Економіко-правові аспекти відповідальності бізнесу

У постанові верховного суду України зазначено, що відповідно до статті 2371 КЗпП, якщо наявні порушення прав працівника в сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), які призвели до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків та потребують від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок відшкодувати моральну (немайнову) шкоду покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним  сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно  з положеннями статті 2371 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі статтею 9 КЗпП є недійсними (п. 13 постанови № 4).

Моральну шкоду відшкодовують  як одноразову грошову виплату. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від  характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення  тощо) та враховуючи інші обставини. Зокрема, враховують стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь  зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, потрібні для відновлення  попереднього стану, добровільне –  за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого – спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості  та справедливості [23].

Коли межі відшкодування  моральної шкоди визначають у  кратному співвідношенні з мінімальним  розміром заробітної плати чи неоподатковуваним  мінімумом доходів громадян, суд, вирішуючи це питання, має виходити з такого розміру мінімальної  заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, які діють  на час розгляду справи.

Строк, протягом якого має  бути відшкодовано працівникові моральну шкоду, законодавством безпосередньо  не встановлено. Роз'яснення про  застосування в цьому разі строку позовної давності надав пленум верховного суду України (п. 16 постанови № 4), вказавши, що до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, застосовується тримісячний строк позовної давності (ст. 233 КЗпП). Водночас не роз'яснено, з якого дня слід відліковувати цей строк.

Оскільки питання про  відшкодування моральної шкоди  працівникові повинна вирішувати комісія  з трудових спорів чи суд у порядку  вирішення трудового спору, то працівник, на нашу думку, відповідно до статей 225 та 233 КЗпП може звернутися з заявою до комісії з трудових спорів чи безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня встановлення відповідним органом (комісією з трудових спорів, судом, державним органом, що здійснює контроль та нагляд за додержанням роботодавцями законодавства про працю) або визнання безпосередньо самим роботодавцем факту порушення законних прав працівника як підстави відшкодування йому моральної шкоди. Якщо ж є висновок медичного органу про наявність моральної шкоди, – з дня його видачі (додаток).

Працівник також вправі заявити  вимогу про відшкодування моральної  шкоди у позовній заяві до суду чи заяві до комісії з трудових спорів про поновлення порушеного роботодавцем права. Якщо роботодавець порушив законодавство про оплату праці, працівник відповідно до частини першої статті 225 та частини другої статті 233 КЗпП може звернутися до комісії з трудових спорів чи безпосередньо до суду без обмеження будь-яким строком. Отож, цілком логічно, що правило щодо строків звернення поширюється і на вимогу працівника про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок такого порушення, заявленої у позовній заяві про виплату йому належної заробітної плати.

В трудовому законодавстві  України не всі випадки матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові, врегульовані нормами трудового права [46, 51]. Зокрема законодавство про працю не регулює матеріальну відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну незабезпеченням збереження особистих речей працівника під час роботи. У таких випадках на практиці застосовуються норми цивільного законодавства, що пояснюється відсутністю відповідних норм у трудовому праві. У КЗпПУ взагалі відсутні прямі норми про відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові. Однак, вважається, що згідно зі ст. 153 КЗпПУ, правилами внутрішнього трудового розпорядку на підприємствах повинні створюватися здорові, безпечні умови праці, відповідні умови для нормальної роботи. До таких умов в тому числі відноситься створення на підприємствах, в установах, організаціях спеціальних місць, де працівники під час роботи можуть залишити свої особисті речі.

Незалежно від того, як організовано зберігання особистих речей працівників (обладнані спеціальні гардероби, кімнати  зберігання речей тощо), власник  зобов’язаний забезпечити збереження цього майна. Невиконання зазначеного  обов’язку, що призвело до псування, знищення або розкрадання особистих речей  працівника під час роботи, тягне  за собою обов’язок відшкодування  заподіяної шкоди.

У підсумку другого розділу  дослідження можна сказати, що всі  види відповідальності бізнес-суб’єктів мають матеріальний характер, виникають на підставі скоєння певного виду правопорушення та відшкодовуються у межах діючого законодавства. Відшкодування різних видів відповідальності може здійснюватися різними методами, головними з яких є сплата штрафу, неустойки, пені та компенсація збитків.

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ПРАВОВИХ ПЕРЕДУМОВ ПІДВИЩЕННЯ СТУПЕНЮ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ БІЗНЕСУ

3.1. Загальна характеристика  передумов розвитку поняття відповідальності  бізнесу

Відповідальність господарюючих  суб’єктів як багатоелементна та комплексна категорія потребує всебічного розгляду. Проведений у попередніх розділах роботи аналіз довів, що відповідальність бізнесу підпорядковується законодавчим та суспільним нормам, а її відшкодування носить здебільшого матеріальний характер. Накладання санкцій на бізнес одиниці у разі різних видів правопорушень, що є підставою для виникнення їх відповідальності, сприяє головним чином дотриманню інтересів тих, перед ким відповідають підприємства, а саме держава, споживачі (клієнти), контрагенти, працівники. Однак, так само повинні дотримуватися і інтереси самих підприємців, тобто їхні дії щодо скоєння правопорушень, в разі яких настає відповідальність, повинні бути доведені, а санкції, що на них накладаються повинні бути справедливими, їх розмір повинен бути адекватний скоєному правопорушенню. Саме це обумовлює необхідність розвитку економіко-правових основ виникнення та відшкодування відповідальності бізнесу.

Сукупність передумов  такого розвитку можна умовно поділити на дві групи – правові передумови та соціальні передумови відповідальності, відповідно до розглянутих у попередніх розділах видів відповідальності господарюючих суб’єктів. Основною правовою передумовою розвитку категорії відповідальності бізнесу є недосконалість законодавчої бази, що регулює дану сферу, що характеризується водночас недостатністю чітких, простих та безвідмовно працюючих нормативних актів та надлишком тих самих нормативних актів, що суперечать один одному, створюють зайві бюрократичні перешкоди у встановленні ступеню відповідальності та розміру відшкодування. Це стосується різних підвидів відповідальності бізнес-одиниць: так відповідальність перед державою регулюється податковим законодавством, що знедавна втілено у податковому кодексі України; відповідальність перед партнерами регулюється господарським законодавством, що головним чином регулює договірні відносини контрагентів господарським кодексом України; інші підвиди соціальної відповідальності, так як відповідальність перед споживачами, працівниками, екологічна відповідальність регулюються відповідно Законом «Про захист прав споживачів» [8], кодексом законів про працю, Законом «Про охорону навколишнього середовища» [4] тощо. Кожна з цих законодавчих сфер має свої суттєві недоліки, що призводять до виникнення зайвої або ухилення від існуючої відповідальності господарюючі суб’єкти. Деякі з них будуть розглянуті окремо в наступних частинах даної роботи.

Серед інших правових чинників, які суттєво впливають на розвиток підприємництва та визначення меж відповідальності бізнес-одиниць в україні і на даному етапі гальмують цей процес, необхідно виділити, по-перше, неузгодженість та суперечливість нормативно-правової бази з питань підприємництва, по-друге, недосконалість судової системи, що призводить до невідповідного накладання санкцій щодо відшкодування відповідальності, по-третє, нерозвиненість ринкової інфраструктури і останнє, закритість та непрозорість в діяльності органів влади та слабке її інформаційно-аналітичне забезпечення.

За таких обставин дедалі більшої актуальності набуває питання  державної підтримки підприємництва в Україні. Запорукою забезпечення інтересів господарюючих суб’єктів і водночас дотримання ними норм права, що регулюють їхню діяльність та встановлюють міру їх відповідальності перед державою, споживачами, партнерами та працівниками є адекватна та ефективна державна політика у сфері підприємництва. Трьохстороннє партнерство «держава-підприємство-суспільство» повинно забезпечувати інтереси всіх учасників, а також функціонувати таким чином, щоб кожний з них окрім своїх інтересів поважав інтереси інших учасників та ніс відповідальність у разі їх порушення. У тристоронній комунікації (влада – бізнес – громада) необхідно зробити наголос не на першій складовій "влада", а на двох останніх. Одним ці шляхів зміцнення зазначеного тристороннього партнерства є забезпечення владою створення тристоронніх рад за прикладом відповідної національної соціально-економічної тристоронньої ради при президентові України з урахуванням участі громадських організацій, профспілок, роботодавців та владних структур [37].

