Депресивність регіонів Укранїни і механізм інвестування іхнього розвитку

     У разі отримання регіоном статусу «депресивний», запроваджуються механізм підтримки таких територій, що передбачає виділення бюджетних коштів на реалізацію програм подолання депресивності, а також залучення міжнародної технічної допомоги та інших джерел фінансування [1]. Зокрема, з метою стимулювання розвитку депресивних територій у їхніх межах можуть здійснюватись:

     – цільове спрямування державних  капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

     –    надання державної підтримки, у  тому числі фінансової, малим підприємствам;

     – сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва;

     –  спрямування міжнародної технічної  допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних  проблем.

     В останні роки закладено підґрунтя для удосконалення методичної основи визначення та надання територіям статусу депресивних з метою отримання державної допомоги для підтримки їх соціально-економічного розвитку, у сумі не менше, ніж 0,2 % дохідної частини Державного бюджету за відповідний період. Зазначені кошти передбачено цільовим порядком спрямовувати на виконання програм подолання депресивності територій [3].

2. Види  регіонів по стану  їх розвитку

  В сучасній українській регіоналістиці в умовах стабільної економіки в державі виділяють динамічні та проблемні регіони («слаборозвинені» та «депресивні»).

  Динамічні  – це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя  населення, стабільною культурно-політичною та екологічною ситуацією. До піонерних регіонів в умовах кризи відносяться ті, які швидкими темпами виходять з кризового стану, демонструють значне покращення соціально-економічної ситуації, високі темпи росту виробництва та зростання доходів населення і бюджету.

  В умовах економічної кризи під  динамічними регіонами розуміють  такі регіони, які демонструють можливість щодо забезпечення зростання (збереження на до кризовому рівні) показників зайнятості населення та з огляду на структуру  регіональної економіки знаходяться  у більш вигідному становищі. Світовий досвід свідчить – це регіони, у яких у галузевій структурі  економіки переважає обробна  промисловість та сфера послуг.

  Проблемні – це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього рівня по державі в цілому. Проблемні  території поділяються на слаборозвинені та депресивні.

  Слаборозвинені  – це регіони, економічна відсталість  яких обумовлена географічними особливостями (рельєф місцевості та конфігурація території  регіону, від яких залежить транспортна  доступність і витрати на перевезення); особливості клімату, що визначають природні умови розвитку господарства (зокрема, посушливий чи надмірно зволожений клімат підвищують витрати виробництва, часто призводять до посилення екстенсивності у сільському господарстві). Вплив  історичного чинника на формування економіки слаборозвиненого регіону  проявляється у певних тенденціях нерівномірного розвитку його різних місцевостей, що часто пов’язано з традиційністю  виробництва, або ж з об’єднанням  у єдине ціле окремих територій  з різним рівнем економічного розвитку. Таким чином у слаборозвинених  регіонах традиційно спостерігається  обмежений рівень зайнятості населення  та її нераціональна структура; хронічними є несприятливі умови для активізації  ділової, інвестиційної, соціальної та інших сфер діяльності.

  До  слаборозвинених регіонів в Україні  належать: північна Буковина і Закарпаття, Полісся (постраждале під час  Другої світової війни та Чорнобильської аварії), Північний Крим (для якого  традиційно характерним є брак природних  ресурсів) тощо.

  Депресивними  називають регіони, економічна відсталість  яких зумовлена стагнацією, спричинена структурною кризою тощо. Найчастіше депресивними у світі є старопромислові  регіони (з характерними для них  видобувними або традиційними галузями спеціалізації промисловості в  яких переважають видобуток корисних копалин із виснажених родовищ, виробництво  засобів виробництва на основі застарілих технологій, з високою енергоємністю  та матеріалоємністю). Специфічною  ознакою депресивних регіонів є  те, що навіть в умовах загального стійкого розвитку національної економіки, в  таких регіонах можуть періодично виникати економічні кризи, зростає безробіття тощо.

  До  депресивних регіонів в Україні  належать Поділля, окремі райони Донбасу, Черкащини, Кіровоградщини, Сумської області  тощо.

3. Теорія  досліджень депресивності  регіонів України.

 

     Створення політично стабільного суспільства  та ефективно функціонуючої економіки  неможливі без подолання проблем  міжрегіональних відмінностей, ліквідації кризових явищ і відсталості у  розвитку окремих територій країни. Основними причинами нерівномірності  розвитку регіонів країни є корінна  зміна господарських структур, низький  рівень галузевої диверсифікації, невідповідність  галузевої структури місцевому  природно-ресурсному потенціалу, несприятливі демографічні та екологічні тенденції. Найгостріша ситуація склалася у  так званих депресивних регіонах, де припинили діяльність районоформуючі галузі, зростає безробіття, зубожіє  населення, занепадає соціальна  сфера. Розв’язання проблем таких  територій є важливим загальнодержавним  завданням.

     З одного боку, вивченню проблем депресивних  територій присвячено чимало наукових праць економістів, економіко-географів, управлінців. Водночас маловивченими  залишаються теоретико-методичні  питання дослідження депресивних  територій, їх типологія, методи оцінки гостроти та рівня депресії тощо. Основними  завданнями даної статті є обґрунтування поняття «депресивний регіон» та оцінка рівня депресивності адміністративних одиниць України.

