ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ ТРУДОВОГО ПРАВА

Зміст

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  СУБ’ЄКТІВ  ТРУДОВОГО ПРАВА

Розділ 2. Працівники  як суб'єкти трудового права України

2.1. Правовий статус молодого працівника

2.2 ГАРАНТІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНІСТІ ІНОЗЕМЦІВ

2.3 Трудові права іноземців в Російській Федерації

Розділ 3. РОБОТОДАВЕЦЬ як суб’єкт трудового права

3.1 Зміст терміна роботодавець

3.2 Мета і завдання організацій роботодавців та їх об'єднань

Розділ 4. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙ РОБОТОДАВЦІВ ТА ЇХ ОБ’ЄДНАНЬ, ЇХ СТАТУС, СТВОРЕННЯ, ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

4.1. Принципи створення та діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань

4.2. Статус організацій роботодавців та їх об'єднань

4.3. Створення організації роботодавців

4.4. Порядок створення та припинення діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань

ВИСНОВКИ

Списки використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Головною потребою людини є праця. Вона потрібна їй для нормальної життєдіяльності.

Застосовуючи працю, люди вступають у зв'язки один з одним. Ці зв'язки між людьми прийнято називати відносинами, що проявляються у різних сферах життя як форми взаємодій або протидій. Участь у цих зв'язках, тим більше, коли вони урегульовані нормами права, створює для їх учасників певні права та обов'язки Визнання юридичних осіб або громадян носіями прав і обов'язків, надання їм певної правосуб'єктності, тобто наділення суспільно-юридичними якостями, що дозволяє їм брати участь у різних майнових, організаційних, особистих немайнових правовідносинах перетворює їх у суб'єктів цих правовідносин.

Суспільні відносини не можуть існувати між абстрактними суб'єктами. Вони завжди є конкретними. Відносини, що складаються із застосування праці виникають на базі також конкретної власності. Тому суб'єктами цих відносин, у першу чергу, є власник, а також особа, яка буде застосовувати свою працю на базі цієї власності. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають  під час вступу суб’єктів  трудового права у  трудові правовідносини.

Предметом дослідження є законодавство що регулює  права та обов’язки суб’єктів  трудових правовідносин, теоретичні та практичні проблеми, які виникають у їх діяльності, та порядок їх вирішення.

Мета курсової роботи полягає у комплексному дослідженні сутності й особливостей  суб’єктів трудового права, виробленні конкретних пропозицій та практичних рекомендацій щодо удосконалення чинного трудового законодавства, правотворчої, правозастосувальної та правоохоронної діяльності відповідних державних і недержавних органів.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

– охарактеризувати нормативно – правовий статус  суб’єктів трудового права  та їх права;

–         висвітлити юридичну характеристику суб’єктів трудового права;

–         надати пропозиції стосовно удосконалення законодавства що регулює діяльність основних суб’єктів трудових правовідносин.

       При написанні курсової роботи були використані наступні методи: порівняльні( порівнюється законодавство України з законодавством інших країн), історичний, пояснювальний  (пояснюються терміни, певні ситуації).

       Дану тему розглядали такі науковці як М.Г. Александров,
С.С. Алексєєв, В.С. Венедиктов, Л.Я. Гінцбург, Г.С. Гончарова, В.М. Догадов.

Курсова робота складається зі вступу, семи розділів, висновку та списку використаних джерел.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  СУБ’ЄКТІВ  ТРУДОВОГО ПРАВА

Основним суб'єктом права власності національних багатств України є держава, якій належить часина промислових підприємств, землі та товарне виробництво сільськогосподарської продукції. Управління цією власністю здійснюють відповідні галузеві міністерства шляхом централізованого керівництва підприємствами і організаціями. Звідси випливає потреба єдиного управління з боку держави — повновладним власником єдиної централізованої з верху до низу системи державних органів відповідно до специфіки предмета управління.

За часів М.Хрущова в Радянському Союзі була спроба децентралізувати управління державною власністю, відійти від галузевого і наблизитись до функціонального та місцевого керівництва. Однак потреба у централізованому управлінні державною власністю незабаром відкинула цю ідею.

Під час так званої «горбачовської перебудови» знову були об'єднані галузеві міністерства, від чого пізніше також відмовилися, тому що при заміні одного галузевого керівника, яким є міністр, декількома функціональними відомствами, виникала ймовірність, що виборчі посади місцевого органу державної влади і управління, на території якого можуть знаходитися сотні різногалузевих державних підприємств і організацій, можуть заміщуватись людьми, які не мають досвіду управління промисловим виробництвом. Усе це може призвести до гальмування економічних реформ, сприятиме подальшому розтягуванню державного майна, його «приватизації» системою місцевого самоврядування [2, с. 45].

Окремі галузі народного господарства, такі як військово-промисловий комплекс, енергетика, космонавтика, транспорт, зв'язок взагалі повинні управлятись тільки централізовано на рівні держави. Ці галузі народного господарства повинні мати єдине і детально регламентоване державне управління.

В інших галузях народного господарства управління може бути більш демократичним. На рівні підприємств та організацій воно може організовуватись на вільних ринкових відносинах.

Власник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається майном, може використовувати його для підприємницької діяльності, на договірних засадах має право залучати для виробничої діяльності працю громадян, забезпечивши соціальні та економічні гарантії, що встановлені законодавством.

