Шпаргалка по "Договорное право"

Істотними умовами  є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов’язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін.

Істотні умови договору це:умови, які безпосередньо зазначені в законі;умови, які необхідно погодити саме для даного виду договору;умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові.

Звичайні умови  договору – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативно-правовому акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору.

Отже, звичайними можна вважати  умови, які традиційно, за звичаєм, включаються  в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але  розуміється, що вони підлягають виконанню. Наприклад, уклавши договір найму, сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов’язків по проведенню капітального і поточного ремонту. Але згідно з чинним законодавством України, капітальний ремонт виконує наймодавець, а поточний – наймач, якщо інше не передбачене договором. Тобто в цьому випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної умови, на зміст договору її відсутність не впливає.

Випадковими умовами договору прийнято вважати такі умови, які погоджені сторонами на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв’язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Вони, як правило, не передбачаються даним видом договору і встановлюються тільки за погодженням сторін. Тому випадкові умови можна виявити, порівнявши їх зі звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, винагорода за договором доручення за загальним правилом не передбачена, але сторони можуть зазначити право на винагороду. Або: за однією із справ сторони уклали договір позики і передбачили, що поки боржник буде розраховуватися з кредитором, кредитор має право користуватися автомобілем, який боржник придбав на взяті в борг гроші. Інший приклад: якщо за договором майнового найму обов’язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою.

Якщо випадкові умови за погодженням сторін знаходять місце в договорі, вони набувають ознак істотних умов. На перший погляд відмінності між істотними і випадковими умовами стосовно того чи іншого конкретного договору відсутні, оскільки кожна з них підлягає безумовному виконанні. Але їх відмінність одразу проявляється як тільки виникає спір з приводу факту укладення договору. За відсутності умов, які об’єктивно відносяться до істотних умов договору, немає і самого договору. Але якщо одна із сторін заперечує факт укладання договору, посилаючись на відсутність в ньому умови, яку вона за погодженням намагалася включити в договір, то, оскільки така умова за своєю природою є випадковою, договір може бути визнаний як такий, що не уклався, лише при доведеності факту погодження сторонами такої умови [4, с. 263].

 Звичайні умови договору  – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативно-правовому акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору.

Випадковими умовами договору прийнято вважати такі умови, які погоджені сторонами на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв’язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Вони, як правило, не передбачаються даним видом договору і встановлюються тільки за погодженням сторін.

Всі умови – істотні, звичайні та випадкові – після укладення  договору стають однаково обов’язковими  і мають додержуватися сторонами.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін.

 

6. Множинність осіб  у зобов’язанні. Часткові, солідарні  та субсидіарні зобов’язання  в договорах. 

Множинність осіб у зобов’язанні — стан, за якого суб'єктами зобов'язання як з однієї, так і з другої сторони можуть бути кілька осіб (кредиторів, боржників, кредиторів і боржників). Залежно від того, на якій стороні виникла М. о. у з., вона може бути активною, пасивною або змішаною. За способом виконання зобов'язання поділяються на часткові (ст. 173 Цивільного кодексу України) та солідарні (ст. 175, 176 ЦивК).

У частковому активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право  вимагати від боржника виконання  у певній частці. Після вибуття  кредитора, що одержав задоволення у межах своєї частки, зобов'язання зберігає свою силу для ін. кредиторів.

У частковому пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати від боржників  виконання у певній для кожного  з них частці. Особа, що погасила своє зобов'язання, вибуває з кола боржників; решта з них залишається зобов'язаною. У змішаному частковому зобов'язанні існує кілька кредиторів та кілька боржників, кожен з яких має право вимагати виконання або має обов'язок виконати зобов'язання лише у певній частці. У солідарному активному зобов'язанні кожен з кредиторів має право вимагати від боржника в повному обсязі виконання обов'язку. З його виконанням зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі від будь-якого з боржників. У змішаному солідарному зобов'язанні поєднуються множинність з боку кредиторів та множинність з боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання.

