Джерела земельного права

МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ  ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ІНСТИТУТ ПРАВА, СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ПРАЦІ

 

 

 

 

Кафедра історіі та теорії держави 

і права, конституційного  та

адміністративного права

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з предмету «Земельне  право України»

на тему:

«ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА»

 

 

Підготувала:

Студентка 34 групи

Бурханова Тетяна

 

Науковий керівник:

Толкач С.М.

 

 

 

 

 

 

 

Чернігів-2008

 

З М І С  Т

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1.

 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Поняття та особливості  джерел земельного права ………………………...4

1.2. Класифікація джерел  земельного права ………………………………...….6

РОЗДІЛ 2.

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА 

Конституція України - системоутворююче джерело земельного права……....9

РОЗДІЛ 3.

ВИДИ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА ЗА ЮРИДИЧНОЮ СИЛОЮ 

3.1. Закони як джерела  земельного права………………………………..….…12

3.2. Земельний кодекс України  як джерело земельного права……..……….. 14

3.3.Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного  права.......................................................................................................................17

РОЗДІЛ 4.

Міжнародно-правові акти як джерело земельного право……….…………….21

ВИСНОВОК………………………………..……………………………………24

ЛІТЕРАТУРА………………………….………………………………………..25

 

 

 

 

 

 

 

В С  Т У П

 

У національній теорії права сформувалася точка  зору, згідно з якою джерелом права  слід вважати офіційно-документальні  форми вираження і закріплення  норм права, що виходять від держави  чи визнані нею і мають юридичне загальнообов’язкове значення. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи уповноваженого ним органу стає обов`язковою для виконання.

Характеристика  джерел земельного права базується  на уявленнях про поняття джерел права, які розробляються наукою теорії права, а також на застосуванні цих уявлень до галузі земельного права.

Поняття „джерела права” виникло дві тисячі років  тому. Тіт Лівій, характеризуючи закони 12 таблиць, говорив про них як про джерело всього публічного і приватного римського права. Термін „джерело права” може використовуватись як форма вираження права. В теорії права під юридичними джерелами або формами права розуміють офіційні форми вираження і закріплення діючих правових норм, тобто форма права – це зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою.

В ході даної  курсової роботи я намагатимуся розглянути основні нормативно правові акти, їх класифікацію та основні положення, адже знання нормативних актів є базою знання в тій чи іншій галузі права.

Актуальність  даної теми полягає в тому, що за допомогою огляду основних нормативно-правових актів можна окреслити нормативну базу існування даної галузі права, визначити основні, керівні напрямки та мету  її функціонування.

Метою даної роботи  є огляд основних джерел земельного права, поведення класифікації цих джерел та їх коротка характеристика.

 

РОЗДІЛ 1.

 ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО  ПРАВА

 

1.1. Поняття  та особливості джерел земельного права

 

Джерелом права є зовнішня форма вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов’язковою для виконання. Найбільш поширеним в Україні видом джерела права є нормативно-провові акти органів державної влади, якими встановлюються (санкціонуються) правові норми, розраховані на багаторазове застосування при регулюванні відповідних суспільних відносин.

Під нормативно-правовими  актами слід розуміти акти органів державної влади та місцевого самоврядування, які містять загальнообов’язкові  правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні, екологічні суспільні відносини у галузі використання та охорони земель і розраховані на багаторазове застосування. Це засіб встановлення нових, зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вияву та закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування та розвиток юридичних інститутів у сфері провового регулювання земельних відносин.

Наявність відповідних джерел права, тобто нормативно-правових актів, що регулюють ті чи інші суспільні відносини, є свідченням існування відповідної самостійної галузі права.

Джерела земельного права мають відповідати певним ознакам:

• Вони мають бути носіями  владної сили держави, тобто вони мають бути забезпечені примусовим їх виконанням;
• Вони мають підлягати багаторазовому застосуванню, тобто визначатись нормативним характером;
• Мають адресуватись невизначеному колу суб’єктів;
• Повинні мати загальнообов’язковий характер¹.

Джерелами права  не можуть бути визнані індивідуальні  акти, які видані з метою застосування певних норм права.

Нормативно-правові  акти як джерела земельного права  України не є однорідними: їх структура відображає складність, ієрархічність системи законодавства нашої країни, і охоплює правові акти різної юридичної сили та правової спеціалізації.

Важливо зазначити  і те, що насьгодні нормативно-правові  акти, що регулюють земельні відносини  можна поділити на 2 великі групи:

1. нормативно-правові акти, всі або більшість норм яких регулюють земельні відносини (Земельний кодекс України, Закон України «Про оренду землі»² тощо);
2. нормативно-правові акти, норми яких регулюють інші суспільні відносини (екологічні, адміністративні тощо), але також містять і норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин (Закони України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992р.³, «Про фермерське господарство»⁴ 2003 року тощо).

Характерною особливістю  джерел земельного права є те, що, навідміну від деяких інших галузей права, ця галузь має кодифікований систематизуючий законодавчий акт – Земельний кодекс України. Його головне завдання полягає у встановленні принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони,  використання та відтворення земельних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на земельний фонд, збереження родючості грунтів, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природніх об’єктів.

1.2. Класифікація  джерел земельного права 

 

Згідно зі ст.4 ЗКУ земельне законодавство включає  Земельний кодекс України та також  інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Джерела земельного права характеризуються певними  специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст.5 Земельного кодексу України⁵.

Саме ці риси дають можливість відмежувати джерела  земельного права від інших галузевих  джерел. Вони вказують на особливості  джерел земельного права за сутністю, змістом, формою та суб’єктами правотворчості⁶.

Класифікація  джерел земельного права дає можливість максимально ефективно  аналізувати  їх та застосовувати на практиці. Така класифікація може бути проведена на основі багатьох підстав:

• за сутністю:
• ті джерела, що є волевиявленням державної влади;
• ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.
• за юридичною силою:

Має найбільше  значення. За цим критерієм  нормативно-правові  акти-джерела земельного права поділяються (у порядку зменшення юридичної сили):

• закони України (насамперед Основний закон нашої держави – Конституція України, кодифіковані закони – кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ);
• підзаконні акти (постанови ВРУ, укази Президента, постанови КМУ, акти/накази центральних органів виконавчої влади, нормативно-технічні документи тощо);
• акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.          
• за сферою дії за територіальним поширенням;
• загальнодержавні джерела, що діють на всій  території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо.
• Локальні джерела, що не поширюються на всю територію держави, а діють лише на її певній частині. Локальні джерела також можна класифікувати на акти місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування тощо. 
• за часом дії:

               Майже всі джерела приймаються на невизначений строк, тобто вони мають постійно діючий характер. Також тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність припиняється, наприклад, як випадку з Тимчасовим порядком розмежування земель права державної та комунальної власності, затвердженим постановою КМУ від 1 серпня 2002 року⁷, і передбачалося, що він буде діяти до прийняття відповідного закону.

• Деякі вчені виражають  також думку про те, що на сьогоднішній день доцільно поділити джерела земельного права на чинні та ті, які втратили свою чинність. До чинних належать Земельний кодекс (2001 рік), Конституція України, ряд законів тощо. А до нечинних, або історичних джерел, в свою чергу, відносяться ті, які свого часу були чинними, але з розвитком земельного права необхідність в їх існуванні відпала та вони припинили своє існування та дію (Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992 р.)
• За національною належністю:   національні, тобто ті, які мають національне походження, та міжнародні – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана ВРУ⁸.

• за колом врегульованих відносин;
• за сферою дії по  колу суб’єктів тощо.

У теорії права  також як джерело можна виділити звичай як неписане джерело права. Насьогодні в Україні звичай може визнаватися як джерело регулювання земельних  суспільних відносин і санкціонуються державою. Так,  у главі 17 Земельного Кодексу закріплено правила добросусідства, тобто традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами. 

Різноманітні  за своєю правовою природою джерела земельного права перебувають між собою у нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному, генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права – сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішнім вираженням земельної політики держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ДЖЕРЕЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА 

 

Конституція, як Основний Закон України, має найвищу  юридичну силу.

Норми Конституції, які є нормами прямої дії, утворюють те юридичне підґрунтя, на якому формуються, утворюються і функціонують всі інші галузі права, наша національна правова система, а отже вона є фундаментальним джерелом всіх галузей права, в тому числі і земельного.

У Конституції  врегульовані лише найважливіші суспільні  земельні відносини, які в подальшому були розвинуті та відображені в  Земельному Кодексі.

Усі конституційні норми, що регулюють  відносини, пов’язані з використанням  і охороною земель, можна поділити на такі основні групи:

1. Ті положення, що встановлюють основи правового режиму землі як природного об’єкта і природного ресурсу: відповідно до ст.13 Конституції України⁹ земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об’єктами права власності українського народу; ст.14 Конституції,  в свою чергу,  вказує на те, що земля є тим основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується; це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами, державою виключно відповідно до закону;
2. Положення, що закріплюють право громадян на землю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.41);  громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами та свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією України, законами та міжнародними договорами України (ст.26). З огляду на все вищезазначене, необхідно вказати на те, що хоча КУ і встановила принцип свободи власника щодо володіння, розпорядження, користування земельною ділянкою, але все ж було обумовлено її межі, визначені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб та забезпечення екологічної безпеки на території нашої країни;
3. Також Конституція України  у своїх статтях закріпила положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель;
4. КУ також містить низку положень, в яких закріплено норми щодо забезпечення охорони землі та навколишнього природного середовища загалом, а також обов’язки громадян не порушувати дані норми та відшкодовувати завдану шкоду: право кожного на безпечне для життя та здоров’я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди;  на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена; обов’язок держави забезпечувати екологічну безпеку  і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни; відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі; обов’язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, і відшкодовувати завдані ним збитки тощо.