Джерела інформації про населення

Джерела інформації про населення

Кількісні та якісні характеристики населення безперервно  змінюються: люди народжуються, вмирають, одружуються, змінюють місце проживання, здобувають освіту тощо. Зміни чисельності  і складу населення суттєво впливають  на розвиток економіки та суспільства  в цілому.

Чисельність і  склад населення в усіх країнах  визначається за допомогою перепису, поточного обліку населення (реєстрації народжуваності, смертності, прибуття і вибуття), вибіркового та спеціального демографічного обстеження, реєстрів населення. Переписи населення систематично проводяться в багатьох державах. Організація Об’єднаних Націй рекомендує проводити переписи в рік, близький до кінця десятиліття і включати в програми обов’язковий мінімум  питань з метою міжнародного порівняння одержуваної інформації.

Всеукраїнський  перепис населення 2001 р. було проведено  відповідно до Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення», який визначив правові, економічні та організаційні основи підготовки і  проведення, оброблення, поширення  та використання його результатів. Основною метою проведення Всеукраїнського перепису було отримання об’єктивних та цілісних даних щодо загальної кількості населення країни, його демографічних і соціальних характеристик.

У ході Всеукраїнського  перепису населення, крім наявного, було обліковано також і постійне населення, за кількістю якого здійснюються розрахунки показників, що характеризують соціально-економічну структуру населення. Динаміку чисельності населення  за даними переписів наведено в табл. 1.2.1.

Таблиця 1.2.1

КІЛЬКІСТЬ НАЯВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ 
ЗА ПЕРЕПИСОМ НАСЕЛЕННЯ1

Між двома останніми  переписами — у січні 1989 р. та грудні 2001 р. кількість наявного населення скоротилася з 51,7 до 48,5 млн чол., або на 6 %, і продовжує скорчуватися. Чисельність населення скорочується і в деяких інших країнах Європи, але не з такою інтенсивністю, як в Україні. Доповіді ПРООН наводять прогнози змін чисельності населення по країнах світу до 2015 р.: щодо України, то чисельність населення очікується на рівні 43,3 млн чол.2

Вибіркові та спеціальні демографічні обстеження3 застосовуються для розширення програми перепису, отримання попередніх його результатів і прискорення розробки його матеріалів з метою додаткової розробки матеріалів за ширшою програмою. Поточним обліком населення опікуються статистичні та різні адміністративні і державні органи (складаються списки або картки населення).

Джерелом даних  про населення можуть бути також  і реєстри4. В країнах з добре налагодженою системою обліку реєстри населення є основним джерелом інформації з демографічних питань. На кожну людину після її народження заводиться спеціальна карта, до якої вносяться відомості про події в житті даної особи: одруження, народження дітей, зміна професії, місця роботи, зміна житлових умов, рівня доходу тощо. Такі реєстри населення дають змогу одержати індивідуальні та групові соціальні характеристики в динаміці, розробляти обґрунтовані заходи щодо формування демографічної політики.

Загальне керівництво  веденням реєстрів населення в більшості  європейських країн здійснюють центральні державні установи, статистичні органи, органи охорони правопорядку. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів  України розроблено програму формування державного реєстру населення України. Він має являти собою автоматизовану інформаційно-обчислювальну систему  збирання та обробки даних з метою  отримання та постійного нагромадження  інформації, необхідної для реалізації заходів державної соціальної політики, розробки демографічних прогнозів, стану навколишнього середовища, заходів щодо охорони здоров’я, праці, в галузі освіти та культури, забезпеченні житлом, сфері послуг та ін. Одиницею інформації або її носієм у цій системі є особиста реєстраційна карта, яка заповнюється на кожну особу і ведеться протягом усього її життя — у пам’яті комп’ютера.

Переваги реєстру  населення над іншими джерелами  інформації очевидні. До складу реєстру  передбачається включати такі основні  блоки ознак: демографічної, територіальної, трудової діяльності, освіти, прибутків, витрат, характеристики житла, екології, майнового становища, стану здоров’я, окремих характеристик (громадянство та ін.). Це дасть реальну можливість відмовитися від прийнятої раніше системи усереднення показників і побудувати нові, що базуються на індивідуальних характеристиках кожної особи. Під час складання поточних реєстрів дотримуються принципу персоніфікації обліку та повсякденного збирання, оновлення інформації про осіб, які постійно живуть на певній території.

Перші обліки населення

Потреба в обліку населення виникла у далекій  давнині. Вона була пов’язана з політичними, господарськими і воєнними потребами  стародавніх держав, яким потрібні були відомості про кількість населення, яке здатне платити податки або може бути призваним в армію.

У Русі-Україні  в Х ст. одиницею обліку податного  населення і видом стародавнього  податку був “дим”, який обчислювався за кількістю печей і димарів у кожному домогосподарстві. “Дим” замінила інша одиниця обліку платників княжої податі – “рало” (знаряддя оранки типу примітивного плуга). Пізніше одиницею обкладання податком став плуг. Вона називалась “поплужне”.

За часів татаро-монгольського іга для визначення розмірів данини обліки людності проводились за вимогою татарських ханів. Такі обліки були проведені у 1245, 1257, 1259, 1273 роках. Їх проводили “обчислювальники” – спеціально призначені люди.

За часів Литовсько-Руської  держави одиницею оподаткування, а  отже й обліку платників податків, було “дворище”. Вона не мала сталого розміру і залежала від кількості вільних грунтів навколо. З часом кількість незайнятих зменшилась, а потреба держави, навпаки, збільшилась, тому була введена нова одиниця обліку – “волока”. Згідно з “Уставом на волоки Господаря его милости во всем великом княжении Литовском” (1557 рік), кожне селянське господарство діставало “волоку”, яка рівнялась 19,5 десятини.

