Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями

     Однак, незважаючи на певні прогресивні  вкраплення, в цілому політика папської курії 18 ст. була спрямована проти просвітницьких тенденцій, що давало просвітникам підстави для різкої і влучної критики церкви.

     І ця критика значною мірою була заслуженою. Ніколи доти папство не вступало в такі різкі протиріччя з епохою, як у 18 ст. Консервативна  церква втрачала свій вплив, натомість зміцнювалась нова, світська ідеологія, яка мала цілий ряд як світоглядних, так і політичних переваг. Це пояснює, чому Просвітництво виступало не лише виразником настроїв невеликого прошарку освіченої аристократії та інтелігенції, а й набуло загальносуспільного впливу, поширившись серед широких мас.

     Крім  того, християнство в самій своїй  суті виявлялось вразливим перед  критикою просвітителів, які, орієнтуючись на раціоналістичний ідеал, намагалися заперечити релігійні догмати “Саркастично висміюється все, що не вкладається в раціональне пояснення: догмат про триіпостасність Божества, первородний гріх, відкупительну місію Христа, учення про рай і пекло, про майбутній Останній Суд, шанування святих, їхні реліквії, чудеса.” (10, с.435). До цього додавались закиди проти негативних явищ в церкві, зловживання духівництва, висвітлювалась шкода, завдана релігійним фанатизмом “Просвітителі громили організацію Церкви, розбещеність і жадібність духівництва, нетерпимість, релігійні війни, інквізицію” (10, с. 435).

     Інші  причини падіння авторитету католицької  церкви мали радше не світоглядний, а соціальний характер.  
 
 
 
 

     Б). Католицька церква у  політичних подіях 18 ст.

     Ще  з середини 17ст. релігія втратила всеохопний вплив на суспільство, віра поступово витіснялась із публічної  сфери у приватну. Реформація і  поява сильної течії, що протистояла  католицизму – Протестантизму – вела до утвердження думки про можливість релігійного плюралізму. Сама релігія не розглядалась більше як монолітне утворення, яке беззаперечно визнавалось у суспільстві.

     Інша  причина крилась у культурно-світоглядній зміні. З епохи Ренесансу утверджувався ідеал гармонійно розвиненої людини, що мав світський характер і залишав ідеї бога надто мало місця. Цей культ людини вів до самоствердження, коли ідея смирення змінилась думкою про гідність людини, а аскетизм – потягом до насолод. Це сприяло зростанню секуляризованої свідомості, яка дедалі сміливіше заявляла про себе. У 18ст. частина суспільства (значною мірою, панівні верхи) мала змогу, відкинувши показне благочестя, звернутись до чуттєвих насолод і накопичення багатства.

     Саме  у 18ст. відбувалось становлення і потужний розвиток буржуазії як важливої суспільної сили. Церква, яка значною мірою сповідувала цінності феодального суспільства, ставала дедалі анахронічнішою. Бурхливий розвиток науки й промисловості передбачав новий світогляд, нову суспільну ідеологію. В таких умовах церква зайняла дуже невигідну консервативну позицію: намагаючись протидіяти змінам, а отже й розвитку, вона втрачала авторитет, поступаючись перед світською владою.

     Зміцнення світської влади вело до ослаблення позицій церкви, яка дедалі частіше розглядалась не як союзник, а як противник держави. Навіть у традиційно католицьких державах становище церкви було амбівалентним: з одного боку, влада протегувала католицизму, але, з іншого, намагалась всіляко обмежити політичний вплив Риму. Особливо сильно відстоювала свою політичну самостійність Франція, що економічно зміцніла ще у 17 ст. Протягом 18 ст. світська влада все частіше втручалась у справи, що раніше належали до церковної сфери, намагаючись підірвати економічну могутність церкви.

     Консерватизм церкви виявився і в ставленні до світської держави. Небажання відступити від ідей теократії було причиною численних політичних поразок католицизму. В часи, коли утверджувалась нова реальність – світська, секуляризована держава, церква наполягала на феодальних ідеях, які вже не могли забезпечувати ефективне функціонування суспільства. Протестантизм проявив значно більшу гнучкість – він надавав значну увагу національній, світській державі, а відсутність жорсткої ієрархії, яка існувала в католицькій церкві, робила протестантизм вигідним союзником світської влади. Протестантизм представляв ідеологію, що сприяла суспільному розвитку, а не гальмувала його. Це влучно показано в праці М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”, де протестантська ідеологія розглядається як плідне підґрунтя для розвитку капіталізму.

