Економіко-правові аспекти відповідальності бізнесу

• Спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;
• Скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;
• Лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;
• Спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;
• Забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

На перший погляд прийняття  даного указу створювало необхідні  умови для сприяння та не перешкоджання  розвитку вітчизняного бізнесу. Однак, згодом у процесі розвитку нормативно-правової бази зазначений указ втратив чинність через прийняття у 2004 р. Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [2], що став основним документом, який визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

На даний час застосування різноманітних регулювань залишається реальним ризиком отримання негативних наслідків або створення перешкод у досягненні задекларованого рівня економічного та соціального добробуту, задля якого вони запроваджені, особливо під час значних та швидких змін в економічній та соціальній сферах. Як правило, регулювання створюють додаткові (невиправдані) бар’єри для розвитку торгівлі, інвестицій, підвищення економічної ефективності, а також призводять до дублювання подібних функцій та повноважень кількома органами влади. Не менш негативним також виявляється вплив різних груп із власними інтересами; захист від вільної конкуренції; застарілі та неефективні регуляторні акти, що не дозволяють досягти задекларованих цілей [53]. Однією з головних причин такого стану справ є відсутність механізмів для ведення ефективного діалогу між владою, бізнесом та громадськістю, а у разі наявності подібних механізмів – неналежне застосування або навіть відмова від застосування взагалі.

Проблема підвищення якості державного регулювання, усунення бар’єрів, які стримують розвиток економіки, спрощення реєстраційних та дозвільних процедур, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та конкуренції постає перед багатьма країнами, що прагнуть удосконалення системи державного управління та розбудови країни, здатної гідно відповідати на виклики світової фінансової та економічної кризи. Проте без застосування досконалих механізмів ефективного діалогу між владою та бізнесом здійснення зазначених заходів перетворюється на імітацію діяльності, що не сприяє розвитку держави та суспільства в цілому.

У сфері ефективної співпраці між владою, бізнесом та громадськістю процеси розбудови діалогу між зазначеними суб’єктами стали окремими напрямами діяльності державних органів та отримали своє визначення: трисекторне або між секторне партнерство. Частково зазначені процеси запровадженні в Україні з прийняттям відповідної обласної програми на регіональному рівні (дніпропетровська область). Але така співпраця на теренах україни є більш виключенням ніж правилом, а розбудова ефективного діалогу між владою та бізнесом поки що недосяжна мета. Аналіз закордонного досвіду дозволяє стверджувати, що розбудова ефективного діалогу може відбутися завдяки плідній співпраці між першим (держава) та другим (бізнес) секторами.

При цьому навіть в умовах сталої демократії уряди провідних країн світу вимушені були проводити реформи для запровадження ефективного діалогу. Серед багатьох відомих реформ, що проводилися в розвинутих країнах світу та мали на меті запровадження ефективного діалогу між владою, бізнесом, громадськістю та поліпшення у такий спосіб системи державного управління, чільне місце займає регуляторна реформа. Реформа спрямована на вдосконалення механізму існуючого регулювання, розробку інструментів нерегуляторного впливу, скасування старих та необґрунтованих регулювань, обмеження втручання держави (лише там, де це необхідно) у ринкову економіку, створення сприятливого середовища для розвитку підприємництва, збільшення конкуренції, спрощення змісту регулювань, зменшення витрат суб’єктів господарювання на виконання вимог та регулювань.

З прийняттям у вересні 2004 р. Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [2] у підприємців з’явилися сподівання, що урядовцям вдасться покращити якість регулювань, зменшити їх кількість, залишивши лише ті, що необхідні та існування яких обґрунтовано, запровадити планування підготовки регулювань, відстеження їх ефективності, перегляд таких регулювань та скасування, а також покращення процесів підготовки, обговорення та прийняття нових регуляторних актів з метою спрощення змісту регулювань та управління регуляторною реформою [42]. Однак сподівання підприємців не виправдалися [53].

Позитивним результатом  належної реалізації регуляторної реформи  та запровадження механізму ефективного діалогу бізнесу та влади в Україні має стати застосування всіма органами влади сучасних методів управління та прийняття рішень, зростання довіри до держави, детінізація економіки, удосконалення діючої та розроблюваної нормативно-правової бази, формування серед посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування прошарку людей, які здатні розробляти та приймати ринково-орієнтовані рішення.

Зважаючи на досвід країн-членів ЄС з реалізації регуляторної реформи, це також дозволить збільшити рівень конкуренції, зменшити регуляторні витрати суб’єктів господарювання, підвищити ефективність, зменшити ціни, сприяти оновленню виробництва, збільшення використання інновацій та загального вдосконалення здатності економічної системи країни змінюватися та залишатися при цьому конкурентоздатною.