     Поняття «депресивна територія» широко увійшло у наукових обіг у середині 90-х років ХХ ст. Зазначається, що депресивними можуть бути регіони, промислові, сільськогосподарські райони, а також міста обласного підпорядкування. Поряд з поняттям «депресивна територія» для означення подібних регіонів використовуються й інші терміни. Характерно, що чіткого розмежування понять «депресивна територія», «проблемний регіон», «відсталий регіон» у науковій літературі немає, що породжує неоднозначність трактувань цих дефініцій.    

     При відборі показників важливо дотримуватися  таких правил: по-перше, перелік показників має бути якомога ширшим, проте  не надмірним; по-друге, показники повинні  мати статистичну представленість  у регіональному розрізі; по-третя, важливо використовувати як стабільні  показники, так і показники динаміки (Додаток 2).   

     У даному дослідженні для визначення регіональних відмінностей рівня депресивності  адміністративних одиниць України  використовувалися затверджені  Законом України “Про стимулювання розвитку регіонів” показники, зокрема  валова додана вартість на одну особу (Х₁), рівень безробіття (Х₂), середня заробітна плата (Х₃), виробництво промислової продукції на одну особу (Х₄) та основні засоби виробництва на одну особу (Х₅). Вони визначені [1] для ідентифікації депресивних промислових регіонів (за винятком останнього).

     Визначення  рівня депресивності регіонів України  включало кілька послідовних ітерацій:

     1) нормування показників, оскільки  абсолютні показники незіставимі  між собою; 

     2) врахування того, що одні показниками  є стимуляторами, а інші –  дестимуляторами рівня депресивності; 

     3) визначення рівня депресивності  територій як суми нормативних  значень окремих показників з  урахуванням їх позитивного чи  негативного впливу на кінцевий  результат;

      4) групування регіонів України  за рівнем депресивності території. 

     Першим  етапом аналітичних досліджень стало  нормування вихідних показників. Воно здійснювалося за формулою середнього квадратичного відхилення:   

     , де – нормоване значення вихідного показника;

       – вихідний показник;

      – середнє арифметичне вихідних показників j-ї ознаки;

       – середнє квадратичне відхилення значень j-ї ознаки.    

     Важливим  моментом забезпечення об’єктивності  результатів дослідження є врахування форми впливу показників на кінцевий результат. При визначенні інтегрального  індексу було враховано, що рівень безробіття є дестимулятором, тобто чим більше його значення, тим гіршою є ситуація, а душові показники валової доданої  вартості, промислового виробництва, основних засобів та заробітної плати –  стимуляторами, тобто чим вище значення цих показників, тим краще.    

     Інтегральний  показник рівня депресивності регіонів визначався як сума часткових нормованих показників: 

     , де  – нормоване значення вихідних показників, n – кількість показників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ,

     РОЗДІЛ  II. КРИТЕРІЇ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕГІОНІВ 

     2.2. Критерії депресивності  регіонів

     У тлумаченні класиків економічної теорії “депресія” є завершальним етапом кризових явищ. Цей процес характеризується “пригніченим” станом виробництва  та високим рівнем безробіття.

     Територія може визнаватися депресивною, якщо у попередніх періодах (за радянських часів) вона мала певний рівень економічного розвитку (в першу чергу, за рахунок  сфери матеріального виробництва  промисловість, будівництво, енергетика тощо), який в результаті трансформаційних процесів та зміни ринкової кон’юнктури  був частково чи повністю втрачений. Водночас, на території збереглися виробнича інфраструктура та кадрові  ресурси.

     За  роки реформ соціально-економічна диференціація  регіонів України істотно посилилась. Тому є необхідним спрямувати регіональну  політику держави на зменшення нерівномірностей в соціально-економічному розвитку територій України. Необхідно виділити не тільки точки росту, а й точки  депресії, для яких держава створює  відповідні умови розвитку.

     Ключовою  проблемою державної регіональної політики є запровадження механізмів стимулювання економічного і соціального  розвитку депресивних територій.

     Депресивним регіоном є промислово розвинута  територія, кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки  та нерівномірності розвитку промислового виробництва за галузями та регіонами  України.

     До  таких територій можна віднести перш за все моно функціональні малі міста та промислові вузли, де зосереджені  підприємства військово-промислового комплексу, гірничодобувної, вугільної  та хімічної промисловості, машинобудування. Зупинка одного чи двох основних виробництв призводить до повної деградації такого міста (чи селища) і його соціальної інфраструктури, браку робочих місць, відсутності джерел наповнення місцевого бюджету.

     Існують різні підходи до визначення критеріїв  депресивності регіону. Так, пропонується вважати критеріями депресивного стану  регіону наступні показники:

     1.    рівень життя населення;

     2.    стан ринку праці;

     3.    промислове виробництво;

     4.    стан соціальної інфраструктури;

     5.    екологічна ситуація.

     Водночас  питання депресивності регіону  розглядається в законопроекті № 3384 «Про стимулювання розвитку регіонів».

     Для кожної категорії територій визначено  специфічні критерії депресивності. Для  визнання території депресивною  необхідно, щоб її показники розвитку відповідали одночасно всім критеріям, передбаченим для відповідної категорії.

     Головна мета таких законопроектів – стимулювання депресивних регіонів України. Виділяють  декілька інструментів стимулювання депресивних  регіонів. В першу чергу, це укладання  угод щодо фінансування цих регіонів з державного бюджету, підтримка  підприємництва та спрямування міжнародної  технічної допомоги в ці регіони.