 Солідарні зобов 'язання мають місце, коли кожен із боржників повинен виконати зобов'язання повністю. Солідарні зобов'язання виникають лише у випадку, коли це передбачено законом чи договором; Так, ст. 74 Закону України "Про господарські товариства" прямо зазначає, що якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна товариства не вистачає для оплати всіх боргів, то за недостатню частину майна несуть солідарну відповідальність учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, які спільно заподіяли шкоду.

Особа, яка за певних, визначених законом чи договором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває права регресу. Регресні зобов 'язання це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї-суми.

Регресні зобов'язання виникають  як наслідок виконання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при  солідарності боржників (боржник, який задовольнив вимогу кредитора, сам  стає кредитором по відношенню до іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Скажімо, якщо водій автопарку вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопарк (як володілець джерела підвищеної небезпеки), який, у випадку задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до бепосереднього винуватця аварії.

Поруч з дольовими (частковими) і  солідарними зобов'язаннями законодавець називає і субсидіарні або додаткові зобов'язання. Їх суть полягає в тому, що при не­виконанні чи неналежному виконанні боржником своїх зобов'язань відповідальність, за певних обставин, може бути покладена на додаткового боржника. Субсидіарні зобов'язання можуть виникати як на підставі закону (наприклад, при заподіянні шкоди неповнолітніми у віці від 15 до 18 років при відсутності у них майна чи заробі­тку достатнього для відшкодування шкоди, заподіяну шкоду відшкодовують їх батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини), так і в силу укладеного договору (наприклад, договір поруки).

 

 

 

 

 

 

 

7. Воля та волевивлення  в договорі. Форма  договорів  у підприємницькій діяльності  та наслідки недотримання форми  договору.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це — суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками.              Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. conclude — укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти угоду: громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.   Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. ЦК України (ст. 260) виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Договір – це угода сторін, акт, у якому виражена їхня згода діяти  спільно в інтересах взаємної вигоди. Займатись підприємництвом  і не складати угод, не укладати договорів  просто не можливо.

Підприємницькі договори відносяться як до процесу створення суб’єктів підприємництва – юридичних осіб, так і безпосередньо направлені на досягнення поставленої мети такої діяльності – отримання підприємницького прибутку. Це передумовлює участь у цьому процесі всіх зацікавлених у прибутку осіб, взаємовідносини з якими повинні бути чітко врегульовані правовими нормами. Такою універсальною правовою формою для врегулювання широкого кола зобов’язань є цивільно-правовий договір, який отримав спеціальну назву підприємницького чи господарського.

Найбільш широкого застосування у підприємницькій діяльності набувають господарські договори, що укладаються між суб’єктами господарювання на придбання і продаж активів, виконання робіт та надання послуг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. Умови дійсності  правочинів (договорів).

Під умовами дійсності правочину  розуміють передбачені законом  вимоги, яким повинен відповідати  будь-який правочин. Звичайно, що умови  дійсності правочину залежать від  виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.

   Водночас всі правочини,  незважаючи на можливу специфіку,  повинні відповідати певним загальним  умовам дійсності.

   Умови дійсності правочину  є такими.

   1. Суб'єктний склад. Особи,  які укладають правочин, повинні  мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.

   2. Відповідність змісту  правочину закону. Тобто умови  правочину повинні відповідати  вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

   Вважаю, що така норма  за своїм характером є досить  декларативною, оскільки підстави  визнання правочину недійсним  визначені в законі, і не завжди  законні дії за своїм характером  є моральними. Так, скажімо, якщо  боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.

   3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

   Так, зрозуміло, що довіреність  на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

   4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

   Наприклад, повертаючись  ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.

   5. Здійсненність правочину.  Правочин має бути спрямований  на реальне настання правових  наслідків, що обумовлені ним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9. Класифікація договорів  у сфері господарської діяльності.

За суб'єктним складом розрізняють дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони - поставщик і покупець; ст. 245 Цивільного кодексу). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач - особа, уповноважена одержати вантаж (ст. 358 Цивільного кодексу).

Залежно від юридичної  підстави укладення договору розрізняють  два різновиди господарських  договорів:

- господарські договори, які укладаються  на підставі державних замовлень і зміст яких має відповідати цим замовленням. Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства).