Проблеми фінансування охорони здоров’я

Конституцією також закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

 За функціональною структурою, ці видатки поділяються на  такі підрозділи:

• фінансування лікарень широко профілю;
• видатки спеціалізованих медичних закладів;
• асигнування на поліклініки, амбулаторії,
• спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти;
• видатки на загальні і спеціалізовані стоматологічні поліклініки;
• утримання санітарно-епідеміологічної служби, закупівлю та виготовлення медичного обладнання, інструментів, протезів, іншої продукції, що використовується у медичній практиці тощо.

У більшості країн використовуються всі можливі джерела фінансування охорони здоров’я, проте роль держави  у країнах з бюджетною або  соціально-страховою моделями все  одно залишається значною.[15,с.95]

Джерелами фінансування медичної допомоги в Україні є:

1) Державний і місцеві бюджети;

2) Доброчинні внески юридичних  і фізичних осіб;

3) Особисті (приватні) внески фізичних  та юридичних осіб за послуги,  надані медичним установами;

4) Безпосередня плата (гонорари) за послуги медичним працівникам;

5) Фонди добровільного та обов’язкового медичного страхування.

В Україні державне фінансування охорони  здоров’я відбувається за рахунок  коштів державного та місцевих бюджетів. Відповідно до Бюджетного кодексу України розподіл коштів між рівнями бюджетної системи відбувається з урахуванням принципу субсидіарності, тобто базується на максимальному наближенні надання послуг до споживача:

— за рахунок коштів державного бюджету фінансуються багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції; клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів війни; санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями; інші програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

— за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів фінансуються (з подальшим урахуванням при визначенні міжбюджетних трансфертів) лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення; спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові; санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації; медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходи санітарної освіти, регіональні заходи з реалізації державних програм, інші програми і заходи;

— за рахунок коштів районних бюджетів та бюджетів міст республіканського  Автономної Республіки Крим і обласного значення фінансуються (з подальшим урахуванням при визначенні міжбюджетних трансфертів) лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти; міські та районні центри здоров’я і заходи з санітарної освіти;

— за рахунок бюджетів сіл, їх об’єднань, селищ, міст районного значення відповідно до положень Бюджетного кодексу України в редакції від 8 липня 2010 року не передбачається фінансувати заклади охорони здоров’я.

Зазначений розподіл повноважень  між бюджетами в Україні спричиняє  пріоритетність місцевих бюджетів у  фінансуванні охорони здоров’я: близько 80% обсягів державного фінансування охорони здоров’я в Україні відбувається саме за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Повністю за кошти Державного і  місцевих бюджетів утримуються санаторії  для хворих на туберкульоз (для дорослих і дітей), станції переливання крові, дитячі садки та будинки дитини, а також санітарно-профілактичні установи дезінфекційні станції. За рахунок коштів бюджету проводятся заходи для боротьби з епідеміями.

 Будівництво об’єктів охорони  здоров’я здійснюється як за рахунок коштів бюджетів, так і за рахунок коштів соціального розвитку підприємств і об’єднань.[5]

Заклади мають витрачати кошти  саме на те, на що вони виділяються. Вони не мають гнучкості перевести  гроші з однієї позиції на іншу, навіть якщо є потреба у терміновому перерозподілі коштів, щоб відповісти на якесь пріоритетне завдання з охорони здоров'я. Будь-яка зміна в кошторисі доходів та видатків закладу повинна бути схвалена спочатку головними розпорядниками бюджетних коштів і відповідними фіскальними органами. Якщо в кінці року залишаються невитрачені кошти, то фіскальні органи скорочують на цю суму бюджетні асигнування по цьому закладу на наступний рік.

 Відомчі та інші заклади  охорони здоров'я, що обслуговують  лише окремі категорії населення  за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ та організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.[9, с. 556]

 Обсяг фінансування за Державним  та місцевими бюджетами на  утримання лікарень визначається  за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілем захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти і на харчування. У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про чисельність населення на території, яка обслуговується, у сільській місцевості на кожен населений пункт.

Основними сітковими показниками, які враховуються під час визначення витрат на утримання установ охорони  здоров'я, є такі: кількість лікарняних ліжок, кількість лікарських посад, кількість лікарських відвідувань (поліклінік), кількість ліжко-днів. Кількість лікарняних ліжок розраховують згідно з прогнозом економічного і соціального розвитку з урахуванням демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов розвитку певного регіону. Відповідно до кількості ліжок у лікарні визначають штати лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу.

Кількість лікарських відвідувань  — це показник, що використовується для визначення витрат на придбання  медикаментів і перев'язувальних засобів  під час амбулаторного обслуговування населення. Кількість лікарських відвідувань у поліклініці визначають відповідно до кількості середньорічних лікарських посад, кількості годин роботи лікаря цієї спеціальності на день (наприклад, 6 год 30 хв для дільничного терапевта), норми прийому хворих за годину та кількості робочих днів на рік. Так, норма прийому дільничного терапевта дорівнює 22 осіб за день (15 осіб за 3 години роботи в поліклініці та 7 осіб за 3,5 год при наданні допомоги вдома).

