Шпаргалка по " Финансовому менеджменту"

Дивіденди можуть виплачуватися  з певною періодичністю, що регулюється  національним законодавством. Для того, щоб установити, хто має право  на дивіденди, призначається екс-дивідендна дата (особи, що купили акції до цієї дати, мають право на дивіденди за минулий період; особи, що купили акції в цей день і пізніше, такого права не мають). Екс-дивідендна дата звичайно призначається за чотири ділових дні до моменту дивідендного перепису.

День оголошення дивіденду - день, коли рада директорів приймає  рішення на користь виплати дивідендів. Дата перепису звичайно призначається  за 2-4 тижні до дня виплати дивідендів.

День початку продажу  акцій без дивіденду - такою є  дата за чотири робочих дні додати реєстрації, після чого акції продаються "без дивіденду".

День реєстрації - на підставі підготовлених списків зареєстрованих акціонерів провадиться розсилання чеків на безпосереднє одержання  дивідендів.

 День виплати - дивіденд  може виплачуватися чеком, платіжним  дорученням або поштовим переказом.  Виплата дивідендів здійснюється  або підприємством, або банком-агентом.

Як правило, розмір дивіденду, виплачуваного у формі готівки, виражається в конкретних грошових одиницях у розрахунку на акцію {дивіденди  в розрахунку на акцію). Дивіденд може також позначатися процентним вираженням ринкової ціни (прибуток за дивідендом) або процентним вираженням чистого  прибутку або прибутку в розрахунку на акцію (виплата дивідендів).

Прийняття рішення про  розмір дивідендів є непростим завданням. По-перше, в умовах ринку завжди є  можливості для розширення виробничих потужностей або здійснення інвестиційної  діяльності. По-друге, нестабільність виплати дивідендів або різка  зміна їх величини призводить до зниження курсової вартості акцій.

Додатковим аргументом на користь стабільності дивідендної  політики е так званий "клієнтурний  ефект" (clientele effect). Клієнтурний ефект - варіант, при якому акції залучають певну групу на підставі дивідендних прибутків і пов'язаних з цим податкових факторів. Аргумент клієнтурного ефекту свідчить про те, що різні групи інвесторів віддають перевагу різним рівням дивідендних виплат. Коли підприємство обирає певну дивідендну політику, єдиним наслідком цього буде залучення тієї або іншої групи клієнтури.

Джерелом виплати дивідендів є чистий прибуток підприємства за минулий рік. Як відомо, чистий прибуток поділяється на виплати дивідендів за привілейованими акціями (П ) і  прибуток, доступний власникам звичайних  акцій (Пм).

Одним з основних аналітичних  показників, що характеризують дивідендну політику підприємства, є коефіцієнт "дивідендний вихід", що являє  собою відношення дивіденду за звичайними акціями до прибутку, доступного власникам  звичайних акцій (у розрахунку на одну акцію). Дивідендна політика постійного процентного розподілу прибутку передбачає незмінність значення коефіцієнта  виплати дивідендів:

Якщо підприємство в  поточному році працювало зі збитком, то дивіденди можуть не виплачуватися. Відмітною рисою такого підходу  є цілком ймовірна значна варіація дивіденду за звичайними акціями, що, як правило, призводить до небажаних  коливань ринкової ціни акції. Зниження виплачуваного дивіденду викликає падіння курсу акцій.

Виплата дивідендів за залишковим принципом здійснюється у випадку, якщо компанія не хоче продавати нові партії акцій. Вона повинна покладатися  на генерований всередині компанії акціонерний капітал для фінансування нових проектів з позитивною чистою поточною вартістю. Звідси очевидна така послідовність дій: складається  оптимальний план капітальних вкладень; визначається оптимальна структура  джерел фінансування, у рамках якої виявляється розмір власного капіталу, необхідного для виконання плану; дивіденди виплачуються тільки у  випадку, якщо залишився прибуток, незатребуваний для фінансування інвестицій.

Ключовим моментом принципу залишкового дивіденду є той  факт, що дивіденди виплачуються тільки після того, як вичерпано всі вигідні  інвестиційні можливості.

Методика виплати дивідендів акціями полягає в тому, що за цією формою розрахунків акціонери  одержують замість грошей додатковий пакет акцій. Дивіденд, виплачуваний у формі акцій, не є власне дивідендом, оскільки виплачується не у формі  готівки. Ефект дивіденду у формі  акцій - це збільшення кількості акцій, якими володіє кожний власник. Якщо в обігу є більше акцій, кожна  з них буде приносити менший доход.