Використовуючи працю громадян, підприємства, установи, організації включають їх до трудового процесу, внаслідок чого вони набувають права і обов'язки. Включення громадян у сферу соціальної діяльності, а воно здійснюється шляхом укладення трудового договору по певній спеціальності, кваліфікації або посаді з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку, надає громадянам нового правового статусу — вони стають працівниками: робітниками чи службовцями.

Залучення громадян до праці обумовлене пристосованістю і розвитком здатності людини до праці, що необхідна суспільству. При цьому сучасний трудовий процес вимагає праці не поодиноких працівників, а цілих їх груп. Виникають трудові колективи, які також проявляють себе і беруть участь у різних сферах суспільного життя: економічній, соціально-політичній, правовій, морально-ідеологічній, культурній та побутовій. При наявності цих видів діяльності у колективі складаються відносини, суб'єктами яких виступає або колектив у цілому, або певні його складові частини.

Об'єднання людей в їх трудовій діяльності здійснюється на об'єктивній і суб'єктивній основі. На об'єктивній основі працівник, поступивший на роботу, включається незалежно від своєї волі в склад трудового колективу, оформлення якого здійснюється в залежності від внутрішньої структури та організації виробництва. На суб'єктивній основі об'єднання проводиться по волевиявленню працівників у організації по професії — професійні спілки та інші громадські організації.

Таким чином, підприємство виступає не тільки як суб'єкт трудових відносин у зв'язку із застосуванням праці, а й як господарська одиниця, де працівники створюють особливий суб'єкт права — трудовий колектив. Обидва ці поняття нероздільні: підприємство неможливе без трудового колективу, а останній, в свою чергу, неможливий без наявності засобів виробництва, якими він користується в процесі праці, без певної організації трудової діяльності.

В свою чергу, трудовий колектив створює свої органи та організації: профспілкові органи, страйкові комітети, товариські суди, які державою наділяються юридичними правами та обов'язками [2, с. 50].

Отже, підприємство становить собою єдність двох сукупностей: засобів виробництва та працюючих. Як єдине ціле воно є більш широким поняттям, що охоплює і засоби виробництва, і людей, які працюють із застосуванням цих засобів. Засоби виробництва створюють матеріальну базу виробництва, в той час як трудовий колектив є його живим організмом.

Розмежування підприємства і трудового колективу проявляється в органах, що представляють кожну з цих сторін. Підприємство представляється власником або уповноваженим ним органом. Трудовий колектив представляється радою трудового колективу, комітетом підприємства або виборним профспілковим органом. При виникненні колективного трудового спору трудовий колектив може представляти страйковий комітет. Відповідно ці органи також виступають як суб'єкти відносин, що виникають із застосування праці у суспільному виробництві.

При колективній власності її суб'єктами виступають колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії, релігійні та інші організації та об'єднання. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника — загальні збори, конференції, з'їзди, ради, правління тощо. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном вищими органами управління власника може бути покладено на створювані ними органи.

Індивідуальна власність також може використовуватись громадянами для підприємницької діяльності особисто або з використанням праці найманих працівників. Для здійснення виробничої діяльності громадяни також можуть створювати підприємства, яким надається статус юридичної особи.

Таким чином, при всіх формах власності власник особисто виступає як суб'єкт трудового права. Але він може передавати належні йому права певним своїм органам, уповноважуючи їх на проведення господарської та трудової діяльності. Крім того, власник може створювати підприємства і організації, призначати певних осіб або органи для керівництва цими підприємствами і організаціями. Створювані власником підприємства і організації, посадові особи, найняті ним для керівництва створюваними підприємствами і організаціями, виступають як суб'єкти трудового права [10, с. 98].

Як суб'єкти трудового права виступають також органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю у цілому та законодавства по техніці безпеки і виробничій санітарії зокрема. До таких органів відносяться відповідні Державні комітети України, що наділені повноваженнями у своїй сфері діяльності, місцеві державні адміністрації та Ради народних депутатів у межах відповідної території.

Таким чином,  субєктами  трудового права являються учасники індивідуальних та колективних трудових правовідносин  які на підставі діючого законодавства мають відповідні права та обовязки.

Субєктами трудового права є підприємства, установи, організації; правцівники; трудовий коллектив проявляє себе як субєкт трудового права  через створені оранги : профспілкові органи , страйкові комітети, а також через загальні збори трудового коллективу; профспілковий орган підприємства; державні органи, які здійснюють нагляд та контроль за дотриманням законодавства про працю.

2. Працівники як суб'єкти трудового права України

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника юридичного спілкування. «Громадянський статус» як термін досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення положення особи як суб'єкта кримінального, житлового, сімейного, трудового права.

Складовими елементами, що створюють «громадянський статус», є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейне положення, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу.

Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому такі риси та юридичні характеристики включаються до статусу, які притаманні саме цьому громадянину до вступу його в сферу конкретних правовідносин.

По цивільному статусу всі громадяни України рівні. Але в природі немає двох громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією.

При вступі громадянина у трудові відносини кожний з елементів статусу обумовлює саму можливість поступлення на роботу (наприклад, вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що буде виконуватись (освіта, спеціальність, кваліфікація), або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).