Шпаргалка по "Физиологии"

1.Предмет,  завдання ФВНДіСС. Методи дослідження. 

 Фізіологія - наука про функції клітин, тканин, органів, систем органів і цілого  організму. Предмет Ф. - процеси,  що протікають в органах і  системах у їх взаємозв'язку  з окруж. середовищем і при  різних станах організму. Завдання Ф. - вивчити св-ва, процеси та механізми регуляції цих властивостей при різних станах організму у відмінності. умовах зовнішнього середовища. ФВНД - це наука про мозкових механізмах поведінки і психіки, які базуються на рефлекторній теорії. ВНД – це умовно-рефлекторна діяльність вищих відділів ЦНС (кора ГМ і підкіркові утворення). Основна функція ВНД - забезпечити адекватне ефективне пристосування організму до навколишнього середовища. СС - це спеціалізовані частини НС, кіт. сприймають і аналізують різні зовнішні і внутрішні подразники. ФСС вивчає функції та взаємодія СС, це галузь Ф, кіт. вивчає будову, функції СС людини, а також закономірності трансформації сигналів із зовнішнього середовища в активність рецепторів, кодування інформації, механізми переробки інформації в центральних відділах мозку і механізми цілісного сприйняття. Методи дослідження. 2 групи методів: Методи вивчення поведінки: 1. М. етологічної вивчення поведінки - вивчення поведінки тварин у природних середовищі за допомогою спостереження. Завдання - виявити основні структури поведінки та фактори, відповідальні за реалізацію поведінки. 2. Методи умовно-рефлекторного вивчення поведінки, що використовуються тільки в лабораторних умовах (Павлов). 3. Методи когнітивного вивчення - в лабораторних умовах вивчаються складні боку психіки тварин, кіт. проявляються у проблемних ситуаціях. Методи вивчення мозку: 1.  Морфологічні методи - позвояют дослідити тонка будова мозку (мікроскопи, радіохімія). 2. Біохімічні методи - дослідження метаболічних процесів мозку здорової і хворої людини, а також при різних функціональних станах і діяльності (хімія пептидів, медіаторів, амінокислот). 3.  Фізіологічні методи - спрямовані на вивчення функцій різних відділів мозку (руйнування мозку, електричного подразнення мозку, реєстрації електричних процесів мозку, вивчення мозкового кровотоку або реанцелографія, томографія).

Історичні передумови виникнення сучасної науки про діяльність мозку. Античний період. Середньовіччя  і ренесанс. XVIII –XIX ст. Сучасний етап.

У стародавні часи не було розподілу науки на окремі галузі знань, отже, й фізіології як такої просто не існувало. Батько медицини Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) розглядав  організм як цілісну структуру, в  якій нормальний перебіг життєвих процесів зумовлений пропорційним розподілом "життєвих соків" - крові, лімфи і жовчі. На думку Гіппократа, людина нерозривно пов'язана з навколишнім середовищем, і цей зв'язок насамперед виявляється у вигляді руху. Такий підхід був властивий також багатьом лікарям Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, які часто призначали при різних за хворюваннях інтенсивні фізичні вправи.

У період середньовіччя  уявлення про фізіологічні функції  будувалися лише па підставі анатомічних  даних. Уся медици на зводилася до постулатів видатного римського лікаря Клавдія Галєна (129-210). Саме Гален уперше в історії медицини застосував експеримент, що й дає підставу вважати його одним з провісників експериментальної фізіології. Його досліди стали підґрунтям для теорій, які без істотних змін проіснували майже 14 сторіч.

Фізіологія  як наука, що вивчає процеси життєдіяльності  організму і об'єднує їх на підставі спостережень та експериментів, сформувалася переважно у другій половині XVII - на початку XVIII ст. Найважливішим етапом у розвитку фізіології вважають 1628 рік, коли англійський лікар Ухльям Гарвей (1578-1657) опублікував свого книжку "Анатомічні дослідження про рух серця і крові у тварин", в якій виклав основи свого видатного відкриття - існу вання кровообігу.

Відкриття кровообігу було підготовле по працями таких анатомів, як Л. Везалій (1514-1564), М. Серает (1511-1553), Г. Фаллопій (1523-1562), а також стало можливим завдяки новому методу, який застосував У. Гарвей у своїх наукових дослідженнях, - вівісекції. Цей метод по лягав у розтині окремих тканин певних органів тварин, що давало змогу безпосередньо спостерігати за функцією цих органів. Крім того, ці спостереження можна було проводити, застосовуючи різні впливи на досліджуваний процес. Наведена Гарвеєм схема кровообігу загалом правильна, відповідає сучасному рівню знань, а відкриття кровообігу вважається віхою, що знаменує виникнення фізіології людини і тварин як науки.

Правильність  уявлень про наявність замкненої  системи кровообігу підтвердив італійський  біолог М. Мальпігі (1628-1694), який відкрив клітини крові, альвеолярну будову лєгепь, а також виявив зв'язок артерій з венами через капіляри, чого так і не вдалося довести У. Гарвею.

Одним з найважливіших  досягнень науки першої половини XVIII ст. було від криття Р. Декартом (1596-1650) рефлекторного принципу діяльності організму, а також впровадження самого поняття про рефлекс, яке остаточно сформувалося лише в працях чеського дослідника І. Лрохаскиі 1749-1820).

 

Наприкінці XVIII ст. Л. Гадьвані (1737-1798) довів існування в тканинах "тваринної електрики". Роботи самого Гальваиі, а також К. Маттеуччі (1811-1868) і фізика А. Вольта (1745-1827) заклали фундамент для вивчення природи основного фізіологічного явища - процесу збудження. Особливо значними були успіхи в галузі фізіології нервів і м'язів. Так. Е. Пфлюгер (1829-1910) сформулював закони дії постійного струму на збудливу тканину, Г. Гельмгольц (1821-1894) визначив швидкість поширення збудження у нерві, Ч. Бели (1774-1842) і Ф. Мажанді (1783-1855) встановили функціональньні значення передніх і задніх корінців стінного мозку.

Приблизно у  середині XIX ст. фізіологія остаточно  відокремилася від анатомії, і  в усіх університетах її почали викладати  як окрему дисципліну. Саме в цей  час для розвитку фізіології багато зробили російські вчені.

Івана Михайловича  Сєченова (1829-1905) вважають "батьком  російської філогії". Очоливши у 1860 р. кафедру фізіології у Петербурзькій  медико-хірургічиін академії, І.М. Сеченов  своїми роботами в галузях тваринної  електрики, нервової фізіології, фізіології праці й своїми психофі зіологічними трактатами завоював світове визнання. Найвідоміша праця І. М. Сєченова - "Рефлекси головного мозга" (1863), в якій він аналізує розумову діяльність людини до мислення включно, показує її детермінованість матеріальшімн причинами, зводячи її до найпростішого акту - рефлексу. Він писав, що всі акти свідомого і підсвідомого життя за своїм походжен ням суть рефлекси.

На межі XIX ст. розгорнулася наукова діяльність Івана  Петровича Павлова (1849-1936). Він провів видатні дослідження в галузі регуляції кровообігу, поставив на наукову основу фізіологію травлення, використовуючи свій знаменитий оперативпо-хірургічиий метод. За роботи з фізіології травлення І.П. Павдову у 1904 р. було присуджено Нобелівську премію. Проте найбільшу славу він здобув, створивши зовсім повий розділ фізіології - вчення про вищу нервову діяльність. Завдяки своєму методу вироблення умовних рефлексів І.П. Павлов зміг висловити сміливі припущення про основні фізіологічні закономірності діяльності мозку.

Учень і наступник  І.М. Сєченова на кафедрі фізіології Петербурзького універ ситету М.Є. Введенський (1852-1922) провів глибоке і всебічне вивчення основ ного життєвого процесу - збудження. Навіть процес гальмування  вчений вважав особливою видозміною процесу збудження. Це уявлення лягло в основу його вчення про парабіоз, про наявність перехідних стадій між збудженням і гальмуванням.

Розвиваючи  ідеї М.Є. Введенського, його учень О.О. Ухтомський (1875-1949) створив вчення про  домінанту як один із основних принципів роботи мозку.

Характерною особливістю  фізіології XX ст. стало значне географічне  розширення досліджень. Фізіологічні лабораторії з'явилися не лише в  більшості європейських держав, а  й у США, Японії, Китаї, Індії, Австралії. На початку XX ст. У. Кспинон (1871-1945), спираючись на ідею К. Бернара (1813-1878) про сталість внутрішнього середовища організму, розвинув учення про гомеостаз - універсальну властивість живих організмів активно підтримувати і зберігати стабільність функціонування різних систем у відповідь на виливи, що порушують цю стабільність.

. Інвазівні  та неінвазівні методи вивчення  діяльності ЦНС

неінвазивні  (атравматічні), що не вимагають прямого проникнення інструменту через шкірні покриви обстежуваного, та інвазивні н що передбачають хірургічний елемент дії, зазвичай у вигляді проколу кости і подальшого виконання певних маніпуляцій. Неінвазивні методи дослідження також розділяють на дві групи. До першої відносяться такі, які для отримання діагностичної інформації вимагають незначних, зазвичай нешкідливих для хворого, короткочасних зовнішніх енергодій н рентгенолучевого, радіоізотопного, ультразвукового і ін.

 Друга група  включає методи, що дозволяють  реєструвати зміни функцій і  енергопроцесів в нервовій системі  без зовнішніх дій (електроенцефалографія, електроміографія, тепловізіографія, магнітометрія). При цьому можливе застосування різних функціональних навантажень, що виявляють приховані порушення.

В нейрохірургічній клініці під час оперативних  втручань по приводу тяж+лых форм епілепсії застосовуються інвазивні варіанти реєстрації біопотенціалів мозку. каротидна  и вертебральна ангиографія , яка передбачає пункцію або катетеризацію різних периферичних артерій і введення рентгенконтрастного речовини з подальшим проведенням серії знімків і реєстрацією зображень на магнітних носіях інформації.

Комп’ютерна рентгентомографія  (КТ) дозволяє отримувати пошарове зображення структур головного мозку в аксіальній проекції.

 

Адекватні та неадекватні подразники Подразники, тобто ті фактори, які діють на біологічний об’єкт – клітину, тканину, або орган поділяють за двома ознаками: силою дії і видом сили природи. Будь-який подразник малої сили не викликає збудження. Воно з’являється тільки тоді, коли ця сила досягає певної величини порогу, за яким починає розвиватись біологічна реакція. За відношення біологічної системи до видів подразників (світла, звуку, механічної сили, хімічних факторів) вони поділяються на дві групи: адекватні і неадекватні.

Адекватні –  це ті, до яких рецепторний апарат клітини протягом еволюції пристосувався шляхом підвищення збудливості (поріг збудження у них низький).

Неадекватні –  подразники, які не відповідають біологічним  особливостям тканини. Вони викликають збудження тільки тоді коли з’являється  пошкодження в біологічній системі.

 

Подра́знення — у біології та фізіології, стан, що супроводжується запальною або болісною реакцією організму на дію зовнішнього або внутрішнього подразника. Подразники можуть бути хімічними, механічними, термальними, променевими.

Подразнення за перебігом може бути гострим та хронічним. Хронічне подразнення найчастіше зачипає тканини шкіри, очей, легенів, слизові органів травлення та видільної системи.

Нервова, м’язова  і залозиста тканини володіють збудливістю - здатністю відповідати на дію подразника збудженням. Такі тканини називають збудливими.

   Збудливість  та її зміни впливають на  діяльність організму. Наприклад,  якщо серцевий м’яз втратить  збудливість - серце перестане  скорочуватись і настане смерть. Якщо в результаті крововиливу  у мозок нейрони, що іннервують скелетні м’язи, втрачають здатність збуджуватися і не посилають імпульсів до відповідних м’язів, настає параліч. Дихання зберігається до тих пір, доки клітини дихального центру, що посилають нервові імпульси до дихального м’язу, здатні збуджуватися.

   Збудження - складний фізіологічний процес, що виникає в збудливій тканині внаслідок дії подразника. Характеризується ознаками:

- специфічними - проявляються у виникненні діяльності, яка характерна для даної тканини  (м’язової - скорочення, залозистої -виділення секрету, нервової - утворення і проведення нервового імпульсу);

- загальними - властиві  для всіх збудливих тканин - підвищення  обміну речовин (підвищене споживання  О2, виділення СО2), виділення теплової  енергії, зміна електричного стану клітинної мембрани.

   Подразник  - це чинник, який здатний викликати  збудження в збудливих тканинах. За природою подразники розрізняють:

- фізичні (температура,  тиск, світло, звук, дотик, електричний  струм та інші);

- хімічні (речовини  їжі, ліки, гормони, вітаміни, продукти обміну речовин, кислоти, луги тощо);

- змішаної природи  (зміна осмотичного тиску, зміна  рН середовища).

   За біологічною  ознакою їх поділяють на:

- адекватні  - до дії яких орган пристосований,  оскільки вони діють в природних  умовах його існування (світло для ока, звук для вуха);

- неадекватні  - до дії яких орган не пристосований,  проте в природних умовах існування  організму викликають реакцію-відповідь  збудливих тканин при достатній  силі і тривалості дії. Наприклад,  сильне слиновиділення у відповідь на подразнення кислотою рецепторів ротової порожнини. Сітка ока реагує на дотик, тиск, електричні подразники.

   За силою  подразники можуть бути:

   1. Пороговий  - подразник мінімальної сили, який  здатний викликати збудження.

   Порогову силу подразника - мінімальну силу, яка достатня для того, щоб викликати збудження, називають порогом подразнення. Поріг подразнення є мірою збудливості тканин. Чим вищий поріг подразнення, тим збудливість нижча і навпаки.

   2. Підпороговий - подразник сили, меншої за порогову, який обумовлює виникнення фізико-хімічних змін в збудливих тканинах, що є недостатніми для виникнення збудження, яке поширюється.

   3. Надпороговий - подразник, сила якого більша  за порогову. Поріг подразнення  є мірою збудливості тканин. Чим вищий поріг подразнення, тим збудливість нижча і навпаки.

   Для виникнення  збудження важливе значення має:

   1) сила  подразника;

   2) тривалість  дії подразника;

   3) швидкість  наростання сили подразника. Якщо  швидкість наростання сили подразника до порогової мала, то збудження не виникає. Це зумовлено тим, що за час наростання сили подразника в тканині розвиваються зміни, які підвищують поріг подразнення і перешкоджають розвитку збудження. Пристосованість збудливої тканини до дії подразника, сила якого повільно зростає, називається акомодацією.