Припинення субєктів господарювання

Автор: Пользователь скрыл имя, 21 Ноября 2011 в 13:43, реферат

Описание работы

Необхідно визнати, що чинне законодавство про припинення суб’єктів господарювання не є досконалим. Норми не забезпечують повною мірою правового регулювання цього інституту права. Прийняті відповідно до ГК України законодавчі та підзаконні акти нерідко суперечать один одному і нормам самого ГК України, що викликає нестабільність у господарському обігу і судовій практиці. Недосконалість правового регулювання негативно позначається на практичній діяльності суб’єктів господарського права, породжує конфлікти і судові суперечки.

Содержание

Вступ
1.Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації
2. Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації
3. Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання
Висновок
Використана література
Вступ

Работа содержит 1 файл

План.docx

— 36.57 Кб (Скачать)

     Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, у результаті якої компанія без проведення процедури  ліквідації передасть усі свої права  й обов’язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого виду реорганізації  в російському законодавстві  відсутній.

     Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не може стати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.

     Хоча  поняття правонаступництва, у тому числі у разі реорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити, що правові дослідження  цього інституту відрізняються  розмаїтістю поглядів.

     З урахуванням викладеного можна  зробити висновок, що правонаступництво  – це складний інститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Тлумачення його поняття та сутності в юридичній  літературі, законодавстві залишається  достатньо неоднозначним. Однак  не можна заперечувати те, що зазначена  конструкція притаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги та переведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб’єкта господарювання. У першому випадку  правонаступництво є метою. У  реорганізації ж підприємств  – одним з елементів складного  юридичного процесу, який тягне за собою  відчуження майна, прав і обов’язків відповідно до закону. А це істотно  впливає на правове регулювання  зазначених процедур, зумовлюючи ряд  розбіжностей.

     2. Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації

 

     Одним із способів припинення діяльності суб’єкта господарювання є його ліквідація. У порівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше уваги регулюванню  процесу ліквідації. Це викликано  тим, що майновий комплекс усувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у тому числі  і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже, ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальне  функціонування економіки.

     Загальний порядок ліквідації підприємств  визначено ГК України, ЦК України, ЗУ “Про господарські товариства” і “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців”.

     Відповідно  до ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарювання ліквідовується:

  • з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;
  • за рішенням засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників;
  • за рішенням суду;
  • у зв’язку із закінченням терміну, на який суб’єкт господарювання створювався;
  • із досягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;
  • через визнання підприємства банкрутом;
  • внаслідок відміни державної реєстрації суб’єкта господарювання.

     Залежно від того, чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються  два види ліквідації: добровільна  і примусова.

     У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновника суб’єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство було створено, досягнення мети, для якої воно було створене).

     У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відміна державної  реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Таке рішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановлені законом підстави.

     Різноманітність організаційно-правових форм суб’єктів  господарювання і видів господарської  діяльності спричиняє певні відмінності  в процедурі ліквідації різних за вказаними ознаками суб’єктів. І  хоча в цілому процедура ліквідації є для більшості суб’єктів  господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад, банківських і небанківських  фінансових установ має свої особливості.

     Етапи проведення ліквідації в основному  збігаються з етапами реорганізації, характеризуючись разом із тим деякими  особливостями. Деякі російські  учені виділяють п’ять етапів ліквідації юридичних осіб: публікація оголошення і виявлення дебіторів, складання проміжного балансу, реалізація майна, виплати кредиторам, складання  ліквідаційного балансу і внесення запису в державний реєстр. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб’єкта господарювання і його майновим комплексом, доцільно виділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процес ліквідації і державну реєстрацію).

     Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняття рішення про  ліквідацію, рішення про призначення  ліквідаційної комісії і повідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідації здійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).

     Крім  того, слід зазначити, що якщо на будь-якому  етапі самоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо  для виконання всіх зобов’язань  і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідація такого підприємства вже проводитиметься  за процедурою банкрутства. У такому разі ліквідаційна комісія повинна  в місячний термін з моменту виявлення  такої обставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

     Процедура ліквідації починається з моменту  прийняття рішення про ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб’єкта господарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов’язаних з його ініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Про ухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, який здійснює державну реєстрацію. Звичайно термін “негайно” є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживати цим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вже наступного дня після прийняття рішення про ліквідацію.

