Українська мова в Одеському державному аграрному університеті

             1.1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи

Нова  соціально-економічна політика в Україні, вибір курсу на вхо¬дження в європейський економічний та освітній простір, інтеграція з євро¬пейськими країнами, інтернаціоналізація  ділових стосунків у різних сферах діяльності людини, інтенсивний розвиток інформаційних та освітніх техноло¬гій  диктують необхідність підготовки професійних  фахівців нової генерації.

Нові  стратегії мовної освіти визначили, що вона має забезпечити фор-мування  й розвиток комунікативної, професійно орієнтованої компетенції особистості, дати їй можливість активно реалізовувати  свій творчий потенці¬ал на потреби  країни [2, с. 3-9]. Адже мова - це одна з  найважливіших скла¬дових фахової  компетенції, показник культури мовлення. Згідно із Загально-європейськими Рекомендаціями Ради Європи з мовної освіти, навчити  мови -це значить сформувати комунікативну  компетенцію [1, с. 18-19].

Фахова  мова ґрунтується на законах сучасної української літературної мови, підпорядковується  її загальноприйнятим мовним нормам - орфографiчним, граматичним, пунктуаційним, лексико-стилістичним. Тож першочерговим завданням постало: сприяти формуванню інтелектуально розвиненої, морально досконалої, національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка вільно володіє виражальними засобами сучасної української літературної мови, її стилями, різновидами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності, відзначається готовністю до подальшого професійно орієнтованого навчання, спроможна самостійно визначити цілі самоосвіти, самовиховання й саморозвитку та діяльнісно їх реалізувати як конкурентоспроможна особистість.

Завдання пропонованого підручника:

• формування усвідомленого ставлення до української мови як інте 
  лектуальної, духовної, моральної і культурної цінності; потреби знати сучас 
  ну українську мову й досконало нею володіти в усіх сферах суспільного жит 
  тя; готовності до адекватного вибору й отримання професійної освіти;
• розвиток творчих, інтелектуальних здібностей студентів, їх інтересу 
  до вивчення української фахової мови, до осягнення вершин української 
  культури й мистецтва слова;
• формування мовних компетенцій, тобто системних знань про мову 
  як засобу вираження думок і почуттів людини, практичних навичок володін 
  ня культурою мови, дотримання в усних і письмових висловлюваннях орфо 
  епічних, орфографічних, лексичних, морфологічних, стилістичних, пунктуа 
  ційних норм, уміння користуватися лінгвістичними словниками; вироблення 
  мовного смаку шляхом розширення філологічного світогляду, вміння вико 
  ристовувати набуті знання в роботі з мовним матеріалом.

Література

1. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викла 
   дання,   оцінювання   /   Науковий   редактор   українського   видання   проф. 
   С. Ю. Ніколаєва. — К.: Ленвіт, 2003. — 273 с.
2. Національна Доктрина розвитку освіти України у XXI столітті // Освіта 
   України. — 2002. — № 16. — С. З— 9.

1.2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

За коротким тлумачним словником  лінгвістичних термінів, мовна політика - це заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови (мов) у соціумі, країні. Особливої ваги набуває мовна політика в багатонаціональних державах у зв'язку з освітою, коли постає питання освіти державною мовою, мовою корінного етносу, створенням інформаційного простору, який забезпечує національну цілісність і безпеку держави.

До мовної політики належать питання  мовного планування, актуальні для країн, що тривалий час перебували у складі імперій та у яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії.

Оцінка рівня розвитку мови та її здатності обслуговувати всі  сфери ЖИТТЯ соціуму, ВИСТУПИТИ важливим складником розвитку національної куль-

 

тури, освіти залежить від здійснюваної в державі мовної політики. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови.

Як відомо, Україна протягом століть  була у складі Австро-Угорщини, Румунії, Польщі та Росії (найбільша частина її земель - від 1654 року до 1917 і від 1922 до 1990 - у складі СРСР), тому на певних її територіях панівною (читай - державною) були польська, німецька, угорська, російська мови.