Створення ефективного механізму  співпраці влади та бізнесу й актуальність проблеми участі громадськості в здійсненні державної регуляторної політики зумовлена, насамперед, особливостями сучасного стану реалізації регуляторної політики та впровадження регуляторної реформи в Україні. Головною ознакою останнього часу була незначна участь громадськості у виробленні та реалізації державної політики. Здебільшого це було зумовлено небажанням органів влади та місцевого самоврядування залучати громадськість до обговорення проектів рішень.

Подолання вказаної проблеми можливе шляхом здійснення постійного моніторингу регуляторної діяльності органів влади, аналізу та оцінки рівня виконання державної регуляторної політики всіма органами державної влади та місцевого самоврядування; запровадження контролю за виконанням державної регуляторної політики, створення та правове закріплення, регламентація роботи органів влади з громадськістю, внесення відповідних змін до чинного законодавства з метою законодавчого закріплення права громадськості ініціювати підготовку проекту нормативно-правового акта та обов’язку органу державної влади розглянути такий проект, забезпечивши його прийняття, або надати обґрунтування неможливості його прийняття, визначення ключових проблем запровадження державної регуляторної політики, вирішення та подолання невідповідностей між чинними законами та діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування.

Другою групою передумов  розвитку відповідальності бізнесу  є соціальні передумови. Вони тісно  пов’язані з правовими, так як в багатьох випадках мають законодавче  підґрунтя та підтримуються державою, яка з допомогою самого суспільства створює умови для розвитку саме соціальної відповідальності бізнесу. Соціальна відповідальність — це категорія, сутністю якої врахування бізнес-одиницями інтересів суспільства, шляхом взяття на себе відповідальності за вплив своєї діяльності на споживачів, акціонерів (інших видів співвласників), працівників, громади та навколишнє середовище в усіх аспектах своєї діяльності.

Високий рівень конкуренції, динамізм розвитку корпоративного сектору, висока мінливість зовнішнього середовища спонукає вітчизняні бізнес-структури  шукати додаткові резерви підвищення ефективності і конкурентоспроможності. Таким резервом, а також умовою виживання і успіху може стати  ефективне управління інтелектуальними ресурсами і розвиток персоналу. Через призму соціальної відповідальності розглядають стратегію роботи з  персоналом переважно західні корпоративні структури, які вже переконались в ефективності такого підходу [50]. Однак, співтовариство топ-менеджерів на теренах снд також вважає умови праці, здоров'я і безпеку на робочому місці, соціальний захист, соціальний діалог та розвиток людини пріоритетними напрямами соціальної відповідальності [18].

За таких умов соціальна відповідальність бізнесу розглядається як корпоративна соціальна відповідальність (КСВ), а саме відповідальність тих, хто приймає бізнес-рішення, за тих, на кого безпосередньо чи опосередковано ці рішення впливають.

В Україні інститут корпоративної соціальної відповідальності перебуває лише на етапі становлення. Однак, як показує досвід розвинутих країн,  саме соціальне інвестування сприяє формуванню нових конкурентних переваг, зростанню рівня ділової репутації та капіталізації компаній.

Розвиток корпоративної  соціальної відповідальності вітчизняним  компаніям слід розпочинати із вибору найбільш перспективних форм соціального  інвестування, які знаходяться в  руслі довгострокового інтересу компанії. Тобто, КСВ буде інтегрована не лише у систему управління компанією, але й у загальну корпоративну бізнес-стратегію, включаючи соціальні, економічні та екологічні цілі. При цьому КСВ не слід ототожнювати з благодійністю. Навпаки, вона передбачає прояв випереджаючих соціальних ініціатив компанії, які проявляються у формуванні дієвого партнерства із заінтересованими особами (персонал, споживачі, власники, територіальні громади, представники держави тощо). Тобто, корпоративна соціальна відповідальність проявляється у впливі управлінських рішень та результатів діяльності компанії (продукти, послуги) на суспільство і навколишнє середовище.

Слід зазначити, що у розвинутих зарубіжних корпораціях форми КСВ в останні роки значно трансформувалися і проявляються у використанні цільового капіталу та різних форм приватно-державного партнерства, що дозволяє реалізовувати широкомасштабні національні та регіональні інвестиційні проекти, забезпечувати розвиток персоналу, ефективно взаємодіяти із споживачами і навколишнім середовищем. Держава вправі регулювати даний процес за рахунок оподаткування та соціального діалогу з бізнесом.