     Наступні  заходи, направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія (ст. 60 ГК України). Склад комісії або кандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державним реєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньому документів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство. Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішення засновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.

     Чинним  законодавством на ліквідаційну комісію  покладено обов’язок вжити необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом  не визначаються “необхідні” способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов’язана використати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення боржників. На наш погляд, таку роботу доцільніше проводити відразу після інвентаризації і оцінювання майна суб’єкта господарювання. Для цього складається акт звірки розрахунків з кожним із дебіторів, який направляється їм з вимогою погасити заборгованість.

     Слід  зазначити, що законодавством не передбачено  можливості ліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржника дострокового виконання обов’язків. У свою чергу нормативне закріплення такого права дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтереси кредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.

     Після закінчення терміну для пред’явлення вимог кредиторами ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний  баланс, який містить відомості про склад майна, перелік пред’явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду. Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, за узгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

     Проаналізувавши чинні нормативно-правові акти, доходимо висновку, що щонайменше три рази в  ході ліквідації суб’єкта господарювання складається так званий ліквідаційний  баланс (додаток З).

     Із  дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія починає  проводити розрахунки з кредиторами.

     Згідно  з ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

     - у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, і вимоги кредиторів, забезпечені заставою або іншим способом;

     - у другу – вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про платню за використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

     - у третю – вимоги за податками, зборами (обов’язковими платежами);

     - у четверту – усі інші вимоги.

     Вимоги  однієї черги задовольняються пропорційно  сумі вимог, що належать кожному кредитору  цієї черги.

 

      3. Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання. 

     Важливе значення для забезпечення належного  здійснення господарської діяльності в сучасних умовах має встановлення відповідальності учасників господарських  відносин, у тому числі і учасників  процедури припинення суб’єкта господарювання. Це служить необхідною передумовою  функціонування механізму забезпечення законності і правового господарського порядку в Україні. Ефективність господарського законодавства багато в чому визначається встановленням  системи санкцій за його порушення.

     У літературі наголошується, що в ГК України є багато новел, принципово нових підходів і рішень у правовому регулюванні господарських відносин. Це повною мірою стосується і правового регулювання відповідальності.

     Взагалі усі суб’єкти господарювання, знаходячись  у правовому полі України, об’єктивно підпадають під вплив правового  господарського порядку, визначеного  конституційними принципами, господарським  законодавством, юридичною доктриною  і правовими звичаями. Повною мірою це стосується і підприємств-порушників господарського законодавства, і суб’єктів господарювання, що припиняють свою діяльність добровільно або через неплатоспроможність шляхом проходження стадій процедури банкрутства.

     Загальні  принципи відповідальності учасників  господарських відносин встановлює розділ 24 ГК України. Згідно з ч. 1 ст. 216 учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами і договором.

     В основі визначення відповідальності в  ГК України лежить господарсько-правове трактування відповідальності через зазнання суб’єктом господарювання несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом або договором санкцій (заходів відповідальності) економічного характеру .

     Таким чином, поняття господарсько-правової відповідальності визначається через  поняття господарських санкцій. При цьому в найменуванні ст. 217 ГК України господарські санкції названо правовим засобом відповідальності у сфері господарювання.

     Проте це не дає, на нашу думку, підстав ототожнювати господарсько-правову відповідальність і господарські санкції, оскільки господарсько-правова  відповідальність полягає в реалізації санкцій як заходів відповідальності. Санкція не є власне відповідальністю, оскільки є засобом примусу. До того ж несення відповідальності є наслідком застосування санкцій і проявляється в реалізації обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення, зазнавати обмежень особистого, майнового або організаційного характеру.

     Легальне  визначення господарських санкцій  містить ст. 217 ГК України, згідно з якою господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього наступають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

     а) відшкодування збитків;

     б) штрафні санкції;

     в) оперативно-господарські санкції;

     г) адміністративно-господарські санкції.

     Однак в юридичній літературі не склалося єдиного погляду щодо кола санкцій  господарсько-правової відповідальності. Їх кількісний склад залежить від  характеру і спрямованості впливу, механізму реалізації і підстав  застосування. Відповідно до однієї з  доктринальних класифікацій виділяють  такі форми господарсько-правової відповідальності:

Информация о работе Припинення субєктів господарювання