На практиці багато підприємств  здійснюють, по суті, компромісну дивідендну політику, що базується на досягнення п'ятьох цілей:

1. Запобігання скороченню  проектів з позитивною чистою  поточною вартістю для виплати  дивідендів.

2. Запобігання скороченню  суми дивідендів.

3. Запобігання необхідності  продавати акції.

4. Підтримка відношення  боргу до акціонерного капіталу.

5. Підтримка запланованого  рівня дивідендних виплат. Фінансові  менеджери, як правило, ставляться  до дивідендів, як до частини  прибутку і вважають, що інвестори  вправі одержати справедливу  частку доходу підприємства. Ця  частка є довгостроковим запланованим  рівнем виплат і частиною прибутку, яку підприємство збирається  при звичайних обставинах виплатити  у формі дивідендів. У результаті, в тривалій перспективі збільшення  прибутку супроводжується зростанням  дивідендів, але тільки з деяким  відставанням.

Можна зводити до мінімуму труднощі, пов'язані з дивідендною  нестабільністю, шляхом створення двох видів дивідендів: регулярних і додаткових. Регулярні дивіденди, як правило, складають  відносно малу частину постійного прибутку таким чином, що підтримувати рівень їх виплат буде легко. Додаткові дивіденди  утворюються тоді, коли збільшення прибутку розглядається як тимчасове  явище.

Внаслідок того, що інвестори  розглядають додатковий дивіденд як бонус, вони не надають достатнього  значення його невиплаті. На практиці виплату додаткових дивідендів здійснюють лише деякі компанії Це пов'язано  з тим, що закупівля раніше проданих акцій багато в чому означає те саме, але при цьому є певні  переваги.

 

29. Емісійна політика підприємства.

 

Емісійна діяльність підприємства охоплює широкий спектр проблем, які виходять за рамки інвестиційного менеджменту. Тому, розглядаючи питання  емісійної політики підприємства як форми залучення власних інвестиційних  ресурсів із зовнішніх джерел, ми введемо  низку обмежень.

Залучення власного капіталу із зовнішніх джерел шляхом додаткової емісії акцій є складних і дорого коштуючим процесом. Тому до даного джерела формування власних інвестиційних ресурсів слід прибігати лише у вкрай обмежених випадках. З позицій інвестиційного менеджменту основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних інвестиційних ресурсів у мінімально можливі строки.

З урахуванням сформульованої мети емісійна політика підприємства представляє собою частину загальної  політики формування власних інвестиційних  ресурсів, що заклечається у забезпечені  залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій. Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює наступні етапи (рис. 1.1).

Емісія цінних паперів  – це встановлена в законодавчому  порядку послідовність дій емітента з випуску й розміщення цінних паперів.

Емітент і посадові особи  органів управління емітента, на яких статутом або внутрішнім документом емітента покладено обов’язок відповідати  за повноту й достовірність інформації, що є в указаних документах, несуть відповідальність за виконання цих  зобов’язань згідно із законодавством.

Розміщення цінних паперів  – це відчуження цінних паперів  емітентом первинним власникам  через укладання громадянсько-правових угод.

Розміщення звичайно має  форму передплати – закритої або  відкритої. Закрита передплата –  розміщення цінних паперів поміж  заздалегідь визначених інвесторів без публічного (тобто з використанням  засобів масової інформації) оголошення пропозиції. Відкрита передплата –  розміщення цінних паперів серед  потенційно необмеженого кола інвесторів через оголошення публічної пропозиції і укладення громадянсько-правових угод.

Рішення про випуск акцій  приймають засновники акціонерного товариства з наступним затвердженням  його на Загальних зборах акціонерів. Розмір випуску не може перевищувати 1/3 розміру статутного фонду. Рішення  про випуск акцій оформляється протоколом, котрий повинен мати дані, достатні для забезпечення обсягу прав власників  цих паперів. Зокрема в протоколі  зазначають мету випуску, види акцій, їхню номінальну вартість, порядок виплати  дивідендів, порядок розміщення й  викупу акцій тощо.

