Судова система України

     Найменш уразливою у цьому відношенні є критика щодо «незрозумілого» об'єднання цивільних і кримінальних справ, яке відбулося у зв'язку з утворенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. У даному випадку законодавцем враховані відповідні рішення КСУ, а також стала установлена, а відтак, зрозуміла національна практика організації цих двох видів судочинства в єдиних судах загальної юрисдикції.

     3. Створення законодавчих передумов для передачі Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) до структур судової влади. Замість положення про те, що ДСА України «є центральним органом виконавчої влади», зазначається лише про її підзвітність з'їзду суддів України (ч. 2 ст. 145 Закону). Подібне законодавче унормування статусу центрального органу ресурсного забезпечення діяльності судів явно недостатнє і потребує не тільки затвердження нового Положення, а й термінової розробки й прийняття спеціального Закону. Однак при цьому слід мати на увазі, що новий статус ВСУ унеможливлює наділення його функцією центрального органу управління судової системи шляхом утворення в його структурі як самостійного «департаменту» Державної судової адміністрації.

     4. Ліквідація регіональних кваліфікаційних комісій та кваліфікаційних комісій спеціалізованих судів є рішучим кроком на шляху забезпечення єдності підходів для формування корпусу професійних суддів. Слід лише звернути увагу, що організація роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на постійній основі може мати як позитивні наслідки, так і негативні, зумовлені утворенням ще одного бюрократичного апарату, який поступово віддалятиметься від проблем внутрішньої діяльності судів.

     5. Ліквідація підсистеми військових  судів та виключення із законодавства про судоустрій можливості утворювати Апеляційний та Касаційний суди України настільки назріла, що додаткової дискусії викликати не повинно.

     6. Ліквідація президій судів вносить суттєві корективи в модель управління, яка раніше існувала і яка нерозривно пов'язана з перерозподілом функцій в управлінському процесі. Багато в чому це пов'язано з нерозумінням ролі такого колегіального органу в здійсненні контролю за організаційним забезпеченням судової діяльності, а в деяких регіонах це зумовлено бездіяльністю президій і їх повною відстороненістю від участі в прийнятті рішень як колегіального органу управління.

     7. Реформування системи рад суддів, на перший погляд, здається незначним і логічно зрозумілим. Але утворення однієї ради суддів загальних судів замість раніше діючих у кожній області, містах Києві та Севастополі створює передумови для формалізованого виконання функцій суддівського самоврядування. У поєднанні зі суттєвим зменшенням обсягу повноважень це призведе до втрати ще однієї управлінської вертикалі в системі судів. Не додасть ефективності такому аспекту діяльності й утворення конференцій суддів трьох юрисдикцій як постійно діючих органів (ч. 1 ст. 119 нового Закону).

     8. Створення на базі Академії суддів Національної школи суддів України з суттєвим розширенням повноважень цього органу на законодавчому рівні – доцільне та обґрунтоване і таке, що відповідає міжнародному досвіду.

     9. Виключення із законодавства  детальної регламентації інституту присяжних є свідченням того, що впровадження цієї форми судочинства відкладається на тривалий час. З урахуванням реального стану речей існують всі підстави визнати таке рішення виправданим. Разом із тим слід мати на увазі, що наявні всі підстави вважати це суттєвим порушенням конституційного права людини і громадянина на одну з форм правосуддя.

     10. Закладена законодавча база для подальшого формування самостійних судових юрисдикцій. На нинішньому етапі: загальної (судочинство у цивільних і кримінальних справах), господарської та адміністративної. Процес подальшого структурування судових юрисдикцій може завершитись їх переформатуванням.

     ІІ. Основні функціональні зміни.

     1. Суттєве підвищення ролі і  статусу Вищої ради юстиції з поетапним приведенням процедури її формування до міжнародних стандартів.

     2. Розбудова на видозмінених засадах  процесу формування корпусу професійних суддів, скасування процедури кваліфікаційної атестації працюючих суддів і кваліфікаційних класів суддів. Особливо актуальне значення мають перетворення щодо дисциплінарної відповідальності суддів, спрямовані на підвищення ефективності відповідних процедур з одночасним спрощенням притягнення суддів до відповідальності за порушення присяги.

     3. «Вирішена» проблема щодо призначення на адміністративні посади в судах. Разом із тим покладення цих повноважень на Вищу раду юстиції за поданням відповідної ради суддів до внесення необхідних (відповідних) змін у ст. 131 Конституції України викликає сумніви щодо конституційності такої процедури і закладає передумови до термінового вирішення цієї проблеми на рівні Основного Закону.

     4. Суттєве обмеження повноважень  голів судів усіх рівнів, виключення з їх відання функцій організаційного керівництва судом. Ці зміни є логічним завершенням концептуального підходу, згідно з яким «всі біди в судах є наслідком діяльності голів судів». Ще більш негативна оцінка процесу адміністрування висловлена В.Ф. Сіренком, який вважає, що «сьогодні голови судів швидше виступають не організаторами судової діяльності, а господарями, які взяли суди в оренду або навіть приватизували у власність» [31, с. 16].

     5. Ради суддів унаслідок реформування, що відбулось, втратили будь-який вплив на регіональні процеси.

