Європейське законодавство про права людини

У старій двоступеневій системі усі заяви спрямовувалися до Європейської комісії з прав людини, яка виконувала відбіркову функцію. Справи, оголошені прийнятними, але за якими не було досягнуто дружнього врегулювання, потім розглядалися або Комітетом міністрів РЄ, або Європейським Судом з прав людини. Рішення останнього були обов’язковими для виконання країною, якої вони стосувалися. Суд і Комісія мали визначену кількість сесій протягом одного року. Новий Суд став єдиним органом, який діє на постійній основі та надає системі захисту прав людини більшої оперативності та ефективності. Заявники мають прямий доступ до Суду. Комітет міністрів РЄ більше не розглядає справ по суті, однак і надалі контролюватиме виконання рішень Суду. До виключної компетенції Суду належить розгляд справ міждержавного характеру.

Під час зустрічі з Головою Європейського суду з прав людини Л. Вільдхабером 25 січня 2005 року Президент України В.А.Ющенко заявив про усвідомлення Українською стороною унікального місця та важливої ролі Європейського суду у загальноєвропейському механізмі захисту прав і свобод людини. Відзначаючи різке зростання кількості рішень у справах, стороною яких є Україна, В.А.Ющенко зазначив, що цей важливий для української влади сигнал спонукає Уряд постійно тримати у полі зору питання забезпечення дотримання прав людини у нашій державі. У свою чергу, Л.Вільдхабер наголосив на важливості забезпечення незалежності судової гілки влади, досягнення європейських стандартів утримання засуджених у місцях позбавлення волі, виконання судових рішень. Сьогодні в Україні реалізується низка заходів, спрямованих на виконання забезпечення відповідності вітчизняного судочинства високим стандартам РЄ, у тому числі і що стосується виконання рішень ЄСПЛ.

Кожен громадянин держави-члена РЄ має право звернутися до ЄСПЛ. Заява повинна бути подана проти держави, яка є учасницею вищезгаданої Європейської конвенції і не може бути спрямована проти приватної особи чи неурядової організації, оскільки Європейська конвенція захищає права і свободи саме осіб від свавільного втручання держави. Суд розглядає заяви лише після того, як заявником були вичерпані всі засоби захисту своїх прав, передбачених національною правовою системою.

Останнім часом різко збільшується кількість рішень по суті, винесених ЄСПЛ у справах проти України: якщо у 2002 році Судом було ухвалено 1 рішення по суті, у 2003 - 7 таких рішень, то у 2004 році -13, а 2005 році – вже 100. Лише за період січень – середина жовтня 2006 року ухвалено 61 рішення по суті. Заяви проти України, які розглядає ЄСПЛ, здебільшого стосуються порушень таких прав:

право на свободу та особисту недоторканість;

право на мирне володіння своїм майном;

право на справедливий судовий розгляд в частині права на виконання рішення суду (передусім щодо виплати заборгованості по заробітній платі, пенсіям), перевищення розумних строків розгляду справ судами, існування до 2001 року механізму скасування остаточних судових рішень в порядку нагляду („протест") .

Зростання загальної кількості заяв проти України, різке збільшення кількості заяв, визнаних прийнятними, а також напрацювання Судом низки „шаблонних" рішень, які уможливлюють прискорений розгляд справ за аналогією, дозволяють прогнозувати відчутне збільшення кількості рішень по суті, які будуть ухвалені ЄСПЛ проти України у цьому на наступному роках.[31]

Комітет Міністрів РЄ (КМРЄ), відповідно до своїх повноважень, здійснює нагляд за виконанням державами-членами Організації рішень ЄСПЛ. Базовим законодавчим актом, який регулює це питання для України, є Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ухвалений Верховною Радою 23 лютого 2006 року. Цей Закон отримав позитивну оцінку з боку Парламентської асамблеї Ради Європи та Комітету міністрів Ради Європи розглядається Організацією як один із зразків позитивної практики держав-членів.

Існуюча в Україні система виконання рішень ЄСПЛ складається з таких елементів: Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, який функціонує при Міністерстві юстиції України. Саме цей орган, в межах компетенції Уряду України, здійснює основну частину роботи, обумовленої розглядом ЄСПЛ заяв проти нашої держави. Після ухвалення таких рішень важливу роль відіграє Постпредство України при РЄ, уповноважене представляти українську сторону в КМРЄ. Саме Постпредство здійснює супровід рішень на етапі імплементації. Сьогодні КМРЄ здійснює нагляд за виконанням понад 100 рішень, що стосуються України.[32]

Завдяки заходам, здійсненим Українською стороною на різних рівнях, було забезпечено взаємодію з Комітетом Міністрів та Секретаріатом Ради Європи у питаннях, що стосуються виконання рішень ЄСПЛ проти України. Це, а також послідовне виконання Урядом України відповідних судових рішень, унеможливило висунення на адресу України звинувачень у невиконанні зобов’язань, передбачених ЄКПЛ. Під виконанням рішення Суду слід розуміти вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.

У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН [33] узяла на себе ці зобов’язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.[34]

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

ВИСНОВКИ

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини- це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Сьогодні як ніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотримання прав людини.  Та й навряд чи взагалі можна всерйоз сподіватися на дотримання відповідних стандартів у майбутньому без ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов’язань у галузі прав людини. В той же час, потрібно пам'ятати, що при усій важливості і навіть необхідності міжнародно-правового регулювання окремих інститутів, зокрема  цивільних і політичних прав людини, повинен дотримуватися принцип суверенітету держав.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Вся багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Із здобуттям незалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.