувалися такі методи наукового пізнання, як спостереження, порівняння, аналіз, аналогія, індукція, дедукція та інші.

Так, для з’ясування сутності і системності адміністративного  процесу перевага надавалась таким  загальнонауковим методам, як історико-правовий, системно-структурний та наукового узагальнення.

 

1. Правові норми й відносини в адміністративно-юрисдикційному процесі

 

Адміністративно-юрисдикційний процес, як і всяка інша процесуальна діяльність, здійснюється за певними правилами, що втримується в правових нормах. Ці норми, як і процесуальні норми інших процесуальних галузей права, «установлює порядок, процедуру реалізації норм матеріальних». Вони також встановлюються або санкціонуються державою, є обов'язковими правилами «здійснення організуючих відносин у процесі застосування норм матеріального права».

Адміністративно-процесуальні норми, застосовувані в сфері адміністративної юрисдикції, вступають у дію не у всіх ситуаціях, коли виникає необхідність реалізації матеріальних адміністративно-правових норм, забезпечених санкцією, а тільки тоді, коли реалізація останніх може бути здійснена в певних організаційних рамках. Наприклад, при незафіксованому у встановленому законом порядку адміністративному правопорушенні сам факт провини залишається поза організаційними діями. Тому під процесуальними нормами розуміються «лише ті норми, які впорядковують складні форми, що об'єктивно відокремилися, правозастосовної діяльності, необхідні для організації реалізації інших, найчастіше матеріально-правових норм»¹.

Правові норми, що регламентують  порядок здійснення адміністративної юрисдикції, містять правила поведінки учасників адміністративно-юрисдикційного процесу. Характерно, що процесуальні норми, застосовувані в цій сфері, формулюються як права для одних учасників розгляду по справах і як обов'язкові - для інших. Але при цьому невиконання таких обов'язків не завжди тягне застосування санкцій. Так, право особи, притягнутого до адміністративної відповідальності, давати пояснення, заявляти клопотання, брати участь при розгляді справи - це в той же час і обов'язки суб'єкта правозастосування надати названій особі можливість ознайомитися з матеріалами справи, розглянути й по можливості задовольнити клопотання, сповістити про час і місце розгляду справи й т.п. Але, з іншого боку, обов'язок суб'єкта правозастосування зробити зазначені дії, у випадку її невиконання, не забезпечується конкретними санкціями. Не завжди забезпечені матеріальними або процесуальними санкціями порушення обов'язків і інших учасників адміністративно-юрисдикційного процесу. Наприклад, свідок у справі про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'явитися в зазначений час, дати правдиві показання. Але відхилення свідка від виконання цих обов'язків не тягне ніякої правової відповідальності навіть у тих випадках, коли свідок має істотну інформацію. Однак орган, що викликав свідка, зобов'язаний вислухати його, якщо інформація свідка не виявиться істотною. «Правовідносин поза взаємозв'язком між суб'єктами, між їхніми правами й обов'язками немає й бути не може», - справедливо відзначається в літературі.²

Є підстави вважати, що правові норми, що регламентують здійснення адміністративно-юрисдикційного процесу, забезпечують реалізацію суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків учасників процесу. Вони є процесуальними адміністративно-юрисдикційними нормами, являють собою встановлені законом або підзаконними актами правила здійснення дій учасниками адміністративно-юрисдикційного процесу, спрямованих на реалізацію мер державно-правового або суспільного впливу відносно осіб, що порушила приписання належного поводження.

Процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми покликані обслуговувати насамперед матеріально-правові норми, забезпечені адміністративно-правовими санкціями матеріального (наприклад, адміністративні стягнення), а також процесуального характеру (наприклад, привід, скасування постанови, винесеного неправомочним органом). Ці правові норми виконують досить складні функції по регулюванню прав і обов'язків учасників адміністративно-юрисдикційного процесу, зацікавлених і не зацікавлених у результатах розгляду справи; вони визначають порядок розгляду справ, винесення постанов (рішень) і порядок виконання останніх; на їхній основі розглядаються й дозволяються питання, пов'язані з виконанням постанов (рішень).

Процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми пускають у хід весь правозастосовний механізм адміністративно-юрисдикційного процесу - від «включення» у нього суб'єктів правовідносин до закінчення виконання правозастосовного акту. Вони в певній мері універсальні, тому що розраховуються на застосування в необмеженій множині ситуацій, які можуть повторюватися в процесі регулювання суспільних відносин. Ці норми регламентують весь процес розвитку правовідносини: виникнення, зміна й припинення його у відповідному адміністративно-юрисдикційному виробництві. Зміст такого виробництва також визначається процесуальними нормами.

На підставі викладеного  можна зробити висновок, що процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми  мають свій предмет правового регулювання, що обумовлений видом мер адміністративного примуса. Тому однопорядкові норми групуються в процесуальні інститути, які є адміністративно-юрисдикційним провадженням. На відміну від матеріально-правових норм, процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційному процесі регулюють правовідносини в динаміку.

 

 

ІІ. Адміністративно-процесуальні норми: поняття, структура та їх місце в адміністративно-юрисдикційному процесі

2.1. Сутність  адміністративно-процесуальних норм  та їх місце в адміністративно-процесуальному процесі

 

 

В попередньому розділі вже було зазначено, що адміністративно-юрисдикційний процес пов’язаний із двома напрямами юрисдикційної діяльності:

1) вирішення адміністративних  спорів;

2) застосування заходів адміністративного примусу.

Адміністративно-юрисдикційний процес встановлюється в нормах права тільки там, де виникають спори чи можуть бути вчинені правопорушення.

Слово юрисдикція похідне від латинського jurisdictio – судочинство, від jus – право  і dictio – проголошення.³ Цей термін використовується для означення відповідних повноважень органів влади, а також певного виду діяльності. Так, наприклад, автори виданого в Росії великого юридичного словника під юрисдикцією розуміють встановлену законом або іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів розв’язувати правові спори і вирішувати справи про правопорушення, тобто оцінювати дії особи або іншого суб’єкта права з точки зору їх правомірності, застосувати юридичні санкції до правопорушників.⁴

Юрисдикція  як діяльність, як функція розглядалась в різних юридичних літературних джерелах по-різному. Ще І. С. Перетерський визначав юрисдикцію як вирішення конфлікту  або застосування відповідною владою встановлених правил.⁵

Нещодавно вважалося, що юрисдикція є прерогативою не тільки органів правосуддя, але і деяких інших органів і навіть громадських організацій. Суди не єдині органи, що вирішують правові спори, вважали деякі автори і були праві – адже розгляд справ і прийняття рішень щодо них входив в предмет відання арбітражу, органів державного управління, громадських органів.⁶ Юрисдикція як державно-владна діяльність полягає у застосуванні закону до юридичних конфліктів та прийняттю щодо них правових актів, тобто з точки зору форм здійснення права – є діяльністю правозастосовчою. Суд та інші юрисдикційні органи не створюють у процесі своєї діяльності правових норм, а застосовують їх до конкретних фактів. Юрисдикція як і правозастосування в цілому представляють собою діяльність, змістом якої є збір, дослідження, оцінка інформації та прийняття рішення. Вирішення будь-якої юридичної справи можливо лише на основі аналізу фактів, що є в наявності.⁷

В реальному  житті, пишуть деякі автори, є випадки, коли правова норма і фактична ситуація знаходяться в суперечні між собою. “Виникає таке конкретне відношення, яке:

а) спірне,

б) відхилюється від встановленого в нормі  правила або ж 

в) прямо  порушує норму”.⁸

У всіх цих випадках необхідно втручання  компетентних державних органів. Тут  у наявності об’єктивна потреба в правоохоронній діяльності, складовими частинами якої є:

а) наглядово-контрольна діяльність;

б) діяльність щодо забезпечення виконання норм права (правозабезпечення);

в) діяльність щодо розгляду правових спорів та справ про правопорушення;

г) діяльність по виконанню (реалізації) державного примусу.⁹

В адміністративно-процесуальному праві, на мій погляд, ці форми відносин проявляються в повній мірі. Адміністративні  спори виникають в разі втручання  органів виконавчої влади і органів  місцевого самоврядування в право громадянина або іншого суб’єкта адміністративно-правових відносин, коли право цих суб’єктів порушується або виникає реальна загроза його порушення, або коли громадянин вважає, що це право порушується (уявне порушення права).

Відхилювана поведінка в адміністративно-правових відносинах має місце як в волевиявленні посадових осіб, так і в поведінці громадян, особливо – це дії, що не грубо порушують права громадян або громадський порядок, які законодавець вважає підставами застосування адміністративно-попереджувальних заходів.

Складовими адміністративно-юрисдикційного процесу є такі види проваджень як провадження в справах про  адміністративні правопорушення, дисциплінарне  провадження, провадження за скаргами, погоджувальне провадження.¹⁰

Найважливішим фактором, що обумовлює правовий характер адміністративно-процесуальної  діяльності, виступає її урегульованість  адміністративно-процесуальними нормами, які у своїй сукупності утворять галузь адміністративно-процесуального права.

У свою чергу, предметом регулювання адміністративно-процесуального права виступають специфічні суспільні відносини, які виникають у сфері державного керування й, відповідно, носять управлінський характер¹¹.

От чому з'ясування особливостей адміністративно-процесуальних норм і виникаючих у ході їхньої реалізації суспільних відносин, що здобувають характер правовий відносин, варто визнати як найважливіший аспект характеристики адміністративного процесу.

Отже, суть адміністративно-процесуальної  норми являє собою встановлене  державою загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, що виникають у процесі вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління.

2.2. Поняття та особливості  адміністративно-процесуальних норм

 

Адміністративно-процесуальні норми являють собою різновид діючих у нашому суспільстві юридичних правил поведінки людей, установлених державою. Тому вони мають всі ознаки, які взагалі властиві правовій нормі.

Процесуальні правові норми  тісно пов'язані з матеріальними  нормами, що визначено їхньою приналежністю до однієї системи права — українському праву. Маючи багато загального з матеріальними нормами, процесуальні норми помітно від них відрізняються. Своєрідність процесуальних норм укладене насамперед у тім, що вони обумовлені не тільки особливостями соціально-правового середовища, але й особливостями матеріальних норм тієї галузі права, з якої вони найбільше тісно зв'язані й потреби якої обслуговують насамперед і головним чином. Таким чином, є підстава говорити про своєрідний вторинний характер процесуальних норм, оскільки саме їхнє існування підпорядковане загальному завданню реалізації відповідних матеріальних норм¹². Тому дослідження поняття адміністративно-процесуальної норми повинне опиратися на дані загальної теорії права й разом з тим ураховувати особливості тієї сфери громадського життя, у якій проявляється регулятивний вплив цих норм.