З 20-х років XX ст. постало питання про українську державну мову в Україні, оскільки було проголошено:

Свободу всім земним язикам Великий Ленін повістив.

Насправді після входу України до складу СРСР державну українську мову відтіснила російська мова - мова міжнаціонального спілкування (так було і в інших союзних республіках). Тому потреби у розвитку національної наукової, технічної та іншої фахової термінології, по суті, не було. Та й спра-вочинство велося переважно російською мовою. Політика "українізації" (України!) була згорнута в 30-х роках.

28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", в якому надано статус державної українській мові: "Відповідно до Конституції УРСР, державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова." Українська держава "забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя" (ст. 2). Разом з тим держава створює необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 року. У ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в усіх регіонах України.

Однак програма виконувалася надто  мляво, особливо в південних та східних  областях. Справу пригальмовувало й  те, що певні політичні сили постійно домагалися (й нині домагаються) проголошення російської мови як "офіційної" поряд із державною українською - фактично двох державних мов, оскільки термін "офіційна мова" у міжнародній практиці - це синонім терміна "державна мова". Визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови в ролі єдиної державної. У гострій політичній боротьбі, що почалася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність української мови було одним із центральних. Перемогли державно-патріотичні сили.

У Конституції України, прийнятій  Верховною Радою 28 червня 1996 року, у ст. 10 зафіксовано: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний  розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України...

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

 

Українська мова фахового спрямування

Для реалізації ст. 10 Конституції України було створено в 1997 році Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж 1997 р. було затверджено "Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови".

Нині на сайті Верховної Ради України від 21.01.2008 р. розміщено Проект Закону про державну мову України. Ініціатори законопроекту - народні депутати України VI скликання Мовчан П. М. та Яворівський В. О.

Проект Закону "Про державну мову України", вважають автори, необхідний "для усунення прогалин у законодавстві України у сфері мовних питань". "Законопроект спрямований на більш ефективну реалізацію законних прав та інтересів кожного громадянина України у мовній сфері".

Слід нагадати Рішення Конституційного  Суду України у справі №1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови від 14 грудня 1999 року).

Після І Всесвітнього конгресу українців  у 1991 р. було прийнято рішення про утворення Правописної комісії для укладення єдиних правил правопису для українців в Україні та поза її межами. Робота Комісії поки що призупинена.

1.3. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Мова - духовне надбання усього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов'язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам.

У професійній  діяльності мова є важливою складовою  компетенції фахівця. Фахова мова реалізується у фаховому мовленні та виконує своє комунікативне призначення. Система підготовки сучасного фахівця передбачає розуміння ним важливості комунікативного призначення мови у професійній діяльності.

Одним з першочергових  завдань вищої школи є пошук  шляхів підвищення комунікативної компетенції фахівця шляхом усвідомлення важливості досконалого володіння усіма мовними нормами у комунікативному просторі та розуміння пріоритету української мови як державної. У центрі уваги при цьому є мовно-розумова діяльність людей, а основним об'єктом навчання -мовна комунікація, функціональні властивості мови і мовлення в їх нерозривній єдності.

При комунікативному  підході у центрі процесу навчання перебуває конкретна мовна особистість  з її мовно-розумовою діяльністю, комунікатив-

 

ними  намірами, а мовна комунікативна  діяльність є предметом розвитку у процесі вивчення фахової мови.

Комунікативний підхід у вивченні фахової мови ставить за мету засвоєння й оволодіння студентами мовою в обсязі, достатньому для формування власної думки; розуміння співрозмовника; усвідомлення того, що закономірності організації мови стають зрозумілими у процесі аналізу реального функціонування мовних одиниць, при цьому велику роль відіграють як лінгвістичні, так і екстралінгвістичні фактори, цілі та досвід комунікантів.

Досягнення цієї мети вимагає використання методичної концепції навчання, яка виходить з найголовнішого, комунікативного підходу до професійно орієнтованого навчання видам мовленнєвої діяльності. При такому підході фахівці набувають притаманні їм природні функції реалізації мовної комунікації. Варто зазначити, що треба виховувати фахівця, який би володів мовою не тільки для здобуття професійної інформації, а й послуговувався у повсякденно-професійній сфері.

У теперішній час особливу увагу  акцентують на формуванні навичок професійної комунікації в усіх сферах суспільного життя. Це зумовлено пріоритетами нашої держави в умовах розбудови, утвердження на міжнародній арені, закріплення української мови як державної та впровадження і забезпечення використання її у професійній діяльності.

Реалії XXI століття вимагають якісно нових підходів до підготовки сучасних фахівців - кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б грунтовно володіли українською фаховою мовою на всіх її рівнях - орфографічному, граматичному, пунктуаційному, лексико-стилістичному. Досконала професійна мовна підготовка є запорукою професійної майстерності та кон-курентоздатності сучасного фахівця.

У сучасній науковій думці існує  два поняття - "компетенція" і "компетентність", відповідно "комунікативна компетенція" та "комунікативна компетентність", проте єдиного визначення вони не мають і часто вживаються як взаємозамінні терміни.

Термін "компетентність" уперше з'явився в американській  лінгвістиці. Ідея комунікативної компетенції належить американському антропологу Д. Хаймсу. У свою теорію про комунікативну компетенцію науковець включив те, що необхідно знати тому, хто говорить, щоб бути комунікативно-компетентним у мовленнєвому оточенні. За його твердженням, комунікативна компетенція - це уміння управляти тим, що, де, коли, чому, як говорять люди [7, с. 267].

"Етимологічний словник української мови" пояснює термін "компетенція" через поняття "компетентний". Сам же термін "компетенція" через польське "посередництво" запозичений з латинської мови: лат. сотреіепііа ("відповідність, узгодженість") пов'язано з сотреіеге ("разом досягати, прагнути, сходитися, зустрічатися; відповідати, погоджувати"), яке складається із префікса сот- ("з") і дієслова реіеге ("прагнути, досягати") [3, с. 541— 542].

Аналізуючи визначення термінів "компетенція" і "компетентність", поданих С. І. Ожеговим, можемо зробити висновок, що ці два поняття співвід-

 

Українська мова фахового спрямування

носяться  між собою як дуже близькі. У значенні обох понять виділяються два компоненти: 1) знання, поінформованість, досвід особи; 2) коло питань, галузь знань, у яких особа поінформована. У понятті "компетенція" на перший план виступає значення "галузь знань або коло питань", а в понятті "компетентність" - значення "знання, досвід, поінформованість" [5, с. 169].

1. Селіванова поняття "комунікативна компетенція" окреслює як "зда 
   тність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравер- 
   бальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для 
   ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних кон 
   текстах чи ситуаціях" [6, с. 233]. І. Бех поняття "комунікативна компетент 
   ність" трактує як сукупність знань про норми і правила ведення природної 
   комунікації - діалогу, суперечки, переговорів тощо [2, с. 107].
2. Г. Єрмаков,  проаналізувавши   погляди  педагогів  України,  Ірландії, 
   Франції, Швейцарії, Шотландії, Австрії, Греції, Росії, робить висновок, що для 
   науковців різних країн загальними показниками тлумачення терміна "компетен 
   тність" уважаються уміння, які необхідні для реальної життєдіяльності, а саме: 
   професійні, уміння адекватного застосування знань, отримання інформації, по 
   новлення знань та продовження навчання, самоосвіти, соціальні та комунікатив 
   ні уміння, уміння розв'язувати проблеми та суперечливі питання або конфлікти, 
   працювати в команді, відчувати відповідальність тощо [4, с. 114].