Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки

Підзаконні нормативні акти різняться  за юридичною чинністю. Юридична чинність підзаконних нормативних актів  залежить від становища органів  держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також характеру  і призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту, а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів [14, с. 336].

Підзаконних нормативно-правових актів  надзвичайно багато, але згідно з Конституцією і законами України їх можна класифікувати на п’ять великих груп:

1. акти державних органів України;
2. акти колишнього Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР з питань, що не врегульовані, і не суперечать законам України;
3. акти Автономної Республіки Крим;

Автономна Республіка Крим є невід’ємною  складовою частиною України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

4. міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України згідно із Законом України «Про міжнародні договори України» вiд 29.06.2004 р;

Міжнародний договір – угода  двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними.

Як основне юридичне джерело  сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.

5. Інші підзаконні нормативні акти:
• акти Всеукраїнського і місцевих (локальних) референдумів;
• рішення окремих громадських об’єднань, уповноважених державою (делеговане законодавство);
• рішення трудових колективів (зборів і рад трудового колективу);
• протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо ними припиняється дія таких актів [8, с. 43].

Отже, дослідивши природу нормативно правового акту можна зробити висновок, що всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони та підзаконні нормативно правові акти. Юридична сила законів при цьому, звичайно, є вищою ніж підзаконних нормативно-правові акти. В юридичній літературі різні автори по різному класифікують нормативно – правові акти використовуючи для цього різні підстави, про що було вказано вище, але кожна з таких класифікацій більш змістовно розкриває суть нормативно-правових актів та характеризує нормативно-правові акти з різних точок зору.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ДІЯ НОРМАТИВНО ПРАВОВИХ АКТІВ В ЧАСІ, ПРОСТОРІ ТА ПО КОЛУ ОСІБ

 

Кожний нормативно-правовий акт  призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акта. [12, с. 196]

Будь-який нормативно-правовий акт, має  межі своєї дії в трьох  «вимірах»:

1. у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну чинність;
2. у просторі, на який поширюється дія закону;
3. за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов’язки [14, с. 329].

Дія нормативно-правового акта в  часі

Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники:

1. момент набуття актом чинності, тобто початку його дії;
2. напрям темпоральної дії нормативного акта;
3. момент зупинення дії нормативного акта;
4. момент припинення (скасування) дії нормативного акта.

Отже, чинність нормативного акта у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його [17, с. 308–309]

Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

На цей час питання оприлюднення нормативно-правових актів регулюються  Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року №503/97, хоча частиною другою згаданої статті Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. При цьому питання полягає не лише у тому, яким актом регулюватиметься питання офіційного оприлюднення, а й у недосконалості самого Указу Президента, яким не врегульований ряд важливих питань.

Як бачимо, в Конституції порядок  набрання чинності нормативними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма  вказівка на необхідність прийняття  з цього питання спеціального закону. Отже, на цей час ще не прийнято спеціального закону, яким би був урегульований порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян і порядок набрання такими нормативно-правовими актами чинності, що за відсутності в Україні закону про нормативно-правові акти є цілком логічним, хоча це не виправдовує його відсутності.

Необхідність розробки та прийняття  такого проекту Закону пов’язана  не тільки для урегулювання, але  також з тим, що його відсутність  може призвести до порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї. Конвенція була ратифікована Верховною Радою України та є, відповідно до статті 9 Конституції України, частиною національного законодавства України [2].

Знання кожним громадянином України, іншими особами, що перебувають на її території, всієї сукупності прав і свобод, які вона може використовувати, та обов’язків, які повинна виконувати, є важливою передумовою правомірної поведінки і розвитку суспільної активності. Тому Конституція в цій статті закріпила обов’язок держави щодо забезпечення доведення законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, до відома населення.

Згідно ст. 1 Конституції України «закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України»; газета «Урядовий кур’єр», газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради України», інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України», Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Якщо закон або підзаконний  нормативно-правовий акт не буде доведений  до населення або буде порушений порядок такого доведення, то він не вважається введеним у дію, не є чинним і не породжує будь-яких юридичних наслідків [6, с. 138]. Іншими словами, не забезпечивши належного оприлюднення нормативно-правових актів держава порушуватиме права і свободи громадян.

Другою найважливішою характеристикою  дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже  після набуття ним чинності (нових  фактів), а також тих, які виникли  ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.

У рішенні Конституційного суду України в справі про зворотну дію в часі законів та інших  нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема:

• негайно (безпосередня дія);
• шляхом перехідного періоду (ультра-активна форма);
• шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Принцип негайної дії  – новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію. Виникнення такого принципу зумовлено тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою.

Переживаюча дія, старого  акта – це явище, за своїм характером протилежне зворотній силі. Старий нормативний акт, скасований новим, за спеціальною вказівкою нового акта повинен продовжувати діяти з окремих питань і після втрати ним юридичної сили. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта.

Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поширюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визнаються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм нового закону [17 с. 312].

Загальним є правило: закон зворотної  сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх вчинках  орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у суспільстві.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили (для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визначають можливість зворотної дії закону);

б) у загальному правилі про неодмінне  надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом’якшує кримінальну відповідальність [14, с. 330].

Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі –  момент припинення його дії. Припинення чинності закону означає і остаточну втрату ним юридичної сили. Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:

1. закінчення терміну, на який вони були прийняті;
2. зміна обставин, на які вони були розраховані;
3. при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший випадок). Виділяють: – пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом;

– фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.

Останній момент, що підлягає з’ясуванню при розгляді питання про дію  закону в часі, – це зупинення (призупинення) дії нормативного акта. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надано йому законом.

Дія нормативних правових актів в просторі визначається територіальними межами його обов’язковості. Територія держави – це обмежений кордонами держави простір суші, її надра, континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, національні і територіальні води. До державної території дорівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з’єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря.

Нормативні правові акти діють  за територіальним і екстериторіальним  принципами.

Територіальний принцип – це дія нормативних актів у межах території держави. Залежно від правового статусу суб’єкта прийняття акта та його змісту нормативні акти можуть поширюватися:

а) на всю територію України (закони України, нормативні Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів);

б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

в) на територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого само врядування, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).

Під територією держави розуміється  її:

•  суходольний простір —  земна територія;

•  водний простір — внутрішні  води усередині державних меж  і територіальні води в межах 12 морських миль;

•  повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

•  надра;

•  військові і торговельні  судна у відкритому морі;

•  повітряні кораблі, що знаходяться  в польоті за межами України;

•  космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

•  трубопроводи;

•  підводні кабелі і нафтові  морські вишки;

•  території дипломатичних  представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальний принцип  – це дія нормативних актів поза межами держави [17, с. 314]

У сучасних умовах широкого розвитку економічних, політичних, торгових, фінансових, та інших зв’язків між державами особливої значущості набуває можливість застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавних відносинах. Цей принцип відомий, як право екстериторіальності держав – порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків [19, с. 223.]