Саме концепція КСВ сприяє формуванню у розвинутих країнах так званої «зеленої економіки», яка характеризується ефективною системою охорони навколишнього природного середовища, скороченням об’ємів викидів вуглецю, застосуванням безпечних технологій, енергозбереженням та створенням нових робочих місць. Не можна відкидати той факт, що Україна робить відповідні кроки в дотриманні компаніями глобальних стандартів та принципів корпоративного громадянства. Адже за останні п’ять років більше 165 вітчизняних компаній та організацій приєдналися до глобальної мережі ООН та розпочали реалізовувати програми соціального інвестування. Значна кількість учасників мережі входить у склад УСПП. Це говорить про те, що соціальна відповідальність підприємств викликає зростаючий інтерес учасників самоврядних організацій, органів влади, партнерів бізнесу та громадськості.

На погляд експертів [20], підприємцям слід скористатися рекомендаційним міжнародним стандартом серії ISO 26000 «Керівництво з соціальної відповідальності», який затверджений у 2010 році. Положення даного документа гармонійно та комплексно враховують системи управління якістю, безпеки праці та менеджменту навколишнього середовища. Стандарт дозволяє будь-якій компанії розбудувати власну систему управління соціальною відповідальністю. Варто підкреслити, що ефективні стратегії КСВ сприяють у формуванні інноваційних рішень, значно мінімізують ринкові та корпоративні ризики. Адже соціально відповідальним компаніям довіряють більше.

Для того, щоб розробити  ефективну бізнес-стратегію з  урахуванням соціальної відповідальності, керівництву компанії необхідно  конкретизувати перелік соціальних та екологічних проблем, які відчуває їх  бізнес. Слід визначити коло заінтересованих  осіб, у тому числі партнерів, які  можуть підтримати соціальні ініціативи компанії на будь-якому етапі. На основі соціального діалогу можливо  виявити не лише перспективних учасників  реалізації соціальних програм, але  й невідомі раніше джерела додаткових ресурсів. Документально оформлені  пропозиції соціальних ініціатив допоможуть розкрити нові перспективи у розвитку бізнесу.

Не слід забувати про постійний моніторинг, оцінювання рівня КСВ та звітування вашої компанії. Останнє виступає ефективним засобом комунікації із суспільством, є передумовою виходу на міжнародні ринки капіталу, сприяє розвитку персоналу та просуванню товарів і послуг.

Інтерес до розвитку інституту  КСВ за останні три роки активно зростає. Компанії розбудовують системи корпоративного управління з елементами відповідальності, у державний класифікатор професій включено нові посади:  менеджер із соціальної відповідальності, соціальний аудитор та експерт із соціальної відповідальності.

Корпоративна соціальна  відповідальність в Україні поряд з приватною власністю, правовими гарантіями, дієвою системою управління, самоврядними  та ринковими інститутами може стати базою для формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Але ринкова економіка не породжує добробуту автоматично, а лише може сприяти розвитку. Для розбудови  КСВ на всіх рівнях економіки країни необхідно формувати нові ефективні механізми. Отже, в Україні необхідно започатковувати нові ініціативи та розвивати платформу для впровадження корпоративної соціальної відповідальності.

Підсумовуючи вищесказане  можна сказати, що в Україні існує ряд передумов для розвитку поняття відповідальності бізнесу, які можна розподілити на дві групи – правові та соціальні. Основною правовою передумовою є недосконалість діючого законодавства у багатьох сферах, таких як регулювання відповідальності підприємців перед державою (податкове законодавство), регулювання відповідальності перед клієнтами (законодавство щодо захисту прав споживачів), регулювання відповідальності перед працівниками (трудове законодавство) тощо.  Також до правових передумов відноситься налагодження ефективного механізму та взаємодії, встановлення партнерських відносин між державою, підприємництвом та суспільством. Ефективна співпраця між названими суб’єктами дозволить встановити межі їхньої відповідальності, при чому забезпечить їх постійний розвиток та дотримання їх інтересів у процесі взаємодії між собою. Соціальними передумовами є розвиток підприємництва та укрупнення бізнесу. Результатом цих процесів є перенесення сконцентрованості відповідальності до рук керівників бізнес-одиниць (тобто, в руках топ-менеджерів), що в свою чергу робить необхідним розвиток такого поняття як корпоративна соціальна відповідальність. Такий напрямок розвитку відповідальності бізнес одиниць сприятиме розвитку не тільки ринкової, а й соціально-орієнтованої економіки в нашій державі.