     Таким чином, протестантизм був значно гнучкішим і більш прогресивним, ніж католицизм. Це пояснює, чому в  протестантських країнах антирелігійні  випади не були надто поширеними –  адже протестантизм навіть сприяв ідеям Просвітництва. Натомість католицизм, як ніколи раніше, вступив у конфлікт з епохою. Він був гальмом суспільного розвитку, а негнучкість і догматизм різко суперечили новій ідеології. Тому не дивно, що саме у Франції антиклерикальні настрої були найсильнішими.

     Ще  одна причина крилась у потребі  припинення релігійних війн. Релігійні  сутички завдавали значних збитків, після гострого протистояння була відчутною  потреба піти на компроміс. Не випадково  у творах просвітителів надзвичайно  гостро засуджується фанатизм і нетерпимість, а висвітлення шкоди, завданої церквою протягом її існування стало однією з головних тем у працях мислителів 18 ст. Навіть та частина мислителів, що належала до деїстів, неодноразово підкреслювала необхідність віротерпимості, і протиставляла фанатичному християнству природну релігію.

      Після Вестфальського миру, що знаменував собою  поразку Габсбурзької імперії, яка  була опорою феодалізму і католицизму, політичний вплив папства різко  впав. Буржуазія дедалі впевненіше відстоювала світський характер держави. Значної популярності набуло намагання обґрунтувати обов’язковість дотримання суспільних норм через звернення до природних, а не надприродних чинників.

     На  місце попереднього авторитету церкви було поставлене природне прагнення людини до суспільного життя, притому справедливого і розумно впорядкованого (ця ідея була обґрунтована в британській філософії, де детально розглядалась необхідність переходу від “природного стану” до суспільства, особливо яскраво це представлено в творах Гоббса та Локка). Норми, що витікають з цього прагнення, спільні для всіх і загальнообов’язкові, незалежні від релігійних переконань, адже ці норми закладені природою. Звідси витікала й думка про можливість пізнання і побудови справедливого устрою суспільства, керуючись лише розумом: адже в основу суспільства була покладена природа, що могла бути пізнана лише раціонально.

           Свою роль у подоланні  обмеженої теологічної точки  зору мали й географічні відкриття. Твори найвидатніших просвітителів  рясніють прикладами з історії, етнографії й культури інших народів, що робило проблематичним панівне тоді теологічне вчення, яке було розраховане на замкнений світ феодального суспільства і виявилось непридатним для пояснення розмаїття різних типів культур. Контакти з представниками інших релігій змушували замислитись щодо безсумнівності і непомильності католицизму, це зрештою вело до відкидання догматизму. Замість безроздільного панування католицизму утверджувався релігійний плюралізм. 
 
 
 

     2. Спільне та відмінне у критиці католицизму просвітителями. 

     Загальна  характеристика французького Просвітництва.

     Характерною рисою французького Просвітництва  був його радикалізм.

     Французькі  філософи 18 ст. створили класичний зразок просвітницької думки, що слугувала взірцем для просвітителів інших країн: Америки, Польщі, Німеччини. Однак відношення Просвітництва у Франції й Британії не було таким однозначним: просвітницькі ідеї виникли саме в Англії, і згодом вони були запозичені французькими просвітителями. Одначе в британській філософії просвітницькі ідеї були розроблені порівняно мало, і свого розквіту ці ідеї набули лише у Франції.

     Однією  з головних рис просвітницької ідеології  була переконаність у необхідності поширення знань і віра в те, що зростання ролі розуму має вирішальне значення для соціального розвитку.

     Ще  однією характерною рисою філософії  просвітництва був його раціоналізм, за яким закони природи співпадали із законами розуму. Таке тісне співставлення  законів природи і розуму було характерно і для інших філософів, однак в епоху Просвітництва переконаність у розумності природи набуло значного поширення. Світ розглядався як внутрішньо єдина цілісність, що побудована згідно з законами механіки, яка стала центральною в побудові просвітницької картини світу. Розумне стали уподібнювати до механічного, механіцизм – характерна риса просвітницької філософії.

     Французькі  просвітителі змістили акцент з абстрактних, теоретичних проблем, які були центральними для європейської філософії 17ст. (такі як проблеми субстанції, наукового методу, пізнавальна проблематика) на нагальні суспільно-політичні питання. Однією з центральних була проблема релігії.

     Представникам французького Просвітництва був  властивий рішучий антиклерикалізм, який відобразився у творах найвизначніших мислителів цього періоду. Руссо, розглядаючи історію християнства, яке на початку розглядалось як “царство не від світу цього”, зрештою іронічно вказує на його еволюцію, визначивши його як “деспотизм, найжорстокіший на цьому світі” (3, С.152). Дідро, змальовуючи релігійну картину того часу, виявляє обмеженість і вузьколобість учасників релігійних чвар, вказує на відносність їхніх закидів один щодо одного “Зусібіч лунають закиди у нечесті. Християнина вважають нечестивим в Азії, мусульманина в Європі, папіста в Лондоні, кальвініста в Парижі, янсеніста на вулиці Сен-Жак, молініста в передмісті Сен-Медар. Хто ж дійсно нечестивий? Всі чи ніхто?” (5, С.175). Незадовільність і застарілість теологічної картини світу і невігластво богословів гостро викривав Ламетрі “Що можуть сказати інші, особливо богослови? Хіба не кумедно чути, як вони без всякого сорому вирішують питання, про які нічого не знають і від яких, навпаки цілковито відійшли завдяки вивченню всіляких темних наук, що призвели до тисяч забобонів, чи, простіше кажучи, до фанатизму, який робить їх ще більшими невігласами в області розуміння механізму тіл” (4, С.180). З блискучою іронією просвітителі вказували на вади церковників, протиріччя у християнській доктрині, згубні наслідки фанатизму. Знаходячи безглузді елементи у вченні церкви, просвітителі виступали прихильниками розуму, вказуючи, що багато аспектів християнського вчення протирічать здоровому глузду.

     Однак така радикальна боротьба проти церкви не означала автоматичного розриву  з релігією. У ставленні до релігії можна виокремити 2 лінії французького Просвітництва: атеїстичну і деїстичну. Тоді як частина французьких просвітителів належала до атеїстів, багато мислителів, критикуючи церкву, водночас позитивно ставились до релігії.

     У такій їхній позиції немає суперечності: аморальній, фанатичній церкві, яка втрачала своїх прибічників і не могла вважатись гідним репрезентантом релігії, просвітителі протиставляли справжню релігію, яку вони вважали не лише не згубною, а й корисною.

     Отже, французькі просвітителі одностайно критикували релігійний фанатизм, користолюбство, лицемірство й невігластво служителів церкви. Однак їхні погляди на релігію розходилися, і в цьому питанні постає багатоаспектна картина, адже ставлення до різних релігійних питань у просвітителів було різним, мало багато нюансів.

     Таким чином, французьке Просвітництво, з  одного боку, є цілісною епохою, всі  представники якої мають певні риси: антиклерикалізм, віру в розум, прагнення  до вдосконалення суспільних відносин, розвитку науки. Однак між просвітниками існували й розбіжності. Крім того, погляди одного й того ж мислителя еволюціонували і змінювались.  Філософська думка Просвітництва знаходилась у стані постійного пошуку, відкриття і перевірки нових ідей. Погляди Вольтера, Руссо, Ламетрі, Дідро та інших просвітників розвивались і зазнавали суттєвих змін протягом всієї їхньої творчої діяльності. В їхніх творах помітні плідні перспективи подальшого посування філософських пошуків, постановка нових проблем і нові підходи до старих. 

     Погляди Вольтера

     Однією  з найвидатніших постатей французького Просвітництва був Вольтер (1694 – 1778), який відіграв головну роль у  тому, щоб Просвітництво розвинулось, зміцніло і здобуло багатьох прихильників. Ім’я “Вольтер” було одним із 137 різноманітних  псевдонімів Франсуа Марі Аруе, що мав різнобічні таланти філософа, історика, драматурга,  романіста, поета і публіциста. Він вів гостру боротьбу проти абсолютизму й католицької церкви, з блискучою іронією критикував клерикалізм, релігійну нетерпимість, деспотизм.

     До  його основних філософських праць належать “Метафізичний трактат” (1734), “Філософія історії” (1765), “Необізнаний філософ” (1766), “Про душу” (1774), а також антирелігійні  твори “Бог і люди” (1769), “Історія встановлення християнства” (1777) та ін. Про розрив з християнством і перехід на деїстичні позиції свідчить рання поема Вольтера “За і проти” (1722).