Європейське законодавство про права людини

КУРСОВА РОБОТА

              на тему : ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні          5

Розділ 2. Імплементація європейських стандартів з прав людини в Україні    16

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Основи прав людини – повага життя і гідності кожної окремої людини – присутні в більшості великих релігій і філософських вчень світу. Права людини неможна купити, заробити або отримати в спадок – їх називають “невід’ємними”, тому що вони властиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин.

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Метою даної роботи є висвітлення загальних понять про  права людини у світі та в Україні загалом, беручи до уваги історичні рамки, а також формування процедури дотримання міжнародних договорів та конвенцій про права людини, що визначають її життя як найважливішу цінність.

До структури основної частини даної роботи входять три розділи. Перший розділ висвітлює головні аспекти, що посприяли формуванню прав людини як окремої галузі для регулювання, за допомогою методу системного аналізу. Другий розділ складається з інформації, що дозволяє   виділити такі ключові поняття як Європейська Конвенція, Європейська комісія, Європейський суд. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів описується у третьому розділі даної роботи.

Головним джерелом на основі якого була написана робота є Європейська Конвенція про права людини та основних свобод. Також зміст дослідження базується на підручниках та навчальних посібниках таких авторів як Скакун О. Ф., Колодій А.М., Олійник А.Ю. та ін.

Для більш детального розуміння та оперування даною темою, пропонуємо перейти до розгляду матеріалу наведеного нижче, в даній  курсовій роботі.

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

Права людини як наука, тобто як система юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини, досить бурхливо розвивається протягом останніх років в Україні. Це обумовлено зміною відношення до людини з боку держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам якої повинен підпорядковуватись увесь державний лад, система та діяльність органів влади. Проте, права людини – це проблема, яка не виникла нещодавно, це проблема загального історичного, соціального та культурного розвитку усього людства.

Сучасний підхід до прав людини є неможливим без уважного вивчення історичних аспектів становлення та розвитку прав і свобод людини. Почати дослідження потрібно безумовно з найдавніших часів. Первіснообщинний лад помилково вважають “золотим періодом людства”, в якому нібито існувала повна свобода і не порушувались права особи. З цим не можна погодитись, оскільки що було порушувати, якщо і розуміння прав, як таких не існувало. Первіснообщинний лад характеризується наявністю так званих “мононорм”, тобто норм, які не можуть бути кваліфіковані як норми релігії, моралі, звичаєвого права – це правила, сформовані на засадах звички, що обумовлена доцільністю певної поведінки, яка є корисною для окремої особистості лише в тих межах, в яких вона корисна для роду, племені. Ці норми ніколи не давали переваг одного члена роду над іншим, тобто закріплювали умовну “первісну рівність”, але суть цієї рівності полягає у відсутності свободи, оскільки людина цілком поглинається суспільством, життєдіяльність індивіда досить жорстко регламентована[1]. У “мононормах” права членів роду представляли собою зворотній бік обов’язків, оскільки первісний індивід не мав відділеного, усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересів роду.[2] Тому у період первіснообщинного ладу можна вести мову лише про наявність певних міфологічних уявлень про людину та її права.[3]

Зародження усвідомленої ідеї прав людини пов’язують з періодом 5-6 ст. до н.е., з епохою розквіту стародавніх полісів (Афін, Риму). Хоча вже у ІІ тис. до н.е. у період, так званої “гомерівської Греції” еліни широко вживають такі поняття, як “діке” – правда, справедливість, “тіме” – особиста честь.[4] Вже в перших епічних творах, прикладом яких окрім гомерівських епосів, є праці Гесіода “Теогонія”, “Труди і дні”, присутня ідея індивідуально-особистісних засад тодішнього суспільства. Появу ідеї прав людини крім того, тісно пов’язують з принципами громадянства, які зародились в Стародавній Греції та з зародками ідей демократії. Засновником поміркованої цензової демократії вважають Солона.[5] Зокрема, вже у 6 ст. до н.е. Солон розробив і запровадив конституцію, в якій намагався закріпити ідеї притягнення до відповідальності державних чиновників.[6]