Після остаточного  закріплення союзу Литви і  Польщі Люблінською унією 1569 року більша частина українських земель увійшла  до складу Польщі, а в першій половині ХVІІ ст. вже майже всі землі, заселені українським народом, опинились  у складі Речі Посполитої (крім Закарпаття та степів на схід від теперішньої  Полтавщини).

У Речі Посполитій з метою отримання інформації для податного обкладання проводились  “люстрації” – періодичні описи державних маєтностей для визначення їхньої прибутковості, а також облік переважно сільського населення і то лише того, яке оподатковувалось та несло інші повинності.

[ред.] Козаччина

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького вперше облік  людності проводився українською державою. За наказом гетьмана у 1649 році на щойно  звільненій від польського панування  Україні був здійснений перепис  козацького стану.

Після поділу України  між Річчю Посполитою і Московією, який остаточно був закріплений  Андрусівською угодою 1667 року, Правобережна Україна залишилась під владою Польщі, Лівобережна на правах автономії  відійшла до Московії.

Перший облік  людності на Лівобережній Україні після  поділу України ще до Андрусівської  угоди був проведений на початку 1666 року московськими переписувачами, яких закликав в Україну разом  із московськими воєводами і військом гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. “Переписчики робили перепис населення, скільки його і де є, й які воно має достатки, щоб збирати потім податок грішми, хлібом і всякими продуктами” (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 308).

У 1729-1731 роках  у Лівобережній Україні проведений перепис під назвою “Генеральне слідство про маєтності”, яке здійснювалось полковими канцеляристами у відповідно до нових статей договору про автономію Лівобережної України, прийнятими у 1725 році. “В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова (столиці Гетьманщини), де їх остаточно перевірили і з початку 1731 року один примірник “Слідства” по всіх десяти полках, за підписами генеральної старшини й полковників вислано до Петербурга” (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 410, 412).

Після ліквідації одного із останніх атрибутів автономії  України – гетьманства з метою  запровадження нового підвищеного  державного оподаткування представниками великоросійських військових команд грубими  методами проводився “Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 років”. “В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минуючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їх переклички, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби та плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами” (Історія русів, с. 317).

Опис не був  закінчений, тому що почалася війна  з Туреччиною, все ж було отримано величезний обсяг статистичних даних, але вони не були використані, частина  їх загинула.

У XVII ст. Московія і Річ Посполита поділили між  собою Україну, у XVIIІ ст. Росія  разом із Прусією та Австрією поділили між собою Річ Посполиту. В результаті 1-го (1772 рік), 2-го (1793 рік) і 3-го (1795 рік) поділів Польщі Росія приєднала до себе всю Правобережну Україну, включаючи й Волинські землі, на частині яких розташовані нинішні Волинська і Рівненська області й невелика частина Тернопільської (колишній Кременецький повіт). У 1812 році до Росії відійшли Хотинський повіт, Акерман (з 1944 року – Білгород-Дністровський) та Ізмаїл.

До Австрії  відійшли майже всі Галицькі землі, на більшості території яких розташовані  сучасні Івано-Франківська, Львівська  і Тернопільська області (за винятком колишього Кременецького повіту), Північна Буковина (за винятком Хотинського повіту), а також Закарпаття, яке Австрія захопила разом з Угорщиною ще в кінці XVII ст.

Отже в кінці XVIIІ ст. – на початку ХІХ ст. усі споконвічні українські землі  були поділені між двома імперіями  – Російською та Австрійською.

У Лівобережній Україні першим подушним обліком  населення, введеним російським царем  Петром І, була четверта ревізія, яка  проводилась у 1781-1787 роках, оскільки на початку цього періоду Лівобережжя  остаточно втратило автономію. У  Правобережній Україні це був  п’ятий подушний облік (ревізія), який проводився протягом 1794-1808 рр., оскільки приєднання її до Росії відбулося  у 1793-1795 роках.

На території  України, яка була у складі Росії  мала відбутися шоста ревізія, яка  призначалась на 1811 рік, але припинена  у зв’язку з загрозою війни  з Францією, і відбулася сьома  ревізія, яка проведена у 1815-1825 роках, восьма – в 1833-1835, дев’ята – 1850 і  остання ревізія – в 1857-1859 роках.

[ред.] Початок сучасного перепису населення

Перший російський загальний перепис був проведений у 1897 році, який охопив також територію  двох сучасних західних областей –  Волинської і Рівненської та колишніх Кременецького і Хотинського  повітів. Оскільки цей перепис проводився в середині другого історичного  етапу розвитку переписів населення, він, на відміну від перших загальних  переписів, проведених у США та низці  європейських держав на початку першого  історичного етапу розвитку переписів, був уже переписом у сучасному  його розумінні.

Перші обліки населення  в Галичині було проведено після  її входження до складу Австрійської імперії у 1772-1774 роках. І надалі вони проводились через 3-4 роки. Вони охоплювали також Закарпатську Україну і  Північну Буковину. Перший загальний  перепис населення в Австрійській імперії проведений у 1818 році, але  програма цього перепису, як і наступних  десяти була обмеженою, примітивною, як і більшість загальних переписів, проведених в інших країнах у  першому історичному періоді  розвитку переписів населення.

Станом на 31 жовтня 1857 року в Австрійській імперії проведений перший загальний перепис, програма якого відповідала сучасному  її розумінню. Після нього в Австрії  було проведено ще п’ять загальних  переписів населення: 1869, 1880, 1890, 1900, 1910. Усі ці переписи охоплювали територію  сучасних Івано-Франківської, Львівської (за незначним винятком), Тернопільської (за винятком колишнього Кременецького  повіту) і Чернівецької (за винятком колишнього Хотинського повіту) областей.