Цінні папери, випуск яких не було зареєстровано, не підлягають розміщенню. Реєстрація потрібна всім учасникам фондового ринку: емітенту – для відстеження руху і трансформації  випущених ним цінних паперів; інвестору  – для гарантії одержання доходу; державі – для контролю й регулювання; посередникам – для якісного виконання  послуг, які вони надають. Процес первинного розміщення складається з кількох  етапів, які можуть різнитися для  різних видів та умов випуску цінних паперів. Ці етапи:

Ю прийняття емітентом  рішення про випуск цінних паперів;

Ю реєстрація інформації про  випуск цінних паперів та організація  передплати на цінні папери (відкрите розміщення) або оформлення розміщення цінних паперів серед конкретних осіб (закрите розміщення);

Ю підбивання підсумків  передплати або розміщення цінних паперів;

Ю реєстрація випуску цінних паперів;

Ю видача цінних паперів  власникам та (або) реєстрація власника в системі реєстру власників  іменних цінних паперів емітента.

Акції випускаються однакової  номінальної вартості у розмірі  статутного фонду акціонерного товариства або всієї вартості майна державного підприємства. Рішення про випуск акцій приймається:

Ю при організації нового акціонерного товариства чи реорганізації  старого підприємства в акціонерне товариство, у тому числі через  приватизацію;

Ю у разі додаткових випусків акцій акціонерним товариством.

Акціонерне товариство може випускати додаткові емісії, коли всі раніше випущені акції повністю оплачені не нижче їхньої номінальної  вартості. У разі додаткового випуску  акцій без реєстрації попереднього випуску усі договори купівлі-продажу  акцій додаткового випуску вважають недійсними.

Цінні папери можуть пропонуватись  для закритого та відкритого розміщення. При відкритому розміщенні коло власників  обмежується тільки кількістю цінних паперів і заздалегідь визначити, хто їх придбає, неможливо.

При закритому розміщення цінні папери розповсюджуються у  наперед визначеному колі юридичних  та фізичних осіб. Як правило, це засновники акціонерного товариства. Процеси закритого  та відкритого розміщення мають певні  особливості. При закритому розміщенні відкрита передплата на цінні папери не проводиться, склад майбутніх  власників визначається в момент прийняття рішення про випуск цінних паперів.

Наприкінці XIX століття в  Європі один проект був оголошений у газетах наступними словами: “До передплати на 2 млн. для підприємства, мета якого буде повідомлена потім”. Підписка акцій покрила весь капітал, а потім прийшло оголошення, що підписка була відкрита з метою визначити, скільки в Лондоні дурнів. (П Петражицкий Л.И. “Акции, биржевая игра и теория экономических кризисов”, Спб., 1911. С.84)

 

30. Основні етапи політики залучення  підприємством кредитних ресурсів.

 

Ефективна фінансово-господарська діяльність підприємства неможлива без залучення позикових коштів. Використання позикового капіталу дозволяє істотно розширити обсяг виробничо-господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фондів виробничого і невиробничого призначення і у кінцевому рахунку - підвищити ринкову вартість підприємства.

До складу позикового капіталу підприємства включають: короткострокові  кредити і позики; довгострокові  кредити і позики; кредиторську заборгованість (виступає у формі залучених коштів).

Короткострокові фінансові  зобов'язання. Короткострокові кредити  і позики служать джерелом покриття оборотних активів. До них належать усі форми залученого позикового капіталу з терміном його використання до одного року. Попередню оплату покупцем товарів і послуг розглядають  як безпроцентний кредит постачальникам, що часто генерує неплатежі в  господарстві.

Терміновою вважають заборгованість за отриманими позиками і кредитами, термін погашення якої за умовами  договору не настав або продовжений (пролонгований) у встановленому  порядку. Нарешті, до простроченої відносять  заборгованість за отриманими позиками і кредитами з терміном погашення, що минув умовами договору.

Довгострокові фінансові  зобов'язання. До них належать всі  форми функціонуючого на підприємстві позикового капіталу з терміном його використання більше одного року. Основними  формами цих зобов'язань є довгострокові  кредити банків і довгострокові  позикові кошти, термін погашення яких ще не настав, або не погашені в передбачений термін.

Довгостроковий позиковий  капітал направляється на фінансування необоротних активів (капітальних) і частини оборотних активів. Довгострокові кредити і позики показують у бухгалтерському  балансі як довгострокові зобов'язання з терміном погашення більше року. При цьому вирахування зазначеного  терміну починають з першого  числа календарного місяця, що йде  за місяцем, в якому ці зобов'язання були прийняті до бухгалтерського обліку, з урахуванням умов договорів  про терміни погашення зобов'язань. Аналітичний облік довгострокових кредитів і позик здійснюють за їхніми видами, кредитними організаціями та іншими позикодавцями, що надали їх.