Але заради справедливості слід відмітити, що застосування слова “свобода”, як стверджують, з’явилось в XXIV ст. до н.е., коли господар держави Шумер встановив “свободу для своїх підлеглих шляхом застосування санкцій до беззаконних збирачів податків, захисту вдів і сиріт від несправедливих дій людей, які наділені владою”.[7]

Велика ідея природної рівності і свободи всіх людей була вперше висловлена софістами (V-IV ст.ст. до н.е.), їх визначальний принцип “людина-це міра всіх речей” (Протагор).[8] Але початок понятійно-теоритичного дослідження (за допомогою дефініцій і загальних понять) пов’язують з ім’ям Сократа, який відстоював принципи індивідуальної свободи і автономної особистості. Ці ідеї знайшли своє продовження і переосмислення в працях його учня Платона, який зазначав: “Справедливість полягає в тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не втрачав свого”.[9] Погляди Платона носили навіть надто радикальний характер, якщо зважати на його проект ідеальної держави, в який відсутня приватна власність і поділ людей на рабів і вільних, причому він пішов ще далі і вперше визнавав рівність чоловіка і жінки. З точки зору ідеї рівності погляди Платона були безумовно прогресивними, проте, на тлі суворо зорганізованого державного життя втрачалась ідея самоцінності та неповторності людської особистості.

Пальму першості щодо формування цілісної філософської концепції щодо людини, її прав і свободи утримує безумовно Аристотель, який обґрунтовував це з позиції того, що людина – це істота політична, суспільна[10] і яким були розробленні основоположні категорії, поняття, що складають основу сучасного праворозуміння. По-перше, це вчення про справедливість розподільчу (таку, що розподіляє) – під якою розуміється розподіл усіх благ для людей за їх здібностями, пропорційно вкладу у загальну справу і справедливість урівнюючу (таку, що зрівнює), коли мова йде про рівність перед законом, рівність між рівними (питання злочину і покарання, відшкодування шкоди, цивільно-правові угоди).[11] Цей принцип майже в незмінному вигляді покладений в основу більшості сучасних правових систем. Дійсно, не можуть бути абсолютно рівні між собою люди з різним рівнем освіти, або з врахуванням їх стану здоров’я, віку, і відповідно у випадку розподілу будь-чого (влади, винагород) враховуються їх особисті властивості і здібності, але коли мова йде про захист їх природних прав, то вони повинні бути однаковими для всіх.

Крім того, Аристотель вперше поділив право на право природне і волевстановлене (позитивне), поклавши тим самим початок спору між позитивістами і прихильниками природного походження прав людини, яке продовжується і дотепер.

По суті історично першою філософсько-правовою концепцією лібералізму і правового індивідуалізму стала доктрина Епікура, який центром своєї етики вважав людину. Свобода людини полягає у її власній відповідальності за розумний вибір свого стилю життя, так, щоб реально задовольняти свої потреби і при цьому не заважати іншим. Мета ж держави, на думку  Епікура, в тому, щоб забезпечити взаємну безпеку людей, не спричинення шкоди людьми один одному.[12] Епікурівська договірна трактовка держави розуміє рівність, свободу і незалежність людей і в своїй суті відтворена у правових системах більшості сучасних західних держав.

В цілому ми можемо дійти думки, що політико-правова думка, яка виникла в умовах тих унікальних регіонів світу, де зародилась висока духовна культура і демократія (Афіни, Рим) дала поштовх європейській цивілізації, яка заснована на персоноцентріський парадигмі, тобто від людини до держави, роль держави є другорядною і підпорядкованою інтересам людини.[13] Взагалі поняття гуманізму не випадково вважають виключно європейським витвором і надбанням. Поряд з тим в певних традиційних суспільствах (Стародавній Китай, Індія, азіатські цивілізації) панував і панує досі системоцентриський підхід, де держава підпорядковує своїй волі усіх підданих, перетвориюючи людину у виконавця державної волі, що було обумовлено історично і тому не можна вважати такі погляди помилковими чи відсталими. Причому, системоцентриський підхід в певній мірі є притаманним і для східнослов’янських держав, в яких роль роду, держави завжди була досить високою. Тому не слід дивуватись, що західні концепції індивідуалізму, уособлення людини надто повільно втілюються у нас.

Проте, проблеми людської особистості цікавили і стародавніх індійських та китайських філософів, зокрема у Мо-Цзи (V ст. до н.е.) ми знаходимо майже біблійне –“люби оточуючих тебе”, тобто визначається необхідність відноситись до людей з любов’ю та шаною, не гірше, ніж ти чекаєш відношення до себе, необхідність взаємної любові між людьми визначається запорукою справедливості і добробуту. Мо-Цзи, крім того, сповідував ідею рівності усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей.[14]

Повертаючись до європейської історії слід зазначити, що значний внесок у розвиток громадянських свобод зробили стародавні римляни. Так, значний вклад в розвиток універсальної концепції природного права внесли стоїки (Сенека – який, вперше гласно засудив рабство,[15] Марк Аврелій та інші), які зазначали, що всі люди – громадяни єдиної світової держави і вони повинні керуватись єдиним природним законом, якій є єдино справедливим і базується на ідеї духовної свободи і рівності всіх людей. Проте, в теорії стоїків сильною була ідея року, долі, підпорядкованості людини всесвітньому, природному, ідеальному закону.

Безперечна роль римських юристів в напрямку нормативного розвитку прав людини. Зокрема, розробка ними таких положень, як правовий статус особи, поділ права на публічне і приватне (спрямоване на користь окремих осіб), про правовий характер взаємодії людини і держави, про форми і процедури реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, про державно-правові засоби і способи захисту прав людей тощо. Крім того, ними вперше булла розроблена теорія розподілу влад, вони продовжували розвивати ідею природного права, зокрема, права на шлюб, сім’ю тощо. Так, послідовним прихильником природного права був Ціцерон, який обґрунтовував, що право установлюється природою, а не людськими рішеннями чи постановами. Він зазначав: “Право взагалі і право людини, зокрема, виникло раніше, ніж будьякий писаний закон”.[16] А в основі природного права, на його думку, лежить справедливість, причому справедливість є вічною, незмінною і невід’ємною властивістю природи, в тому числі, і людської природи. Перша вимога справедливості полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив.[17]

Безумовно, значну роль в процесі становлення універсальних понять прав людини відіграло християнство, адже згідно з цією релігією “усі люди рівні, як діти Господні”, і саме християнською релігією було остаточно чітко сформульовано “золоте правило” поведінки – “як бажаєте, щоб з вами поводились люди, так поводьтесь з ними і ви” (Новий Завіт. Євангеліє від Матфея. 5:12-5:44). В будь-якому випадку людина в християнстві зберігає свою цінність і значимість, і навіть певну свободу вибору, що вкладається в європейську парадигму персоно центризму і не характерно для інших релігій. Так, індуська релігія спрямована на знеособлення людини, яка в цілому підпорядковується владі касти, детально регламентованим правилам поведінки. Мусульманська релігія ставить за мету, в першу чергу, забезпечити загальні інтереси “правовірних”, індивід підпорядковується ісламському суспільству і лише його інтересам.

Важливою сходинкою на шляху утвердження прав людини стала розробка договірної концепції виникнення держави вже у новому часі. Так Г.Гроцій: зазначав “Держава є досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі”.[18] Тобто чітко простежується підпорядкована роль держави інтересам і потребам людини. Крім того, він виділяє ті мінімальні умови, які необхідні для того, щоб зберегти впорядковане суспільство – це недоторканість власності, чесність у справах. А матір’ю природного права, на його думку, є сама людська натура.[19]

Подальше філософське осмислення місця людини у світі та її прав найбільш послідовно розкривається у вченнях І. Канта та його спробі вивести категоричний імператив як загальне правило поведінки людини. Він зазначає, зокрема: “Поводься так, щоб завжди максима твоєї поведінки могла бути загальним законом”, або в другому варіанті – “Поводься так, щоб ти завжди відносився до людства і у власному лиці, і в лиці кожного, як до цілі, а не як до засобу”.[20]