     6. Виключення апеляційних судів  з переліку судів першої інстанції у кримінальному процесі (ст. 33 КПК України) дає змогу для побудови чіткої системи оскарження вироків. Разом із тим породжує і проблеми, пов'язані з передачею до підсудності місцевих судів кримінальних справ про злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. У цьому зв'язку виникає потреба додаткових організаційних заходів з метою забезпечення належного рівня розгляду справ цієї категорії.

     7. Певною мірою підвищена функціональна роль зборів суддів. Зокрема, вони наділяються правом приймати рішення про утворення судової палати (ч. 5 ст. 26 Закону).

     8. Впроваджено розгляд справ суддею  лише згідно з Порядком розподілу судових справ і визначення персонального складу суду автоматизованою системою. Ефект від цих нововведень підтвердить або спростує час.

     9. Підвищена роль Міністерства  юстиції України, зокрема щодо визначення кількості суддів у конкретних судах (ст. 19).

     10. Чітко визначена на законодавчому  рівні система спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді.

     ІІІ. Структурно-функціональні зміни.

     До  цієї групи змін слід віднести цілий  перелік нових законоположень, які одночасно вносять зміни до тієї чи іншої структури судової системи і встановлюють, змінюють або перерозподіляють функціональні повноваження.

     Достатньо навести приклад введення до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України посад дисциплінарних інспекторів і наділення їх відповідними повноваженнями (статті 98-99).

     Водночас  значна кількість проблем так і залишилась не врегульованою останніми змінами до законодавства про судоустрій. Крім того, у зв'язку з новими законоположеннями з'являються й нові проблеми.

     Зокрема, це стосується питань:

     1. Яким чином і на якій правовій базі обираються народні засідателі? Як здійснюється їх випадковий відбір для розгляду конкретних справ?

     2. Яким чином формується склад  судових колегій в апеляційних судах і, зокрема, в екстрених випадках – відводу судді, необхідності зміни судді, який захворів, тощо?

     3. Яким чином повинна відбуватись  передача повноважень від голови суду до заступника у разі закінчення строку, на який його було призначено?

     4. До яких суб'єктів повинні перейти управлінські повноваження, скасовані у голів судів?

     5. Які органи судової влади уповноважені тепер займатися організацією навчальної практики в судах, визначенням нормативів навантаження, матеріальним та соціальним (санаторно-курортним, житловим) забезпеченням суддів і суддів у відставці?

     6. Яким чином впорядкувати процес звернень будь-кого (кожного) зі скаргою щодо порушення дисциплінарного провадження стосовно судді (ч. 2 ст. 84)?

     Безумовно, правозастосовна практика викличе ще безліч інших запитань, які потребують нагального вирішення. Наведений аналіз дає підстави для висновку, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року побудована національна модель судової влади з чітким структуруванням судових юрисдикцій та інстанцій і системою організаційного забезпечення їх функціонування з елементами автономності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

     Отже, судова влада – це особлива гілка державної влади, первинним джерелом якої є народ, що опосередковується у судочинстві, здійснюваному спеціально створеними та уповноваженими особами й органами – суддями та судами виключно щодо правовідносин та у правових формах, і реалізується за допомогою здійснення правосуддя та судового контролю шляхом ухвалення рішень, що є обов’язковими до виконання на всій території України.

     Реалізація судової влади завжди здійснюється у певній формі – передбаченій законом процедурі судочинства.  Процедура чітко встановлює, що повинно здійснюватися в суді під час підготовки до розгляду та в судовому розгляді справ. Головне завдання передбачених процедур – забезпечити законне, обґрунтоване та справедливе рішення. Вони ґрунтуються на гласності, колегіальності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу в прийнятті рішення по суті та інших принципах.

     Судова  влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного  та кримінального судочинства.

     Що  стосується функцій судової влади, то ними є основні напрямки, коло діяльності судових органів, а саме: відправлення правосуддя; судовий контроль (нагляд) за законністю та обґрунтованістю  застосування засобів процесуального примусу; тлумачення правових норм; офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення; обмеження конституційної та іншої галузевої правосуб’єктності громадян України.

     Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом. Вона створена з урахуванням принципів спеціалізації, територіальності, єдності, ступінчастості та ієрархічності. При цьому, дія кожного з принципів створює умови для дії другого принципу, що унеможливлює їхнє самостійне функціонування. Кожен із принципів судової системи відіграє самостійну роль при її побудові, характеризує ставлення до судового устрою країни й у сукупності з іншими визначає єдину мету – забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи.

     Разом з прийняттям закону України «Про судоустрій і статус суддів», в Україні було запроваджено судову реформу. Її результатом стало створення і функціонування в Україні мережі судів за принципом територіальності і спеціалізації. Інстанційна організація судової системи на сьогодні є чотирьох-ланковою, оскільки передбачає можливість розгляду справи у чотирьох судових  інстанціях: місцевих загальних судах, апеляційних судах, вищих спеціалізованих судах та ВСУ. Окремою інстанцією є КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує всі питання про відповідність законів та правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України.

     Законодавством встановлюються особливі процедури призначення та звільнення з посади судді, а також вимоги щодо його особи. Разом з тим закон визначає основні принципи, які є гарантіями його правового статусу: незмінність, незалежність та недоторканність.

     Безумовно, правозастосовна практика викличе ще безліч інших запитань, які потребують нагального вирішення. Наведений аналіз дає підстави для висновку, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року побудована національна модель судової влади з чітким структуруванням судових юрисдикцій та інстанцій і системою організаційного забезпечення їх функціонування з елементами автономності.