Поняття інноваційного процесу, його етапи та особливості

Інноваційний процес – сукупність науково-технічних, технологічних і організаційних змін, що відбуваються у процесі реалізації інновацій; процес послідовного перетворення ідеї на товар, що проходить етапи фундаментальних, прикладних досліджень, конструкторських розробок, маркетингу, виробництва, нарешті, збуту, − процес комерціалізації технологій.

Розрізняють різні типи інноваційного  процесу:

• Тип 1. «Інновація − прорив». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: генерацію кардинально нових знань (зазвичай це сфера фундаментальних досліджень); визначення можливостей трансформації одержаних фундаментальних знань в ідеї, які мають прикладний характер; визначення потреб споживачів в інновації даного типу; формування якісних та кількісних параметрів інновації; тестування інновації (тільки для товару або процесу); впровадження (виробництво); поширення інновацій у базовій сфері; поширення інновацій на суміжні галузі; оцінку ефекту й ефективності інновацій.
• Тип 2. «Інновація – удосконалення». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: вибір якостей (процесів), що потребують удосконалення на основі аудиту будь-якого об’єкта та визначення проблем, які необхідно вирішити; генерацію ідей щодо вдосконалення; вибір базової ідеї вдосконалення; формування технічного завдання з удосконалення; тестування удосконалення; коригування удосконалення; впровадження вдосконалення; комерціалізацію вдосконалення; поширення на інші об’єкти; оцінку ефективності вдосконалення.
• Тип 3. «Інновація – модифікація». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: з’ясування потреби у модифікації; вибір і конкретизацію параметру, який необхідно модифікувати; формування технічного завдання; тестування модифікації; впровадження модифікації; комерціалізацію модифікації; поширення на інші об’єкти; оцінку ефективності.

.Інновація (нововведення) - це цілеспрямована зміна, що вносить у визначену соціальну одиницю - організацію, поселення, суспільство, групу - нові, відносно стабільні елементи".

У сучасній науковій літературі виділяються два підходи до вивчення структури будь-яких інноваційних процесів: предметно-феноменологічний, або предметно-технологічний  на рівні індивідуального нововведення (мікрорівень), а також підхід на рівні взаємодії окремих нововведень (макрорівень).

Перший підхід розділяє структуру  процесу нововведення з точки  зору змістовної його сторони, тобто  розглядає процес утілення деякої нової  ідеї в дійсність.

Другий підхід визначається, насамперед, взаємодією окремих нововведень: їхнім сполученням, конкуренцією, послідовною  зміною один одного. З огляду на той  факт, що будь-яке нововведення є  процес, що протікає в часі, дослідниками розробляється концепція "життєвого  циклу" нововведення. У процесі  нововведення виділяються етапи, що розрізняються за видами діяльності, які забезпечують створення та виконання  нововведення. Одна з найбільш розповсюджених схем виділення етапів інноваційного  процесу представлена в спільній роботі В. А. Сластьоніна та Л. С. Подимової "Педагогіка: інноваційна діяльність".

• Етап народження нової ідеї або виникнення концепції нововведення. Умовно цей етап називають також етапом відкриття, що є, як правило, або результатом фундаментальних і прикладних наукових досліджень, або результатом "раптового осяяння".
• Етап винаходу, тобто створення нововведення, утіленого в який-небудь об'єкт.
• Етап нововведення, при якому певне нововведення знаходить практичне застосування. (Завершується цей етап, як правило, одержанням стійкого ефекту від даного нововведення.).
• Етап поширення нововведення, що полягає, зокрема, у його широкому впровадженні в нові сфери.
• Етап реалізації нововведення в конкретній області, при якому нововведення фактично перестає бути таким і поступово втрачає свою новизну. (Як правило, цей етап завершується появою реальної альтернативи або заміни даного нововведення більш ефективним.).
• Етап скорочення масштабів застосування нововведення, пов'язаний із заміною його наступним нововведенням.

Конкретний інноваційний процес не обов'язково містить у  собі всі розглянуті етапи в їхній  строгій послідовності. Більш того, зазначені етапи можуть мати різну  тривалість. Так, наприклад, після наукового  відкриття можуть пройти роки, перш ніж з'являться сприятливі соціальні  й економічні умови для його використання. Може виявитися досить важким і сам  процес поширення нововведення

З іншого боку, ефективність від реалізації нововведення також може проявлятися  протягом тривалого  періоду часу.

Таким чином, інновацію можна  розглядати як комплексний, цілеспрямований  процес створення, поширення  та використання визначеного  нововведення. Метою  будь-якої інновації  є задоволення  потреб і інтересів  людей новими засобами. Це, у свою чергу, веде до визначених якісних змін системи  та способів забезпечення її ефективності, стабільності та життєздатності.

Інноваційний  процес завжди пов'язаний із переходом у  якісно інший стан, що супроводжується  ретельним переглядом усіх застарілих положень і норм. Йому властиві внутрішня логіка і спрямованість, що, у свою чергу, визначається логікою  розгортання від  ідеї самого нововведення до його практичного  використання, а також  логікою відносин між учасниками інноваційного  процесу. Інноваційний процес має визначену  стійкість завдяки  наявності механізмів самовідтворення. Різні  набори цих механізмів, їхнього сполучення обумовлюють як різноманіття інноваційних процесів, так і індивідуальний підхід до кожного  з них.

Особливістю інноваційного  процесу, який став однією з головних тенденцій світового розвитку починаючи  з 70-х pp. XX ст. і продовжується й зараз, є те, що основним творцем та розробником науково-технічної продукції стають малі науково-технічні фірми, які ще називають венчурними фірмами [10], очевидно маючи на увазі їхню ризиковість. До того часу основними центрами створення науково-технічних розробок були дослідницькі центри та різноманітні лабораторії в структурі великих корпорацій.

Іншою помітною тенденцією слід вважати симбіоз академічної  науки і промисловості та виникнення на його основі широкої мережі технопаркових структур. Якщо до 70-х pp. минулого століття географія технопарків обмежувалася США, через деякий час структури такого типу поширилися в Європі і відтоді почався їх бурхливий розвиток по всьому світу. На кінець тисячоліття технопарки мали всі розвинені країни і чимало країн з тих, що розвиваються. Зараз загальне число технопарків у світі становить кілька тисяч. У США діє 140 технопарків, в Європі — 260 [9].

Третьою тенденцією розвитку світової економічної системи є  посилення державної підтримки  тим суб'єктам, які займаються інноваційною діяльністю.