Судова система України

     Що  стосується функцій судової влади, то ними є основні напрямки, коло діяльності судових органів, а саме: відправлення правосуддя; судовий контроль (нагляд) за законністю та обґрунтованістю застосування засобів процесуального примусу; тлумачення правових норм; офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення; обмеження конституційної та іншої галузевої правосуб’єктності громадян України.  
 
 
 

РОЗДІЛ 2

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ  ОСНОВИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 

     2.1 Принципи побудови судової системи  за Конституцією України 

     Конституція України текстуально не закріплює  переліку всіх судів, що діють на території  України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

• забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;
• визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
• закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України (далі – ВСУ) статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;
• запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
• заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

      Отже, принципи побудови судової системи є частиною принципів судової влади, але з огляду на свою специфіку вони утворюють самостійну систему принципів.

      Н.В.  Сібільова до конституційно закріплених  принципів побудови судової системи  України відносить наступні:

      а) територіальності;

      б) спеціалізації;

      в) єдності судової системи;

      г) інстанційності;

      д) ступінчастості;

      е) ієрархічності;

      ж) доступності правосуддя [19, с. 95-106].

      О.С. Захарова й В.В. Молдован називають  лише принципи правосуддя, а єдність, стабільність і пристосованість  до адміністративно-територіального устрою країни розглядають як характерні ознаки судової системи України, а не принципи її побудови [20, с. 62-77]. Так само й С.М. Тимченко серед принципів побудови судової системи України вирізняє лише ті, що закріплені в Конституції, – територіальності й спеціалізації. Єдність і стабільність він вважає ознаками судової системи [21, с. 51].

      Таким чином, аналізуючи принципи побудови судової  системи, можемо виокремити декілька властивих їм рис та обов’язкових вимог. Такі принципи:

      а) утворюють самостійну систему, що визначає судовий устрій країни, мета якої – забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи;

      б) нормативно закріплюють загальні положення  обов’язкового характеру з приводу  організації судової системи  та структури її органів;

      в) відображають специфіку традицій судочинства  країни й особливостей положення органів судової влади в державному механізмі;

      г) повинні відповідати економічним можливостям держави й потребам суспільства.

      З урахуванням викладеного можна  визначити, що принципи побудови судової системи – це історично сформовані теорією та практикою діяльності судів, обумовлені економічним та ідейно-політичним рівнем розвитку суспільства і нормативно закріплені положення, які фіксують і відображають найважливіші вимоги й закономірності побудови судової системи країни, виражають її зміст і специфіку й окреслюють тенденції розвитку [22, с. 210].

      До  основних принципів побудови судової  системи належать наступні.

      Принцип територіальності. У Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип територіальності побудови судової системи, котрий забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.

      Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція України не розкрила ані його змісту, ані критеріїв формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. Сутність цього принципу можливо визначити виходячи з закону України «Про судоустрій і статус суддів» [23]. Згідно закріпленої в законі системи судів загальної юрисдикції, зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України.

      Вимога  принципу територіальності за законом  полягає в тому, що мережа судових  органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні  одиниці України. З цього логічно  випливає, що судові округи судів відповідних  рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, передбачені процесуальним законом (ст. 21 Закону).

        Отже, в основу принципу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудова з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до відповідного найближчого суду. Отже, така схема виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

      Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, фаховість якого не підлягає сумніву.

      Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив таку побудову судової системи, яка передбачає елементи «зовнішньої» і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин в властива йому відповідна процесуальна процедура. Отже, господарські і адміністративні суди побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації і є окремими підгілками в системі судів загальної юрисдикції.

      Для загальних судів діє «внутрішня»  спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподіляється між суддями  місцевого суду обов’язків по розгляду або цивільних, або кримінальних справ, або створенням судових палат в апеляційних судах.

      Принцип єдності судової  системи виявляється у тому, що в Україні створено систему судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

      Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

• єдиними засадами організації та діяльності судів;
• єдиним статусом суддів;
• обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
• забезпеченням ВСУ однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права;
• обов'язковістю виконання на території України судових рішень;
• єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
• фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
• вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування (ч. 4 ст. 17 Закону).

      Інстанційність  – це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції виникають лише тоді, коли: а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала підставою для руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї і тієї ж справи став відмінним, і ця відмінність чітко визначена законом.

      Суди, що вирішують справи по суті, мають  назву «суди першої інстанції». У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення. У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ.

      Принцип ступінчастості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа має рухатися по щаблях судової системи поступово і послідовно – від нижчого до найвищого.

      Ступінчастість  тісно пов’язана з ієрархічністю. Судова ієрархічність полягає в праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:

• вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;
• нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;
• юрисдикція вищого суду має переваги над юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.

      Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють у системі  функціонування судової влади, де кожен  суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.

      Таким чином, побудова судової системи  України в цілому відповідає міжнародним  стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом. Вона створена з урахуванням принципів спеціалізації, територіальності, єдності, ступінчастості та ієрархічності. При цьому, дія кожного з принципів створює умови для дії другого принципу, що унеможливлює їхнє самостійне функціонування. Кожен із принципів судової системи відіграє самостійну роль при її побудові, характеризує ставлення до судового устрою країни й у сукупності з іншими визначає єдину мету – забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи. 

      2.2 Організаційні основи діяльності  судів в Україні 

      Згідно  ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним  Судом  України (далі – КСУ) та судами загальної юрисдикції.

      КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує всі питання про відповідність законів та правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України. Його правовий статус детально врегульований законом України «Про Конституційний Суд України» [24].

      Як  зазначає В.Б. Ковальчук, роль органу конституційної юстиції в сучасній демократичній державі є надзвичайно вагомою. КСУ як орган конституційного контролю займає важливе місце у механізмі легітимації державної влади, оскільки він покликаний захищати закріплені Конституцією суверенні права народу від протиправних дій та рішень органів публічної влади, тим самим надаючи їм додаткової легітимності. Суд наділений такою владою тому, що виступає охоронцем Конституції, яка є за своєю природою суспільним договором, в якому, з одного боку, визначені основні права та свободи людини, а з іншого – межі повноважень держави. З метою такої демократичної легітимації Конституційний Суд повинен володіти певними повноваженнями,  які на сьогодні закріплені в конституціях розвинутих європейських держав [25, с. 125].