Оплата праці медичних працівників здійснюється за фактично відпрацьований час, відповідно до посадового окладу з урахуванням доплат, надбавок та інших підвищень, передбачених українським законодавством. Схемні посадові оклади лікарів-хірургів усіх спеціалізацій, лікарів-анестезіологів та лікарів-ендоскопістів підвищуються за здійснення оперативних втручань від 15 до 40 %.

Крім того, медичним працівникам  передбачені такі види доплат:

• за роботу в нічний час (до 35 % годинної тарифної ставки за кожну годину роботи);
• за суміщення професій і посад (до 50 % посадового окладу відсутнього працівника) та інші.

Працівники медичних закладів можуть преміюватися за досягнення кращих результатів  у роботі за встановленими показниками.[8]

Нині вся галузь охорони здоров'я  фінансується не більш як на 60 % від  потреби, і 80 % коштів йдуть на заробітну плату медичним працівникам. Сьогодні в галузі працює 1 млн. 300 тис. співробітників, а рівень зарплати — найнижчий серед бюджетних професій, на 27-му місці, що провокує хабарництво в галузі.

В Україні, при багатоканальному надходженні  коштів, фінансування значною мірою орієнтоване й переважно здійснюється за рахунок бюджетних ресурсів, що при їх обмеженості погіршує кризову ситуацію в ресурсоємній галузі охорони здоров'я.

3. Медичне страхування, як джерело фінансування охорони здоров’я

Оскільки бюджетне фінансування державних і комунальних медичних закладів є недостатнім для задоволення усіх існуючих потреб громадськості в послугах з охорони здоров’я, закономірним є пошук цими закладами законодавчо прийнятних механізмів залучення додаткових ресурсів з інших джерел. Такими джерелами на сьогоднішній день є фонди обов’язкового та  добровільного медичного страхування. Як правило, мінімум медичних послуг забезпечується обов’язковим страхуванням, додаткові – добровільним.

Наразі медичне страхування  в Україні знаходиться на стадії формування, незважаючи на те що тривалий час існує проблема підвищення рівня медичного обслуговування, внаслідок чого постає питання щодо збільшення фінансування галузі, а це вимагає пошуку додаткових джерел. Одним із них є медичне страхування.

Медичне страхування - система організаційних та фінансових заходів щодо забезпечення діяльності страхової медицини.

Мета страхової медицини та медичного  страхування - забезпечення громадянам соціальних гарантій та прав на отримання  медичної допомоги за рахунок накопичення коштів при виникненні страхового випадку або для фінансування профілактичних заходів.

Завдання медичного страхування:

• посередницька діяльність в організації та фінансуванні медичної допомоги населенню;
• контроль за якістю та обсягом медичної допомоги населенню;
• розрахунок за надання медичної допомоги через страхові фонди.[4, с. 124]

Страхувальником у медичному страхуванні  може бути держава (обов’язкове страхування за рахунок бюджету) і недержавні страхові компанії (роботодавці і громадяни страхуються за рахунок власних коштів).[6, с.181]

Сьогодні медичним страхуванням охоплено лише 5 % українців, велика частина з  яких застрахована по корпоративних  програмах, оплачуваних роботодавцями [22, с. 51]. Вважається, що кошти від обох видів медичного страхування (добровільного та обов’язкового) здатні зміцнити економічну основу галузі та підвищити якість медичних послуг.

До цього можна додати й те, що в межах добровільного медичного  страхування міститься можливість отримати соціальний та економічний ефекти одночасно для всіх його учасників за умови організації їх ефективної взаємодії. Це зумовлено тим, що у споживача медичних послуг є зацікавленість у збереженні та підтримці власного здоров’я, а у страховика – стимули для проведення профілактичних обстежень, що призведе як до економії коштів, спрямованих на охорону здоров’я, так і до додаткового фінансування цієї галузі.

Об’єктом добровільного медичного  страхування є життя і здоров’я громадян. Метою проведення медичного  страхування є забезпечення громадянам у разі виникнення страхового випадку одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Сьогодні в Україні діє лише добровільне медичне страхування, однак і воно користується невеликим  попитом у населення. Серед основних причин такого стану – низька платоспроможність населення, складність формування договірних цін на додаткові послуги застрахованим, зокрема, відсутність уніфікованої методики визначення вартості медичних послуг та єдиних тарифів ціноутворення, недосконалість нормативно-правової бази в сфері страхової медицини, недостатня мотивація працівників медичних установ унаслідок низької оплати праці тощо.

Як свідчить світовий досвід, одночасно  із добровільним медичним страхуванням у значно більших масштабах почало розвиватися обов’язкове медичне страхування. Запровадження обов’язкового медичного страхування, доцільність якого є предметом широкої дискусії в Україні, насамперед через низьку платоспроможність населення, вимагає створення адекватної нормативно-правової бази щодо умов такого запровадження, порядку надання медичних послуг на платній основі, їх переліку тощо.

Впровадження загальнообов’язкового  медичного страхування сприятиме  збільшенню фінансових надходжень у  галузь охорони здоров’я в межах існуючого законодавчого поля, оптимізації їх використання, забезпеченню гарантування якісної медичної допомоги кожному громадянину, а також подальшому розвитку добровільного медичного страхування.