Дуже часто великі компанії більше турбуються про прибутки, ніж про людський фактор. Суспільство не завжди встигає вчасно зреагувати на порушення домовленостей чи інвестиційних і соціальних обіцянок бізнес-одиниці. Тут має втрутитися влада, яка може виступати в ролі арбітра, але чітко відстежувати всі зміни, що відбуваються у бізнес-середовищі. В іншому випадку, якщо держава активно втручатиметься у бізнес-діяльність, прийматиме антикризові заходи без обговорення та нав’язуватиме свої рішення, це може призвести до ситуації, коли підприємці не матимуть іншого виходу, окрім закриття власної справи та звільнення працівників, держава недоотримає надходження до бюджету та опиниться перед високим рівнем безробіття, а працівники і суспільство опиняться взагалі поза можливостями впливу на ситуацію та кардинальної її зміни. Подальший розвиток таких подій веде до зниження довіри і бізнесу, і суспільства до влади, а це, в свою чергу, позбавляє владу впевненості у стабільності соціально-економічної ситуації.

Проблеми забезпечення ефективного  соціального партнерства між  владою, громадськістю та бізнесом стають все загальнішими та актуальнішими  на фоні світової фінансової кризи, наслідки якої активно відчуваються у нашій  державі.

Наслідки кризи негативно  відобразилися на рентабельності багатьох компаній, через що їм довелося скоротити  видатки та чисельність працівників. Скорочення працівників, у свою чергу, закономірно викликало сплеск безробіття та, як наслідок, загострення соціально-політичної ситуації. Для знешкодження та мінімізації  таких наслідків необхідна розробка пакету стабілізаційних заходів  як на місцевому, так і на всеукраїнському  рівнях, у якій мають взяти не лише представники влади, а й широких кіл бізнесу та громадськості.

Для бізнесу головне з боку держави в даній співпраці – не штучна підтримка, а відсутність тиску та перешкод для діяльності підприємств. Держава з допомогою суспільства повинна створити усі умови для розвитку соціальної відповідальності бізнесу та всіх її складових, відчуття підприємцями себе як частини великої суспільної формації.

Однак, незважаючи на існуючі  проблеми у взаємовідносинах всередині  системи «влада-бізнес-громада» та визнану об’єктивну необхідність ефективної співпраці цих трьох суб’єктів державного господарювання з метою реалізації інтересів та визначення прав і обов’язків кожного з них, відомий в україні лозунг  «влада і бізнес – партнери» втратив свою актуальність як такий, що не відображає реального стану справ [37].

Форуми за участю вищого керівництва країни так і не стали  платформою для розширеного діалогу. Безперечно, створення передумов  для партнерства влади, бізнесу  і громадськості є пріоритетним завданням у діяльності демократичного уряду, який прагне підвищити економічний  та соціальний добробут людей. Для досягнення зазначеної мети уряд має великий  арсенал засобів, однак, у першу  чергу, завжди використовуються регуляторні  акти [36]. За допомогою них намагаються досягти одразу низки цілей, включаючи політику спрямовану на макроекономічну стабільність, підвищення рівня зайнятості, покращення освіти, забезпечення рівних можливостей, популяризації інновацій, сприяння розвитку підприємництва, дотримання високих стандартів у сфері екології, здоров’я, безпеки. Регулювання – найбільш важливий інструмент, що дозволяє уряду досягати зазначених цілей, а також інших цілей, спрямованих на розвиток суспільства. Особливо в умовах світової фінансової та економічної кризи застосування подібних інструментів має бути виваженим, натомість український уряд навпаки приймає нові регуляторні акти без належного аналізу альтернатив та наслідків.

Проілюструвати зазначене  можна відзначивши наступні дії  керівників нашої держави. Ще у 1998 р. Політика нашої країни стала спрямовуватися на підтримку даного партнерства та одночасну стимуляцію підприємництва. Прикладом цьому є Указ президента «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» [17], головним пріоритетом якого було здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності. Цей процес було зазначено як дерегулювання і визнано одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою. Дерегулювання – сукупність спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів, які включають: