Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями

СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЇ ФРАНЦУЗЬКИХ  ПРОСВІТНИКІВ. 

     План 

     Вступ.

     1. Роль католицької  церкви та ідеології  в суспільстві  18ст.

     А). Католицька ідеологія  і світоглядні  зміни у 18 ст.

     Б). Католицька церква у  політичних подіях 18 ст.

     2. Спільне та відмінне  у критиці католицизму просвітителями.

А). Загальна характеристика французького Просвітництва.

     Б). Погляди Вольтера.

     В). Особливості поглядів Ж-Ж. Руссо.

     Г). Атеїзм Ж. Ламетрі.

     Д). Погляди Д.Дідро.

     Е). Концепція Д.Л-М. Дешана.

      Висновки.

      Література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Вступ.

      Тема  роботи – “Особливості критики  католицької релігії у творах французьких просвітителів”.

     Мета  роботи – дослідити французьке Просвітництво  водночас як історико-культурне, так  і філософсько-релігійне явище. При  аналізі такого феномену, яким було Просвітництво, слід зробити акцент на кількох ключових проблемах. Однією з таких проблем є якісно новий поворот, здійснений просвітниками в історії релігійної і філософської думки. Саме у 18 ст. рух до секуляризації набув значної ваги, це справило суттєвий вплив на відносини церкви й держави, стимулюючи розвиток світської науки, а перехід до нового типу суспільних відносин змушувало по-новому переосмислити роль релігії в суспільстві. Просвітництво – широкомасштабне явище, що охопило багато країн, а просвітницька ідеологія в тому чи іншому вигляді відображається в працях мислителів різних епох, однак найчіткіше це явище представлене в творах французьких філософів 18 ст.

      Радикальний поворот, здійснений просвітниками, полягав  у утвердженні світського характеру  науки й держави. Спираючись на досягнення тогочасної науки, просвітителі намагались пояснити світ і процеси в ньому за допомогою чисто природних причин, скептично ставлячись до теології. Уявлення про природний характер всіх процесів у світі і суспільстві і переконаність у спроможності розуму осягнути й зрозуміти їх – головна ідея Просвітництва. Старій теології за такого підходу залишилось надто мало місця. Однак при характеристиці релігійних поглядів французьких просвітителів слід зробити важливе уточнення. Різка критика церкви й клерикалізму не означала заперечення релігії як такої, адже значна частина мислителів цієї епохи сповідувала деїзм і розробляла концепцію “природної релігії”, хоча поряд з цим у Просвітництві існувала й інша течія – атеїзм, що негативно ставився до будь-якої релігії. Тому дуже важливо для створення цілісної картини французького Просвітництва порівняти погляди мислителів різних напрямків.

      Просвітництво є цікавою темою для дослідження  ще в одному аспекті, адже це епоха  бурхливого розвитку промисловості, становлення світської держави і утвердження високих ідеалів розуму, справедливості і гуманізму. Твори багатьох просвітників просякнуті ідеями побудови справедливого суспільства, оптимізмом, вірою в потужні можливості людського розуму. У 18 ст. ще не виявились негативні прикмети такої настанови, тому ця епоха має на собі відбиток сп’яніння від безмежжя здатностей людини. На відміну від значною мірою умоглядної філософії 17 ст., Просвітництво звертає увагу на актуальні суспільно-політичні проблеми, і на зміну абстрактним теоретичним конструкціям виступають жваво і дотепно написані твори, які стосувались злободенних проблем.

      Отже, Просвітництво можна розглядати як течію, що ввібрала в себе як наукові  пошуки, так і становлення нової  ідеології. В цьому контексті важливо прослідкувати зміни як у філософії, так і в суспільній свідомості, що стосувались місця й ролі релігії для суспільства. Процес секуляризації не обов’язково означав відмову від релігії взагалі, радше це був перехід релігії до нового стану і нового місця, адаптація її до потреб національної, а не теократичної держави. Саме в епоху Просвітництва склалась модель релігії в секуляризованому суспільстві, яка згодом стала загальнопоширеною для європейських країн.

      Специфіка релігійної ситуації, що склалась у французькому суспільстві у 18 ст., вимагає розгляду як власне філософського, так і суспільного аспекту цієї проблеми. тому перший розділ роботи присвячений аналізу ролі католицької церкви у Франції 18 ст., і передусім суспільним змінам, а другий – аналізу поглядів найвидатніших представників французького просвітництва, подібностей і розбіжностей у їхніх позиціях щодо ролі церкви й релігії.

     При написанні роботи в основному  використовувались першоджерела. Хоча у вітчизняній філософії Просвітництво – досить ґрунтовно розроблена тема, однак вона розроблялась під вузькомарксистським кутом зору, і тому тепер важливо намагатись поглянути на Просвітництво об’єктивніше, вийшовши за рамки марксистсько-ленінських кліше. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. Роль католицької церкви та ідеології в суспільстві 18ст. 

     А). Католицька ідеологія  і світоглядні  зміни у 18 ст.

     Впродовж 18 ст. в західній Європі відбувались  зміни, які радикальним чином  вплинули на роль церкви в суспільстві, призвели до значного зростання секуляризації. Хоча зародки цих процесів можна знайти в попередній суспільній думці, в цілому суспільство 17ст. мирилось із християнськими догмами, які регулювали життя. У 18ст. яскраво проявилась протилежна тенденція – прагнення до свободи, до виходу за межі авторитарних рамок церковних догм. Прикметно, що саме у 18ст. відбувся розквіт вільнодумства – течії, яка самою своєю назвою декларувала прагнення до вільного, не обмеженого забобонами мислення.

     На  початку 18ст. лише декотрі філософи відійшли від християнства, однак згодом процес дехристиянізації набрав значних розмірів. На це було кілька причин.

     Бурхливий розвиток науки і її здобутки, починаючи  з епохи Ренесансу, вселяли віру у могутність людського розуму. Це мало декілька наслідків – розумові надавалось велике значення в утвердженні і стимулювання прогресу людства, домінував оптимістичний погляд на людську природу.

     В цьому контексті наука розглядалась як безумовно прогресивне явище  і протиставлялась релігії, як архаїчному, безперспективному і догматичному явищу. Наука розглядалась як рушій суспільного прогресу, релігія – як його гальмо. Поступ людства пов’язувався із звільненням від віри, традицій, авторитету, зверненням до розуму як до засобу вдосконалення людини.

     З цим були пов’язані і скептицизм щодо католицьких догм, і невдоволеність вченням церкви, що було обтяжене схоластикою, і прагнення натомість розвивати світську науку, яка ставилась із підозрою до релігії.

     Впродовж 18 ст. відбувалась радикальна зміна  світогляду, яка зачепила не лише окремих вчених, а значною мірою й все суспільство. Ця зміна полягала в підвищенні ролі науки, відходу від картини світу, побудованої теологами. В цьому контексті вчення католицької церкви дедалі більше розглядалось як застаріле, на противагу йому висувались концепції просвітителів, що сприймались як прогресивніші. Церква, яка нерідко намагалась протистояти розвитку науки, втрачала свій авторитет.

     Крім  того, обтяжене догматизмом вчення церкви і невігластво духівництва  аж ніяк не сприяло її популярності. “Безумовно, занепад релігійного виховання, окрім інших причин, був пов’язаний із вигнанням єзуїтів (починаючи з 1760 року) і з убогістю семінарійної освіти, обмеженої моралізмом. Усе це відбилося на християнському населенні. Погано навчені клірики не можуть передавати іншим добре розроблене вчення”. (9, с.145). Хоча орден єзуїтів був носієм і розповсюджувачем католицької освіти, однак навіть його вчення, що значною мірою спиралось на схоластичні традиції, було надто обтяжене догматизмом і не могло конкурувати із успіхами світської науки.

     Саме  у протистоянні ордену єзуїтів, що представляв  інтелектуальну верхівку католицької  церкви і світських вчених найяскравіше відобразились тенденції, що дедалі яскравіше проявляли себе впродовж 18ст.

     Орден єзуїтів створив систему теологічно-апологетичної, культурно-освітньої та організаційної підтримки католицизму. Ставши “орденом учених”, єзуїти встановили повний контроль над системою католицької освіти. Однак діяльність цього ордену поширювалась далеко за межі інтелектуальної сфери – вони впливали й на політику, як в інтересах Святого Престолу, так і у власних, не цураючись навіть політичної інтриги. Цьому сприяла єзуїтська система подвійної моралі, яка допускала обман і навіть злочин, якщо він був здійснений з добрим наміром – відомий принцип “мета виправдовує засоби”. Такі принципи викликали критику світських вчених і вели до падіння морального авторитету єзуїтів і церкви. У політичній царині єзуїти також зазнали поразки. Підпорядковані безпосередньо римським папам, керовані генералами, єзуїти стали могутньою ідеологічною, культурною, політичною силою. У 17-18 ст. вони перетворились на монополістів у сфері освіти та виховання, учасників публічної та таємної політики у багатьох країнах. Орден називали “церквою в Церкві”. Побоюючись зростання могутності ордену, під тиском королів Португалії, Іспанії та Франції, папа Климент ХІУ у 1773р. розпустив єзуїтський орден.

     Це  була суттєва поразка церковної  ідеології, адже ліквідація єзуїтського  ордену означала перемогу світської  держави і секуляризованого світогляду. Окрім політичного значення, розпуск єзуїтів знаменував собою ще одну перемогу світської думки, яка звільнялась від релігійної догматики.

     У 18ст. папство підійшло до нової межі занепаду, коли церква втрачала не лише політичний, а й духовний вплив. Позиції церкви послаблювались зростаючим раціоналізмом, що був одним із центральних елементів ідеології Просвітництва. Та й сама церква, опинившись у бурхливому вирі суспільних подій, не була монолітною, в ній також проявлялись конфліктні течії, які не сприяли поширенню її впливу і зростанню авторитету.

     В церкві з’явились підриваючи її тенденції, найвпливовішою з яких був янсенізм. Засновник янсенізму, К.Янсеній, ставив перед собою мету реформувати  теологію, спираючись на твори Августина. У янсенізмі не приймалась теза про папську непогрішність, до того ж в ньому містились протестантські елементи, наприклад, янсенізм намагався модернізувати церкву за допомогою переходу до більш пуританського способу життя, велика увага надавалась зверненню до нації і держави.

     Католицька  церква виступала проти янсенізму, однак своїми невдалими закидами лише сприяла росту його популярності. Яскравим прикладом цього є публікація в 1713р. папою Климентом ХІ булли  “Unigenitus”, що засуджувала 101 твердження, взяті з твору голландського теолога Янсенія, на якого посилались прибічники католицького ригоризму чи янсенізму. Ця булла містила ряд відвертих містифікацій “Засудження висмикнутих з контексту речень, істинний смисл яких був часто викривлений внаслідок такого прийому, не з кращого боку характеризував теологів римської курії, тим більш коли виявлялось, що декотрі засуджені фрази походили не від Янсенія, а були цитатами із праць доктора церкви Августина, творця ідеології західного християнства. Опублікування булли “Unigenitus” не заспокоїло догматичні суперечки у Франції, але сприяло росту релігійного скептицизму й індиферентизму, що характеризували епоху Просвітництва” (11, с.201-202).

     Таким чином, католицизм, на відміну від  протестантизму, не сприймав модернізуючих елементів, що давало підстави розглядати його як перешкоду на шляху суспільного розвитку.

     Якщо  янсенізм нападав на папство зсередини, найсильніший удар був завданий Просвітництвом. Просвітництво виступало як ідеологія  буржуазії, яка у 18 ст. дедалі більше зміцнювала свої позиції. Ріст промисловості вимагав нових суспільних відносин і нових форм управління, які вступали у конфлікт із католицьким вченням, що мало на собі глибокий відбиток середньовічного світогляду. В консерватизмі і негнучкій політиці церкви крилась ще одна причина різкого падіння її авторитету.

     Хоча  католицька церква у 18 ст. ставала догматичною, реакційною силою, яка заважала прогресу суспільства, однак було б занадто  однобічним змальовувати представників  вищого духівництва виключно в темних барвах, адже нові впливи були сприйняті декотрими її представниками.

     На  тлі догматизму і обмеженості, що були тоді поширені серед кліру, винятком був папа Бенедикт ХІУ. Історики так  характеризують цього діяча церкви “Сам папа не був лібералом, але підтримував письменників і акторів. Він створив Римську археологічну академію, а в Римському університеті відкрив відділення хімії, фізики і математики, забезпечив обладнанням лабораторії. В Болоньї він створив спеціальний факультет для жінок і анатомічний музей. Бенедикт ХІУ підтримував листування із найвидатнішими діячами епохи Просвітництва. Монтеск’є і Вольтер присвятили йому деякі свої твори”. (11, С.204).